«За минулий рік наш театр передав на фронт понад 58 мільйонів гривень»

Трохи понад рік тому народний артист України, «Голос» двох Майданів, двічі міністр культури України, голова Шевченківського комітету, актор театру і кіно, воїн ЗСУ Євген Нищук очолив Київський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. За цей час репертуар театру значно оновився, а квитки на вистави бронюють за пів року наперед. Трупа успішно гастролює як містами України, так і за кордоном. Власне, з розмови про те, які завдання стояли перед Євгеном Нищуком і що вдалося зробити за рік на посаді генерального директора-художнього керівника Театру ім. Івана Франка, і почалося наше інтерв’ю.

— Для мене цей вимір полягає у двох складових, — каже Євген Нищук. — Бо сама посада передбачає відповідальність в адміністративно-інфраструктурних процесах, які, на превеликий жаль, є морально застарілими. Здавалось би, перша сцена країни, Театр Франка, Київ, проте деякі закутки цього театру (ми нещодавно відзначали його 105-ту річницю) з 30-х років минулого століття ніхто нічого не міняв. Автентичне тло 20-х років було знищене при тоталітарній системі радянського союзу, коли в 30-х роках уже ні з чим не рахувалися, потім воєнні і післявоєнні процеси — брутальне втручання в історичну автентику привнесли великі нашарування радянщини. Мені можуть закинути, що, мовляв, зараз війна і не до цього. Ні, до цього! Очевидно, що робимо це ми не за кошти держави. Дехто закидає: «Вам добре — вас фінансує держава». Держава фінансує 62 відсотки від зарплати — і все! Нові постановки, інфраструктурні зміни, будь-які процеси, які відбуваються у театрі, — з власного доходу, який теж не покриває усіх видатків. Ми розуміємо: щоб іти в ногу з часом і бути конкурентними не лише в Україні, а й за кордоном (ми зараз з успіхом гастролюємо Європою і скоро відправляємося за океан), має бути висока технічна оснащеність, фантастичне світло, звук, відеосупровід, будь-яка цифрова історія, яка використовується в тій чи іншій виставі… Тому тут знадобився мій певний бекграунд, статус двічі міністра культури України, певні контакти і можливість розмовляти з багатьма партнерами — їх справді зроду ще стільки не було, скільки з’явилося за останній рік.

— Особисті зв’язки відіграють важливу роль…

— Так. Завдяки цьому ми знімали нашарування радянських фарб, лаків. І це було питання навіть не в красі, ми знімали радянський «ватник», який постійно нав’язували крізь роки. Очевидно, що для мене це велика відповідальність, адже я театр знаю і мене колектив знає, а це навіть подвоює мою відповідальність. Бо я щодня дивлюся у вічі тим, з якими працював тривалий час як актор, продовжую грати деякі вистави, які в мене були, натомість, брати участь у нових моя зайнятість поки не дозволяє. До жодної нової роботи я не приступив — і через брак часу, і з етичних міркувань…

— Але ж є приклади, коли очільник театру виходив на сцену як актор…

— Звичайно! Богдан Ступка грав, Богдан Бенюк очолює Театр на Подолі і грає там, грає у нас, в інших проєктах… Але у мене до цього свій підхід. Я обов’язково зроблю нові творчі роботи, але перед тим треба перезапустити весь менеджмент, делегувати певні процеси оновленій команді (це не торкається творчого колективу). Треба було підтримати хвилю глядацької цікавості до театру з топовими режисерами, з хорошими роботами. При мені вже вийшли роботи Івана Уривського «Марія Стюарт», «Макбет», Давида Петросяна «Слуга двох панів» та інші. «Макбет» наробив галасу технологічного, бо вперше з’явилися рішення, які вийшли за межі усвідомлення театрально-сценічних: там три кіношних екрани, які є дійовими особами…

— Плануєте гастролі до Львова?

— Так, ми в липні на два місяці звільняємо велику сцену для певних робіт. Місяць актори будуть у відпустці, а три тижні — на гастролях Україною. Завітаємо і до Львова.

