Боїшся? Значить, поважаєш!

“Не будеш чемним — віддам тебе дядькові з мішком!» Для багатьох ця фраза — майже рідна, адже знайома з раннього дитинства. Вплив на дітей з допомогою страху — звичне явище у нашому суспільстві. Мало кому спадає на думку, що психологічні проблеми та більшість хвороб, кількість яких з кожним роком зростає, — результат дитячих побоювань “дістати на горіхи” від строгого вчителя або бути викраденим Бабою Ягою.

Ще на початку минулого століття у кожній сільській школі біля вчительського столу красувалося відро з різочками: для того, щоб учні боялися бешкетувати. З поганою оцінкою страшно було повертатися додому, адже на двієчників чекав прочухан від батьків. Сьогодні кожна доросла людина знає, що моральний тиск — це погано, а порушувати права дитини не можна, натомість дідівські методи виховання неабияк популярні. По-перше, приборкати бешкетника з допомогою погроз значно простіше, ніж пояснювати йому причину своїх вимог. По-друге, більшість виховує наступне покоління тими ж методами, якими виховували їх. Люди, які у дитинстві зазнали насильства, у дорослому віці “відриваються” на слабших. Недаремно муштрувати учнів схильні педагоги старшого покоління: це звична практика радянської школи. Залякувати дітей також полюбляють нереалізовані особистості: вони самостверджуються за рахунок тих, над ким мають владу, хто не може себе захистити. Таким чином дають про себе знати негаразди на роботі та в особистому житті. Згадую свою першу вчительку, яка з доброго та врівноваженого педагога несподівано перетворилася на тирана. Згодом з’ясувалося, що її вагітною покинув чоловік.

Сімейний психотерапевт Олександр Марчук каже, що, залякуючи дитину, ми виховуємо надто збудливу, схильну до тривожностей та істерик людину. Нерідко батьки дивуються, чому малюк ні з того ні з сього влаштовує скандал на вулиці. Насправді йому страшно. Побачив міліціонера, якому мама обіцяла його віддати, або дядька з бородою, що нагадує славнозвісного бабая...

Дорослі полюбляють погрожувати: “Зробиш те, що я заборонив, — я тобі покажу!» Як правило, діти обов’язково куштують заборонений плід, адже цікаво, що ж їм таке покажуть... Замість того, щоб погрожувати та забороняти, значно ефективніше перемикати увагу малюка на інші речі.

Діти бояться крику, й дорослі охоче цим користуються. Таким чином, спочатку вони розхитують собі та чадам нер­ви, а згодом діти перестають реагувати на сварку тому, що звикають до неї. Нерідко це призводить до того, що таку форму спілкування сприймають як норму. Практика доводить: вчителів, які розмовляють спокійним тоном, учні слухають значно краще, ніж педагогів-істериків.

Найнебезпечніший спосіб залякування — стусани та лупцювання. Діти, які зазнають фізичного насилля, виростають безвольними, не здатними приймати рішення особистостями. Нерідко горе-педагоги стикаються з так званим ефектом бумеранга. У підлітковому віці жертва побоїв може стати надто агресивною й навіть давати дорослим кривдникам здачу.

За словами лікаря-психіатра Дзвенислави Кечур, з допомогою страху виховуємо слухняних, але надто суворих стосовно себе особистостей. Таким чином можна домогтися дисципліни, але людина виростає скутою та обмеженою у всьому, навіть у своєму світогляді. Типовий приклад — представники радянської системи: законослухняні, невибагливі, пасивні та водночас агресивні. Результат — бунти та революції, які можуть виникати не лише у соціумі, а й у сім’ї. На превеликий подив батьків, такі діти часто стають антисоціальними людьми, мають проблеми з законом.

Постійний страх провокує різноманітні захворювання, з якими доводиться боротися все життя. Залякані діти потерпають від заїкання, важких форм анорексії, недуг шлунково-кишкового тракту, особливо — гастритів, ентеритів, виразки. У них виникають проблеми зі шкірою: наприклад, жертви психологічного та фізичного насилля часто забирають з собою у доросле життя псоріаз. З’являються розлади у статевій сфері: дівчата скаржаться на порушення менструального циклу, хлопці — на енурез, у майбутньому мають проблеми з ерекцією.

Навіть якщо дитина безпечно почувається вдома, її можуть лякати у школі чи садочку. Маленькі жертви бояться розповісти про свої негаразди батькам. Слід бути уважними до своїх чад. Якщо помітили, що син або дочка стали тривожними чи напруженими, не мають бажання відвідувати навчальний заклад, уникають зустрічей з однолітками, зник апетит (а у дівчат — місячні), необхідно розпочинати відверту розмову.