Перед тим, як жити і служити на Святій горі, монахи пройдуть суворий «кастинг»...

З давніх-давен християни споруджували свої храми і монастирі на пагорбах і горах, щоб люди бачили їх здаля і щоб до Бога ближче було. Стоїть така гора високая на Золочівщині, поміж селами Білий Камінь, Ушня, Черемошня, Гавареччина. А чому Свята? Так люди нарекли... Бо саме у цих мальовничих лісах впродовж багатьох років ставалися різні дива.

6 вересня 1948 РОКУ троє дівчаток і хлопець, які пасли худобу під цією горою, побачили між верхівками кленів зображення Матері Божої. Вони покликали старших людей, та невдовзі видіння щезло. Але воно відбилося на листках клена, які відразу відпали. Ще довго у домах своїх люди зберігали ці диво-листочки. Легенда оповідає, що під час татарської навали Богородиця врятувала місцевих жителів від спраги. Вона стала ногою на камінь, а з-під нього потекла вода. Як виявилося, вода цілюща... І нині по святу воду йдуть люди звідусіль... І тут п’ють, і з собою набирають. А у часи радянського войовничого атеїзму влада всіляко намагалася перекрити людям цю воду. Джерело засипали камінням, навіть заливали бетоном, а воно пробивалося в іншому місці... Щоб обмежити сюди доступ віруючих, унеможливити зведення будь-яких архітектурних форм, під’їзних шляхів, влада оголосила цю територію ландшафтно-природним заповідником.

Ще до здобуття Україною незалежності настоятель церкви у селі Ушні, депутат Львівської обласної ради першого демократичного скликання отець Мар’ян Балаш, людина одержима, започаткував рух за церковне поминання і Богослужіння на Святій горі. Обладнали у гроті капличку, джерело спрямували у криницю, розпочали будівництво монастиря. Отець Мар’ян відійшов в інший світ, а його син, отець Василь, продовжив справу батька. То була дуже непроста справа — домогтися виділення землі на території заповідника, скласти документацію. Миряни провели санітарне очищення лісу, знайшли місце для компактних споруд. Вже відбулося десять масових прощ на Святу гору. Цю богоугодну справу підхопив Високопреосвященнійший Мака-рій, Архієпископ Львівський Української автокефальної православної церкви. Він вирішив не будувати на горі нового храму, а перенести сюди якусь стару невелику дерев’яну церкву. Настоятель храму села Бісковичів на Самбірщині отець Богдан і громада села погодилися безоплатно передати єпархії УАПЦ дерев’яну церковку Святого Онуфрія, оскільки на той час вже спорудили новий великий храм. Майстри пронумерували усі бруси, розібрали, акуратно поскладали на машини і завезли на нове місце. Не так-то просто було її скласти, чимало брусів довелося відновлювати, адже час і негода далися взнаки... Священики, миряни, студенти Духовної семінарії УАПЦ поглибили колодязь зі святою водою, обладнали довкола нього майданчик для перепочинку, завершили будівництво монастирського гуртожитку — братського корпусу. Але найбільше коштів і зусиль витратили на прокладання гравійної дороги з обох боків гори. Вже під саму гору кілька самоскидів гравію довелося розсипати і рівняти вручну, бо грейдер на такому схилі працювати не зміг би. Владика Макарій не цурався ніякої роботи. Як чорнороб місив бетон, розвантажував машини, варив арматуру... Тепер бідкається: “Скільки мені то нервів і здоров’я з’їло!”.

І от нещодавно при велелюдному зібранні мирян, за участі десятків священиків, глави УАПЦ блаженнійшого Мефодія відбулося освячення церкви.

Оглядаю будиночок монастиря. У ньому одинадцять келій, простора трапезна, побутові кімнати. Вікна — пластикові, щоб тепло було. Під навісом чималий запас дров на зиму.

Не виключено, що згодом монахи розпочнуть господарську діяльність. Вільних орних земель поблизу немає. Але деякі миряни погодилися віддати монахам частину своїх паїв. Можна буде влаштувати пасіку... Насамкінець нашої розмови Владика мене вельми здивував. Виявляється, на цей час у монастирі немає жодного монаха. Дослівно записав одкровення Преосвященнійшого Макарія: “У монастирі на Святій горі повинні жити і молитися монахи виняткової моральної чистоти... Зараз проводимо суворий відбір предендентів на це святе місце...”.