«Один з варіантів мотивації до гри — швидкий спосіб отримати фінансову вигоду…»

Ігрова залежність серед підлітків б’є усі рекорди. Так само як і наркотична залежність. У школах вчителі часто нарікають: діти на уроках «втикають» у телефони… На зауваження вчителів не реагують. Адикція (залежність) формується у підлітків з неймовірною швидкістю. Адже для цього є усінеобхідні засоби (телефон, швидкий доступ до Інтернету та ігор). Найчастіше до реабілітаційних центрів потрапляють юнаки віком 17−22 років.

Проблема стає гострішою, коли людина окрімкомп’ютерних ігор починає грати в азартні ігри. Геймер зі швидкістю світла перетворюється на гемблера. Гравець не може змиритися з програшами. Він знову і знову робить ставки. Коли гроші закінчуються, у хід йде майно, яке гемблер виносить з дому… Нічим не гребує. Тягне у ломбард все, що потрапляє йому на очі. Краде у рідних гроші, прикраси… Страждає уся родина.

Про ігрову залежність в інтерв’ю «ВЗ» розповів психотерапевт, адиктолог Дмитро Миколишин. Він працює у Центрі відновлення ментального здоров’я «МАПА» (село Деревач Львівського району). Керує напрямком ігрових узалежнень.

— Пане Дмитре, які залежності нині є найбільш поширеними?

— Вживання психоактивних речовин та ігрова залежність. Динаміка розвитку адикцій (залежностей) серед підліткового віку щороку зростає. Формування ігрової залежності 20 років тому і нині — кардинально відрізняються. Ігри — легкодоступні, а тому залежність від них формується значно швидше. Азартна залежність (лудоманія) — психічний розлад, що характеризується патологічною потребою грати в азартні ігри. Людина втрачає контроль над часом і грошима. Така людина потребує медичної допомоги психотерапевта.

— Скільки загалом є залежностей?

— Залежності можна умовно поділити на хімічні та поведінкові. Найбільш поширені хімічні адикції — наркоманія та алкоголізм. Поведінкові узалежнення, наприклад, гемблінг (залежність від азартних ігор), шопоголізм, любовні адикції, трудоголізм. Є залежності, які, можливо, невидимі для людей, вони більш прийнятні для суспільства, і не створюють людині серйозних проблем. Але адикція сформована і людина може навіть про неї не знати.

— Чи може, наприклад, людина бути залежною від грошей? І чи є люди, які не піддаються адикціям?

— Це тонке запитання… По суті, кожна людина є від чогось залежною. Тут треба чітко діагностувати: де є соціально — прийнятна форма поведінки, зловживання, чи патологічна адикція, як форма психічного розладу. Якщо взяти людину, яка випиває декілька разів на тиждень під час вечері бокал вина, чи можна її назвати залежною від цього? Навряд чи. Для людини це певний ритуал. Якщо вона не втрачає контроль, це не впливає на її емоційну сферу, тоді це є прийнятним. Якщо говоримо про зловживання, які призводять до важких наслідків, на це уже треба звертати увагу.

— Наприклад, людина не виходить на роботу після вживання алкоголю…

— Якщо людина не бачить у цьому проблеми, а вважає це якоюсь ситуативною втратою контролю, на це слід звернути увагу. Людина каже: «Це в житті більше не повториться!». Але така поведінка повторюється знову і знову. Відповідно, у людини формуються певні психологічні механізми, які у перспективі можуть призвести до патологічного адиктивного стану.

— Чому є люди, які потрапляють у патологічну залежність, а інші все життя живуть і не мають складних узалежнень? Це сила характеру, виховання, чи щось інше?

— Насамперед, треба розуміти, які люди найчастіше потрапляють в адикцію? Наприклад, в ігрову. Це люди віком 18−25 років, які ще не сформовані, як особистості. У них не сформована ідентичність та система цінностей. Вони ще не визначилися у житті, куди їм далі рухатися.

