«Стоп!» – закричав режисер і зупинив виставу, а глядачів попросив прийти іншим разом...»

Олегу СІКИРИНСЬКОМУ — актору Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької часто сниться ця жахлива картина — він запізнює-ться на свій вихід. Одного разу страшний сон мало не втілився у життя. «Довго відчував біль у потягнутих м’язах ноги після цього випадку, — розповідає Олег Сікиринський. — На виставі «Поліанна», на яку ніколи не запізнююся, є сцена, де виходжу перший з валізою, а потім виходять за мною інші актори — городяни. Сиджу у гримерці, спілкуюся з Романом Білем і слухаю радіотрансляцію, чекаючи репліки, після якої іду на сцену. Репліки все нема. Раптом чую голос помічника режисера: «Сікиринський, на сцену!». Розумію, що уже повинен бути на сцені, зриваюся, біжу… Вилітаю на сцену без валізи, повертаюся за лаштунки. Усі актори регочуть, не розуміючи, що зі мною відбувається. А я бігаю у пошуках валізи… Лише згодом відчув біль у нозі і зрозумів, що потягнув м’язи. А якось снилося, що коли грав на сцені свою роль, режисер раптом закричав: «Стоп! Стоп! Це неможливо!» і зупинив виставу, а глядачів попросив прийти іншим разом. Це — найстрашніший сон з усіх, які мені снилися».

Ще один заньківчанин — народний артист України Євген Федорченко — має у своїй скарбничці чимало кумедних випадків. «Пригадую, щойно прийшов після інституту в театр, мені дали роль у виставі «Невольник», — розповідає Євген Іванович. — Федір Стригун грав голов-ну роль — Степана, Василь Яременко — батька… Була така сцена, де усі лежали на підлозі і співали: «Плачуть-тужать козаченьки в турецькій неволі…». Лежу, а мені хтось лоскоче обличчя мотузкою. Думаю, то, напевно, хтось хоче перевірити, чи я не «затиснутий». Я ту мотузку потягнув і непомітно відкинув убік. А потім у Василя Сухицького був такий текст, звернений до Неплюя-Аркушенка: «Та чи тобі заціпить?!». І раптом у нього спадають шаровари. Я не можу збагнути, чому усі регочуть. Піднімаю голову і бачу його труси у квіточку і чую його фразу: «О! Я ж зав’язував…». Тією мотузкою, що мене лоскотала, виявився очкур Сухицького, яким зав’язували шаровари. Після цього випадку усім у шаровари затягнули гумки. Другий випадок був у виставі «Маклена Граса». Покійний Володимир Максименко весь час мені говорив: «Не стійте біля мене! Ви «давите» на мене своїм зростом!» — «Мене тут режисер поставив», — кажу. «Байдуже! Відійдіть!». Я розсердився і вирішив зробити йому прикрість. За лаштунками були капці, які під час вистави мав взувати Максименко. Але я не знав, за якими лаштунками, — справа чи зліва. І прибив цвяхами якісь капці до підлоги. А це виявилися капці Бориса Романицького, який мало не впав, одягнувши їх, і на сцену вийшов у шкарпетках...».

У житті соліста Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької Романа Ковальчука теж траплялося чимало казусів. «Пригадую, коли навчався у Київ-ській консерваторії, мене взяли у штат Національної опери актором мімансу, — розповідає Роман. — 1 січня ішов балет «Лускунчик». Мене запитали, чи багато вживаю алкогольних напоїв на свята і чи зможу вийти на сцену в той день. Сказав, що зможу. Виконував роль солдата, який, разом з іншими, вивозив на коліщатах невеличку сцену, на якій відбувалася якась частина дійства і де стояв Лускунчик. З тієї сцени на коліщатах я мав зняти балерину — виконавицю головної ролі, перенести її за лаштунки, де вона швиденько перевдягала перуку і знову виходила на сцену. Мав це зробити на прямих руках і ногах, як артист балету. У балерини на лосинах була невеличка дірка і, коли я її зняв зі сцени на коліщатах, вона зачепилася за мій костюм на рівні пупка, на якому було безліч гачків. Я, стоячи спиною до глядачів і відволікаючи їхню увагу від цього казусу, починаю робити якісь рухи, які сприймалися як еротичні. Інші хлопці тим часом допомагали відчепити балерину від мого гачка. У залі почали лунати оплески. Але це були не ті оплески, про які мріє кожен актор, а оплески підтримки — глядачі усе зрозуміли».

Актриса Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки, народна артистка України Жанна Тугай може розповісти чимало цікавих і кумедних випадків, які траплялися у її насиченій подіями акторській кар’єрі. Ось один із них. Сталося це у далекому 1962 році. Юна Жанна Тугай грала 12-річну дівчинку Анютку у виставі «Влада темряви» за п’єсою Льва Толстого. Поїхав театр на гастролі до Івано-Франківська. І, оскільки приміщення тамтешнього театру було незнайомим, то Жанна Тугай заблукала у коридорах під час вистави. У паніці почала бігати у пошуках сцени, бо ось-ось мав бути її вихід. Нарешті почула голоси і побачила щось велике у глибині сцени. Це була піч-лежанка. У відчаї актриса полізла в ту піч і з’явилася перед глядачами саме із неї зі словами «А ось і я!»...