Дитиною щоранку співала на балконі Гімн України

— Христино, нещодавно ви виступили перед нашими героями, які відновлюються після важких поранень в од­ному з реабілітаційних цен­трів Львова. Що відчуваєте, коли співаєте для поранених бійців?

— Громадянський обов’язок кожного українця — допомагати армії і нашим захисникам. На­віть якби не була солісткою Ан­самблю Збройних сил України, все одно би виступала у шпи­талях і на передовій, робила би донати і підтримувала хлопців усім, чим могла. Бо, як і біль­шість свідомих українців, від­чуваю біль, вдячність і шалену емпатію до усіх, хто нас захи­щає. Є бригади, з якими я біль­ше на зв’язку, ніж з іншими, але це нічого не означає, адже усі підрозділи боронять нашу зем­лю, усі потребують медикамен­тів, обладнання, дронів і озбро­єння. Я сама безпосередньо не збираю коштів, але часто беру участь у заходах на підтримку армії.

— Чи змінився ваш репер­туар за час війни?

— Звичайно. А у кого він не змінився? Хіба що у тих, які вте­кли якомога далі від свого на­роду і його долі. За час війни я записала «Слава Україні», «Ка­лина», «Збройні сили Украї­ни». Серед нових композицій у моєму репертуарі є пісня Євге­на Рибчинського «Того, хто не здався, не перемогти»…

— Ви виступаєте не лише у великих концертних залах, а й на імпровізованих сценах перед нашими захисниками на фронті. Що просять заспі­вати хлопці і дівчата?

— Смаки наших захисників змінюються, як і настрій. На по­чатку повномасштабного вторгнення просили щось патріо­тичне, надихаюче, мотивуюче. Потім солдатським трендом стала «Калина». Зараз просять щось розважальне, що може відволікти від щоденних жахів війни. Дівчата з передової дуже люблять «I love you, я кохаю і лю­блю». Хоча хлопці теж жвавіша­ють під час виконання цієї пісні.

— Чи траплялися під час ви­ступів на фронті курйозні, а можливо, і кумедні випадки?

— Кумедного на фронті не­багато. На війні не до жартів, хоча наші героїчні воїни вмі­ють і кепкувати один з одного. Тішать тварини, які прибили­ся до наших хлопців. Багато хо­дить анекдотів про москалів… А ось курйози трапляються часто. Один з них стався місяць тому на Запорізькому напрямку, коли прямо в казарму, де ми ночува­ли, залетів ворожий дрон. Бук­вально за хвилину до того мене щось аж підкинуло з «койки», і я босоніж побігла до виходу. Це мене і мою подругу-колегу вря­тувало. Правда, я тоді сильно пошкодила ногу.

— Багато років тому ви стали солісткою Ансамб­лю Збройних сил України. Як працювати у команді чолові­ків-військових?

— Серед чоловіків жінці пра­цювати легше, ніж у суто жіно­чому колективі. Завжди відчу­ваю надійне плече. Але у нас приблизно однаково хлопців і дівчат, гендерний принцип до­тримується чітко. Це великий колектив, де кожен артист — окрема особистість, і для мене велика честь бути його час­точкою. Коли стою на сцені і за мною стоять хор, оркестр, ба­лет, — це неймовірна енергети­ка. І коли об’єднуємось в одне ціле — народжується справ­жнє мистецтво. Графік Ансамб­лю дуже напружений. Сьогодні можемо виступати на головних музичних майданчиках нашої країни, а завтра співати на пе­редовій. Для мене Ансамбль Збройних сил України — велика творча родина, перевірена ча­сом, у якій кожен вокаліст пред­ставляє свій регіон.