— Очевидно, вони легко піддаються сторонньому впливу…

— Якщо взяти ігрове узалежнення, один з варіантів мотивації до гри — швидкий спосіб отримати фінансову вигоду. І, як результат, жити більш вільно, самодостатньо і автономно. Не залежати від зовнішніх обставин та тих аспектів реального життя, які цій людині пропонує реальність — тоді не треба просити гроші у батьків, навчатися чи працювати на нудній безперспективній роботі. Підлітки бачать у соцмережах моделі багатого та яскравого життя. І молоді люди хочуть так само жити. Не через 5−10 років, а тут і зараз! І якщо у людини несформована самооцінка, у неї низький рівень самоусвідомлення, самоповаги, відсутні соціальні цінності, вона може потрапити в ігрову залежність.

— Усі ці риси характеру закладаються батьками у дитинстві…

— Психотерапевти сприймають адикцію, як сімейний симптом. Це важливо розуміти і звертати на це увагу. Тому що саме у сім’ї може з’явитися підґрунтя для того, що у людини з’явиться певна залежність. Наприклад, тривожна гіперопікуючаконтролююча мама і пасивний емоційно відсторонений, або залежний батько. Як це може впливати на формування ігрової адикціїв сина, який зростає у такій сімейній системі?

У нього не буде сформована стабільна самооцінка та внутрішня стійка опора в міру його слабкого стосунку з батьком. У такому випадку, ймовірним є розвиток деструктивної форми нарцисичної організації особистості. (у такої людини недостатньо емпатії та постійна потреба у визнанні, самоствердженні та захопленні. — Авт.). Тому що мама закривала усі потреби сина, опікала та вирішувала усі його життєві проблеми. Як наслідок, людина не може сформувати чіткі кордони з собою, іншими людьми та зовнішнім світом, у неї не сформована внутрішня мотивація до досягнень та долання життєвих перешкод. Для чого це їй, якщо в грі можна досягнути більших та швидших результатів. Така людина легко піддається ігровій залежності.

Але хочу наголосити, нюансів безліч, і це всього один з можливих сценаріїв розвитку потенційної адикції. Наприклад, в сім’ях, де дитина займає підлеглу позицію, а батьки — «начальники», які кажуть, як правильно жити, дитина буде зростати в нарцистичних дефіцитах, реалістична стабільна самооцінка та самоцінність не сформується.

Дитина постійно догоджатиме батькам або мовчатиме, приховуючи від них свої проблеми та переживання. Настає повноліття, дитина вважає, що отримала свободу, починає боротьбу за фінансову незалежність. Заходить в азартну гру, де замість свободи потрапляє у рабство. У молодих людей немає стратегії, немає розуміння, що важливо і що цікаво в житті. Навчаються, працюють без інтересу, ухвалюють рішення, які приносять короткостроковий ефект. Зі стратегією та проекцією майбутнього життя — проблема.

— Я так розумію, що така поведінка батьків — класичний приклад у багатьох родинах…

— Ігрова залежність буває у сім’ях, у яких мама сама виховує сина. Або у сім’ях, де батько вимогливий (тиран). У майбутньому син через гру намагатиметься отримати визнання, схвалення, досягнути успіху, щоби довести це батькові. Або у такий спосіб син у дитячо-підлітковому віці протестує проти тих вимог, які закладають у нього батьки. Сценаріїв може бути багато. Але з мого досвіду, найчастіше повторюється сценарій, коли у сім’ї відсторонений (або відсутній) батько. Дитина росте без батьківської опіки. У матері — відчуття гіпервідповідальності.

— Тобто мати перебирає на себе роль батька…

— Хтось має заміщати цю роль. Це може робити мати, або син, виконуючи роль батька для своєї матері. На дитину 12−14 років накладається важкий тягар відповідальності. За ним стоїть багато страху, потенційного сорому і провини. Якщо підліток у такому стані почне грати, ймовірно, може втратити контроль. У нього можуть з’явитися борги, життєва ситуація поступово виходить з-під контролю. Йому страшно зізнатися в цьому. Єдиний варіант — покластися на себе та намагатися відіграти втрачене. Щоб не втратити авторитет в оточеннята не бути осудженим, відторгнутим. Програш угрі робить підлітка «слабким в своїх очах», вразливим і травмує його ще не сформовану самооцінку та ідентичність.

