«Я стільки всього робив у житті, але, коли виходив з під’їзду, чув як бабусі говорили: «Це — тато Зореслави»

Павло Вишебаба — відомий поет, музикант, військовий, зоозахисник. Після початку повномасштабного вторгнення вступив у лави 68-ї окремої єгерської бригади. З 2022 року командир відділення польового вузла зв’язку.

У 2022-му видав збірку віршів «Тільки не пиши мені про війну», яка за рік двічі перевидавалася. Перший тираж — 15 тисяч екземплярів був розпроданий за 15 днів у грудні 2022 року. У 2023 році в Польщі вийшла двомовна збірка віршів Павла Вишебаби «Моє покоління/Moje pokolenie». Увійшов у топ-5 найпопулярніших військових за версією Forbes Ukraine. Минулими вихідними Павло Вишебаба був у Львові серед учасників фестивалю «Земля Поетів», де нам і вдалося поспілкуватися.

— Ще за кілька днів до початку фестивалю «Земля Поетів» я не знав, що братиму у ньому участь, — зізнався мені Павло Вишебаба, — але організаторам вдалося переконати моє командування відпустити мене ненадовго. Ми зараз на Покровському напрямку, там гарячий період і багато роботи, але мене відпустили. «Земля Поетів» — потужний фестиваль і організований дуже вчасно, тому що війна активізує читацьку увагу до поезії. А попит народжує пропозицію. І коли є аудиторія, то поети пишуть вірші, відчувають свою затребуваність. Зараз дуже активний час для українськомовної літератури. Людям це цікаво, вони не тільки пишуть і читають. Люди приходять на читання, чого давно не було в Україні. Після поетичного буму в 90-х затишшя було досить довго. Ходили на читання кількох знаних «зірок». А зараз ми переживаємо увагу до української поезії, чому я дуже тішуся, як людина, яка любить поезію з дитинства. І я щасливий, що зараз цю мою любов розділяє багато людей.

— Підтвердженням ваших слів про увагу людей до поетичного слова є успіх вашої першої поетичної збірки «Тільки не пиши мені про війну», яка вийшла наприкінці 2022 року і багато місяців очолювала топ продажів у книгарнях. Як ви сприйняли такий успіх вашої збірки?

— Доволі спокійно. Це було приємно, але голова в мене точно не закрутилася.

— Чи очікувано це було для вас?

— Думаю, це ні для кого не було очікувано, хоча зізнаюся, що я відмовив багатьом видавництвам в публікації цієї книжки, тому що вони були готові видавати лише тисячу або дві тисячі примірників. Вони казали, що поезію ніхто не читає. Але я був упевнений, що в мене читачів більше, ніж тисяча, тому відмовився співпрацювати з видавництвами. Друк, верстку і тираж 15 тисяч примірників організував мій знайомий. Для успіху моєї збірки є кілька причин. По-перше, вона з’явилася дуже вчасно, як фотографія, створена «полароїдом», — наприкінці 2022 року, про те, що відбувається тут і зараз. Половина збірки була написана в 2022 році, друга половина — ще до великої війни, хоча тексти все одно були просякнуті війною. Для мене війна почалася відразу з окупацією Донеччини. Крим — то було доволі спорадично, а от Донеччина… Під російською окупацією в Краматорську опинилася вся моя родина: мама, дідусь, сестра, племінники… Тому війна мені давно була близька. По-друге, якщо ви хочете, щоб вас знали і читали, маєте бути активні у соцмережах, маєте читати свої вірші і виставляти там. Поезія у наш час не обмежується лише тим, що ми пишемо, друкуємо і виставляємо в книгарні на поличку. Потенціал поезії значно більший.

— Свій гурт ви створили для того, щоб співати свої вірші. І на Спільнокошті зібрали гроші для випуску свого альбому. Що теж було рекордом.

— Так, мені щастить на рекорди.

— Ким ви себе відчуваєте більше? Поет? Музикант? Зоозахисник? Військовий?