— Повернімося на 10 і 20 років назад. Ви були «Голосом» двох Майданів — під час Помаранчевої революції і Революції Гідності. Багато хто, з огляду на широкомасштабну війну, каже, що даремно все це було, відчуває себе використаним і обманутим, адже все одно ми прийшли до великої війни з росією…

— Проста відповідь якраз у контексті того, що ми зараз переживаємо, — понад три роки широкомасштабної війни, а з 2014 року — в принципі, теж війна після анексії Криму і захоплення частини Луганської і Донецької областей. Тепер оцінку Майданів маємо давати зовсім іншу. 2004 рік — це подолання тих міфів, які нам нав’язувала спадкова радянська історія, — права голосу ти не маєш, бо голосуй — не голосуй, все одно отримаєш… Не буду казати що, «моя хата скраю — я нічого не знаю»… Ці тези були заперечені Майданом 2004 року, хоча він мав політичну складову. І, розчарувавшись у певному політику, почали говорити — а навіщо був потрібен Майдан? Він потрібен був як кров з носа, бо це був наш неймовірний поступ як суспільства. Політикум завжди поволі плентався позаду. Тепер ми це ще й бачимо, наскільки потужно ресурсною була ота так звана п’ята колона, яка заполонила Україну і яку фінансували Медведчуки, Портнови. Для якоїсь частини українців це було зрозуміло давно, але для багатьох це відкривається тільки зараз. Чому такий бум зацікавленості театром? Чому нарешті піднімаються важкі теми, почали цікавитися «розстріляним Відродженням», харківською добою тощо? Бо нарешті стало зрозуміло: це ж московитські нелюди нищили все українське, через них постраждав Ігор Білозір, вбили Володимира Івасюка і багатьох інших… І якщо хтось ще сумнівається, чи потрібен був Майдан, то я скажу: другий Майдан — це був наш перший бій, бо Крим і Схід України здали б тихо, ніхто навіть би не пікнув. І це був перший бій також за Київ, тому що столиця показала, що вона є незворушно українською і державною. Якщо подивитися на сотню загиблих взимку 2014 року, яких я назвав Героями Небесної сотні і включав «Плине кача» — звідкись у мене це тоді народилося — то віковий діапазон від 17 років (Назар Войтович) до 72-річного Якова. І тими 105-ма Героями представлена вся карта України — Донецьк, Харків, Запоріжжя, Чернігів… Як хтось може говорити, що все було намарно, коли щодня о 9-ій ранку під час Хвилини пам’яті згадують по одному Герою. І дуже часто серед них активні учасники чи Революції Гідності, чи навіть двох Майданів. Або ще й з часів Революції на граніті. На цих Майданах зароджувався дух воїнства, лицарства, який пробудився у нас з часів княжої доби, козаччини й інших визвольних воєн, Героїв Крут, дисидентів… І перші дієві бої в лютому 2022 року дали ветерани східної війни. Недаремно їх в кожному місті і містечку московити виловлювали…

— Чи статус «Голосу» двох Майданів супроводжує вас по життю?

— Ця сторінка історії для мене дуже дорога і буде мене супроводжувати все життя. З перших днів широкомасштабного вторгнення я пішов добровольцем на захист на рубежі Ірпеня, Бучі, Гостомеля і Стоянки, а після київської кампанії ми поїхали на південь — на Херсонщину, Миколаївщину, і там я мобілізувався у Збройні сили України. Коли постало питання позивного, думали, який дати мені. Думали — «Міністр», але ні, дуже зрозуміло, тоді вирішили — «Голос». Я воював два роки — до квітня 2024-го, коли мене призначили очолити Театр Івана Франка. Тоді перевели в запас.