— 30 років тому Євген Риб­чинський написав пісню «Чортополох», яка стала хі­том. Співачка-зрадниця По­валій завдяки цій пісні здо­була популярність ще у 90-х. (Рибчинський заборонив по­валій виконувати цей хіт. — Г. Я.). І ось через 30 років ав­тор пісні, поет і композитор, ваш продюсер Євген Риб­чинський разом з вами запи­сав цю пісню у класичному естрадному виконанні. Що відчували, коли Євген Юрійо­вич запропонував вам заспі­вати цей твір?

— Пропозицію співати диво­вижні пісні, які, як і свою Вітчиз­ну, зрадила Повалій, я отримала від Євгена під час нашої спіль­ної поїздки на Донеччину восе­ни минулого року. І недовго ду­мала. Хоча був сумнів, чи зможу зробити ці пісні цікавішими і яскравішими, ніж попередниця. Але Рибчинський мене заспо­коїв, змінив стиль і манеру мого співу, пояснив плюси і мінуси ви­конання зрадниці. Крім того, за­пропонував більшість цих творів заспівати у дуеті. І вже після за­пису пісні «Не питай мене, чому» я зрозуміла, що все у нас вийде. Радіостанції підхопили пісню, і вона стала популярною. Ми провели фокус-групи, і резуль­тат нас здивував. З’ясувалося, що народ хоче чути ці вже кла­сичні твори української естради у класичному, а не модерновому виконанні. Тому «Чортополох», «Буде так», «I love you» і решту пісень ми зробили традиційно, звично для публіки. І народ на концертах приймає ці пісні «на ура».

— Які ще композиції цього талановитого поета і компо­зитора виконуєте?

— Виконуємо не лише те, що вже було написано. Записує­мо і нові пісні. Однією з найці­кавіших, на мій погляд, є «Дві сестри», що вже є скрізь на цифрових платформах. Готуємо до релізу стовідсотковий хіт під назвою «Якщо йдеш, то іди». Па­ралельно готуємо дуже модер­ний альбом у жанрі танцюваль­ної музики. У цьому проєкті ми також використовуємо і народні пісні. Перші записи надихають.

— Повернімося до вашо­го дитинства. Ваша патріо­тичність родом саме з цього часу. Ще у 9-річному віці ви на балконі щоранку співали Гімн України.

— Я народилася на Галичині, у Львівській області, дитинство і юність провела у Чернівцях. Мене завжди оточували дуже патріотичні люди. Це і батьки, і родичі, і знайомі. Я не вважа­ла, що роблю щось специфіч­не, співаючи Гімн рідної країни. Тоді думала, що інші не співа­ють, бо просто не мають голо­су. А з роками зрозуміла, що не кожен українець по крові є укра­їнцем по духу. Але мій патріо­тизм, мабуть, ввібрався з моло­ком матері.

— В одному інтерв’ю ви себе назвали «модною гуцул­кою». Чому?

— Я не гуцулка. Цей образ дуже подобався моєму експро­дюсеру Дмитрові Ципердюку. Я лише вправно грала певну роль. Хоча ніколи не розуміла слово­сполучення «модна гуцулка».

— Гуцули — народ забобон­ний. А ви?

— Слава Богу, я не забобон­на. Та й не гуцулка, як я вже ска­зала. Перед виступом зазви­чай повторюю слова пісні, щоб не забути на сцені текст. Чорних кішок люблю. Через ліве плече не плюю. У прикмети не вірю. А знаки бачу, бо вони є скрізь.

— Природа наділила вас красою і дала гарну фігуру. Чи дотримуєтеся дієти, займаєтеся спортом, щоб під­тримувати форму?

— Гарна фігура після 30 років — завжди результат копіткої праці і помірності в їжі і алкоголі. Я ро­блю зарядку, ходжу в басейн, ба­гато ходжу пішки. Генетика пра­цює в юному віці, а далі треба свідомо себе обмежувати, щоб бути у гарній формі. Ще є косме­тологія. Правильний вибір засо­бів догляду — це теж терапія кра­си. І добір гардеробу також. Все, що стосується успіху, має зна­чення, навіть якість повітря і еко­логічно чисте оточення.