— Намагаюся уникати оцінок і самому собі не навішувати ярликів, бо вони обмежують. Намагаюся займатися двома речами, які вважаю цікавими для себе — це перше, і друге — тими, які я вважаю важливими. Вони мені можуть не подобатися, як, наприклад, військова служба — мені не подобається війна, не подобається військова служба і всі обмеження з цим пов’язані. Найбільш обмежена в громадянських правах людина в Україні — це військовий. Мені це не подобається. Але я вважаю це важливим. Тому розділяю важливе і цікаве. Але буває й так, що те, що вважаю важливим, може бути цікавим і навпаки. Ви мене питаєте, хто я? Точно можу сказати, що я — тато Зореслави. Я стільки всього робив у житті, але, коли виходив з під’їзду, чув як бабусі на лавочці говорили: «Це — тато Зореслави». І я подумав: вони мають рацію, мабуть, це найголовніше у моєму житті. Мені може перестати бути цікавою музика чи поезія (це складно уявити, але таке можливо), а от бути татом Зореслави я не перестану ніколи.

— Власне, перший рядок вірша «Доньці» дав назву вашій збірці «Тільки не пиши мені про війну». Після повномасштабного вторгнення ваша донька виїхала за кордон. Вона далі там?

— Ні, вона повернулася до Києва, тому що їй було важко навчатися в німецькомовній школі. Я не бачив достатньо прогресу, як і її мама, так що ми вирішили, що Зореслава повернеться в Україну. Зараз вона навчається дуже добре, але, що мене тривожить, — вона дуже мало цікавиться гуманітарними науками, їй більш цікаві точні науки. Я її, звісно, в цьому підтримую, але здивований, тому що вона настільки татова донечка…

— Може хтось в попередньому поколінні мав схильність до точних наук?

— Так, її дідусь був «технар».

— Так і ви, перш ніж вступити на журналістику, три курси відучилися на інженерній спеціальності Донбаської машинобудівної академії…

— Не відучився, а відмучився, перебиваючись з «двійки» на «трійку».

— Чому ж ви туди вступили?

— Тому що в моєму оточенні, в машинобудівному місті Краматорську, вважалося це закономірним. Тато мій був архітектором, дідусь — інженером. У колі мого спілкування гуманітарні науки взагалі не вважалися професією. Про гуманітаріїв говорили зневажливо — «яйцеголові», слово «інтелігент» було майже образою… Я дуже вибивався зі всієї своєї родини. Спробував дослухатися до старших і піти їхнім шляхом, але з того нічого не вийшло. А потім вступив на журналістику до Маріупольського державного університету і закінчив його з червоним дипломом — мені настільки це легко давалося…

— І відразу після закінчення університету переїхали до Києва?

— Майже одразу. Мене запросили на роботу до Києва. А на українську мову я перейшов у 2014 році. Ви питали про мою збірку, чому вона так пізно вийшла. Вірші я пишу з 10 років, але вони були російською. Коли перейшов на українську мову, то найскладніше було перевести творчість на українську і писати.

— Тим більше, що думаєте все одно російською…

— Думати українською я почав через пів року після того, як на неї перейшов. Але вірші не складалися. Я писав їх роками, але це не була поезія — це був перекладений текст. Часто ти читаєш відомого закордонного автора і не розумієш, що в ньому знаходять. А тому що він звучить своєю мовою. Хтось гарно сказав, що переклад — це процес вивітрювання поезії з тексту.

— Тобто, ви шліфували свою поетичну майстерність саме українською?

— Саме так. Перший вірш українською, який я не викинув, написав у 2017 році. Він увійшов у збірку і називається «Картини». Його вважаю першим своїм віршем українською мовою — не ламаною. І цей вірш зараз один з найпопулярніших серед моїх віршів.

— Нещодавно ми писали радіодиктант національної єдності, який ви читали…

— Мені запропонували читати тоді, коли Оксана Забужко погодилася написати текст. Для мене це було дуже важливо, особливо в час, коли знову говорять, що суспільство розколюється. Мені сподобалася концепція, що цивільна пише, військовий читає. Мене відпустили з позицій на один день. Хоча я поставився до цієї місії не так відповідально, як усі кажуть. Це ж треба знати правила диктування, вміти читати і наголошувати… Я зовсім про це не думав, коли погоджувався. Я думав про те, що це ритуал, традиція, коли ми можемо побути разом 20 хвилин у спільній справі.