У адиктивних процесів теж є коріння, сховане в підкоркових структурах, в біохімії мозку. Участь в азартній грі — це потужне дофамінове підкріплення. Психіка людини, схильна до формування адикції, працює таким чином, що вона важко переносить рутину, або нудьгу. У неї потреба бути в активному життєвому процесі. Мати цікаве та яскраве життя з грошима, які дають відчуття сили, контролю, влади, домінування. А також ілюзію всемогутності, яка реалізовується через участь в азартній грі.

Людина на території ігрової системи відчуває себе живою, сильною, там завжди є інтрига, є боротьба, де потрібно постійно щось доводити, шукати визнання, бути переможцем, мати досягнення та успіхи, за допомогою яких можна самоствердитися як особистість вже в реальному житті. Це дуже потужна компенсаторна модель поведінки, яка не завжди усвідомлена людиною, яка грає в азартні ігри. І ігрова система побудована на цьому — на тонкощах психіки та нервової системи, на слабких місцях особистості, на нестабільній самооцінці та емоційній сфері людини.

— Як ви вважаєте, якщо підліток почав грати у 16 років, чи може знову зірватися та «піти» у гру у дорослому віці? Родина ледь пережила усі ці проблеми і витягнула дитину з цієї ігрової прірви…

— Важливо проаналізувати, чому ця людина почала грати, що саме вона шукала і що хотіла компенсувати за рахунок гри. Треба розуміти, щолюдина, яка заходить у гру, не задоволена своїм життям, основний її мотив — змінити свою реальність, підлаштувати її під свої потреби. Зробити її для себе більш безпечною та комфортнішою. Це боротьба за представлення себе в цьому світі, за свою свободу та самодостатність, за реальність, де можна бути успішним, визнаним, вільним. Гемблінг — це ознака внутрішньої кризи особистості, це — наслідок, а не причина. Причини завжди сховані в особистості. Проблемний гравець — це насамперед, проблемна особистість.

— Чи може повернутися у гру у 30-річному віці?

Треба дивитися наскільки людина є реалізованою у дорослому житті і наскільки вона є задоволеною своїм життям. Чи переросла минулу версію себе. Не треба дивитися на людину і думати про те, що ця хвороба у ній засіла. Треба дивитися на розвиток її особистості. Тоді можна зробити висновки: схильна вона до повернення в гру, чи ні.

Особисто я не сприймаю ігрову залежність, як невиліковну хронічну рецидивуючу хворобу (з ремісіями та рецидивами). Якщо людина усвідомлено вийшла з цієї залежності і поклала цей досвід у свій «музей досвіду», переросла рівень азартної гри в своєму житті, перетворила травматичний досвід участі в азартній грі в більш автобіографічний досвід, який став можливістю для особистісного зростання, тоді можемо говорити, що людина не є узалежненою. Це людина з досвідом проблемної участі в азартній грі у своєму житті. Це один з основних аспектів концепції трансфігуративноїпсихотерапії, в якій ми працюємо та яку розвиваємо на сьогоднішній день в напрямку роботи з адикціями.

Потреби повертатися в гру у цієї людини немає. А якщо вона і повертається в гру — це її вибір. Підсвідомо «вигідно» приймати себе «залежним» і обпертися на внутрішній каскад ідентичності залежної людини, це дає можливість зняти з себе почуття відповідальності за власне життя, за власний вибір, за власні рішення.

Звичайно, якщо людина схильна до адикції, у неї може з’явитися інша залежність. Вона може мати, наприклад, депресію, і при цьому зловживати алкоголем чи наркотиками. Але треба розуміти, що це все індивідуально. Людина, яка здатна до конструктивної нарцистичної регуляції, що забезпечує їй стабільне, послідовне, автентичне відчуття себе і свого «Я», реалістичне самосприйняття, яка відчуває себе внутрішньо зрілою та автономною особистістю з добре врегульованим почуттям власної гідності та самоповаги, не зайде в азартну гру.

Рівень внутрішньої зрілості переважає рівень потенційної проблемної участі в азартній грі. І це одне з завдань психотерапії адикції — сформувати зрілу автономну особистість.