— Якийсь час на франківській сцені не йшла вистава «Три товариші», де ви граєте головну роль…

— Так, майже півтора року вона не йшла, тому що усі троє «товаришів» — Печериця, Романій і я — пішли на війну. Потім, коли нас командири раз чи двічі на місяць почали відпускати на вистави, завагітніла моя кохана, ми чекали, коли вона народить. І коли нарешті зіграли цю виставу, то було як прем’єра, тому що сам матеріал — це про те, що зараз відбувається: як хлопці повертаються з війни, з чим вони стикаються, що їх болить… І цей театральний бум пояснюється тим, що люди потребують живої енергії, сатисфакції того, що після 10 годин повітряної тривоги вистава таки відбудеться. І люди спочатку аплодують акторам, а потім таке враження, що самі собі аплодують — за те, що вони все одно прийшли, що нас не злякати, ми будемо жити, творити і, поки живемо, будемо активними. Окрім того, за минулий рік (з квітня) ми передали на фронт понад 58 мільйонів гривень. Це абсолютний рекорд зборів не лише театрів, а з усієї галузі культури.

— Ви сказали, що ваша кохана завагітніла. Мали на увазі Анжеліку Савченко, чи когось іншого?

— В Анжеліки є чоловік — наш друг і партнер, а у мене є свої поповнення, але тут мав на увазі саме Анжеліку.

— Коли ви були міністром культури України, у нас почали знімати більше фільмів. Очевидно, що ви, як актор, який має досвід роботи в кіно, розуміли важливість кінематографа в культурі…

— Мене якраз зачепив той голод, коли я зовсім юним, ще не почавши навчатися в інституті Карпенка-Карого, вже знявся у кількох фільмах — «Ізгой» і «Фуджоу». Мені було 17 років. А потім я вже вчився, приходжу на кіностудію, а мені кажуть, що у нас нічого не знімається, або як знімається, то російський продакшн. Казали, що з моєю зовнішністю мені треба грати головні ролі, але в тих фільмах на головних ролях московські актори. І я не використав свій потенціал. І коли став міністром, мені було принципово першочергово запустити цей процес, я переконав Мінфін і весь уряд підтримати зміну фінансування на кіно — зі 100 мільйонів на кіноіндустрію я змінив на 1 мільярд 200. І ще досі виходять фільми, які ми профінансували у 2017−2019 роках. Я почав говорити в кіноспільноті, що потрібно знімати українські телесеріали. А власники телеканалів кажуть: «Нам не вигідно!». Вони знімали спільні фільми, або ті, які продавали на російський ринок. Тоді ми домовилися, що 50 відсотків фінансує держава, а 50 — це продакшн з рекламою тощо. Але я поставив умову — жодного російського актора, тільки українською мовою, українська тематика, додамо ще більше грошей, якщо це буде героїка чи про видатних постатей, або співпраця з європейськими країнами. І ми запустили цей процес! З 2018-го року ми змінили сам принцип, що можна знімати своє і воно може бути вигідним і якісним. Але сам я, як творча людина, постраждав, бо не міг тоді зніматися. А зараз я дуже хотів би зніматися в кіно, бо люблю кіно, мене любить камера. Колись у Львові знявся в кількох фільмах — «Гедзь», «Залізна сотня», «Владика Андрей»…

— Актор, громадський діяч, політик, міністр культури, керівник театру… Ким ви себе відчуваєте найбільше?

— Для мене найголовніше, що я солдат. Для мене це найвища регалія, якої я удостоївся. Я учасник бойових дій — це для мене є дуже сокровенне. Зараз маю відповідальну місію керівника Театру Івана Франка. І ще на громадських засадах я голова Шевченківського комітету. Премія повернула собі статус найвищої відзнаки у галузі культури. Скільки в мене є сил, стільки буду всьому віддаватися.

— Ви родом з Івано-Франківська. Чи лишилася там у вас родина?

— Так, нас було троє братів, я наймолодший. Середній брат загинув у 2006 році, працюючи в міліції. Залишився старший брат, який живе і працює в Івано-Франківську. Відповідно, племінниці, двоюрідні брати і сестри теж там. Вони всі мене завжди чекають, підтримують. Це велика опора. На жаль, батьки вже відійшли у засвіти. При можливості намагаюся приїхати на батьківщину, вклонитися рідним місцям і рідним могилам, а також набратися сили від рідної землі, любові від родини і друзів, однокласників.

— Ваш старший син Олекса пішов шляхом батьків?

— Він в театрі, але не актор, хоча по життю він дуже хороший актор. Працює у театрі «Сузір'я» майстром по світлу, звуку і відео.