Взагалі, я вважаю, що родину творять спільні ритуали. Без ритуалів дуже складно залишатися родиною. Так само і в Україні мають бути такі ритуали, один з яких я намагаюся просувати, — це, звісно, хвилина мовчання обов’язково о 9-ій ранку. І на концертах моїх завжди є місце для захисника і захисниці, накрите прапором. Радіодиктант — один з таких ритуалів, до того ж цікавих, це вияв поваги до мови. Я писав останній раз диктант 20 років тому в університеті.

— Ви були вегетаріанцем, згодом стали веганом. Що стало причиною? Ваша зоозахисна діяльність, чи спочатку ви стали зоозахисником, а потім веганом?

— Я один з небагатьох, який став зоозахисником в одну секунду. Це було в Маріуполі, коли я працював журналістом у газеті. Мене відправили зробити матеріал в крематорій тварин — собак і котів. Це було напередодні баскетбольного Євро в 2010 році, яке проходило в Маріуполі. Міська влада — партія регіонів — вирішила, що гарна ідея зібрати всіх собак і котів міста і спалити їх. При тому, що це заборонено законом. Тварин треба було спочатку відправити у притулки. Серед безпритульних могли б бути тварини, які загубилися. У самому центрі Маріуполя є приватні будинки, тому собаки там бігають. Регіонали вирішили позбутися особливо собак, вони їх ловили, дорогою вбивали і везли в крематорій. Я приїхав у цей крематорій, вдихнув той запах і в ту ж секунду проникся співчуттям до тварин. Згодом почав більше про це читати. Я написав репортаж, через який перестав бути журналістом.

— Ви, напевно, написали не те, що від вас чекали?

— Насправді репортаж був дуже класний, його головний редактор поставив на першу шпальту (тоді вже в мене успішно йшла кар’єра і я частенько мав матеріали на перших шпальтах). А зранку я купую в кіоску газету, а мого матеріалу нема — ні на першій шпальті, ні на інших. Виявляється, що між версткою і публікацією все лягало на стіл партії регіонів, і мою статтю зняли. Я гримнув дверима і більше там не працював. Так що початок моєї зоозахисної діяльності був кінцем моєї журналістської кар’єри. Потім я працював тільки у пресслужбах.

— Чи маєте оптимізм щодо нашого майбутнього?

— Насправді думка про те, що військові знають більше про війну, ніж всі інші, хибна. Ми знаємо тільки те, що відбувається у нашому квадраті. Багато інформації, як і ви, отримуємо зі соцмереж і новин. Видніше все-таки у Генштабі, де знають більше. Для мене дуже багато цифр залишаються таємницею, наприклад, скільки людей пішло в СЗЧ, скільки людей ще можна мобілізувати… В країні є мобілізаційний ресурс, ми ще не геть виснажені, але все одно в усіх бригадах недобір. А ті люди, які приходять, це часто люди віком 50+, яким треба лікуватися, а не воювати. Навіть я, який вважає себе відносно молодим, за два з половиною роки на війні уже маю проблеми зі спиною — ти не можеш постійно носити бронік і не мати проблем. Головною проблемою вважаю провалену мобілізацію через те, що влада, яка схильна до популізму, боїться піднімати складні теми, як, наприклад, мобілізація жінок. Я вважаю, що від 10 до 50 тисяч патріотичних жінок у нас є в країні, і вони могли б піти до війська. Чи зниження призовного віку. Є різниця, коли прийде до війська 23-річна людина, і 53-річна. Як ми будемо воювати наступний рік, я не уявляю. Людей не вистачає, а ті, що приходять, вони не замінюють тих, хто або пішли в СЗЧ, або стали «трьохсотими» чи «двохсотими». Зараз ми вже навіть про перемогу не говоримо, ми говоримо про справедливий мир.