Передплатити Підтримати

Дмитро Суржиков: «За жодні гроші не погоджуся грати містичних персонажів»

Дмитро Суржиков за свою творчу кар’єру зіграв у майже ста фільмах.

Помічник депутата зі серіалу “Острів непотрібних людей”, слідчий з “Розплати за гріхи”, адвокат з телефільму “Чужі душі”, лікар у серіалі “Джамайка”... І хоча більшість його ролей — негативні, всі вони запам’ятовуються глядачам. До кожної своєї ролі Дмитро вміє підібрати особливий ключик, яким відчиняє двері у світ кінематографа, де стоїть в одному ряду зі знаменитими, талановими зірками. Зараз кипить робота на знімальному майданчику серіалу “Клан ювелірів”, прем’єрний показ якого незабаром відбудеться на телеканалі “Україна”. 

- Багато акторів люблять розповідати про доленосний випадок, або щасливий квиток, який виграли у долі. З вами щось подібне відбувалося?

- Аякже! Коли закінчував інститут, прийшов пробуватися в один з театрів, у якому художником з гриму працювала моя знайома. Вона мало не з порога запропонувала попробувати мене на роль у спектаклі. Загримувала, зробила фото і показала режисерові. Завдяки цьому я зіграв роль Тараса Шевченка. Це було справжнє провидіння, тому що ця роль дала мені дуже багато — і у професії, і в подальшій кар’єрі.

- Ви багато знімаєтеся у кіно. Після зйомок складно відновити сили — душевні і фізичні. Маєте свій рецепт?

- Коли витрачаються психоемоційні сили, треба  переключитися на фізичну роботу. Але мене повертають до життя мої діти, які знімають будь-який стрес (усміхається. — Г. Я.). Навіть після тяжкого спектаклю вони своєю безпосередністю за секунду заряджають і підіймають настрій. Дають неоціненне енергетичне підживлення. 

- А шанувальники? Популярність, впізнаваність допомагають у житті чи навпаки?

- Різне буває. Якщо зупиняють “даішники” — не штрафують. Якось прийшов до лікаря, перед кабінетом якого вишикувалася черга. Всі мене впізнали, але... ніхто не пропустив. Тоді на прийом так і не потрапив (сміється. — Г. Я.).

- Якою була ваша перша роль?

- У казці “12 місяців”. Я отримав роль у рідному Маріуполі, коли мені було 16 років. Тоді й не підозрював, що стану професійним актором. Через два роки у пошуках роботи поїхав до Києва. Вступив в Театральний інститут імені Карпенка-Карого. 

- Ваша дружина Алла також акторка. Важко жити під одним дахом двом акторам?

- Навіть припустити не можу, як би складалися наші стосунки, якби вона не належала до світу мистецтва. У силу професії Алла розуміє і сприймає спокійно багато чого з того, що інші би не зрозуміли. Ми разом читаємо сценарії, які надсилають їй або мені, обговорюємо майбутні ролі... Людина цікавиться твоєю роботою не лише з поваги до тебе, а саме через те, що розуміється у цьому. Творче подружжя — краще, що може бути! У побуті лідер і глава сім’ї, звичайно, я. Але у професії ми не можемо конкурувати хоча би через те, що вона — жінка. У неї своя кар’єрна історія, доволі складна, бо актрисам набагато складніше пробитися. Однак ні у театрі, ні на знімальному майданчику ми ніколи не зможемо посваритися, претенедуючи на одну й ту ж роль (сміється. — Г. Я.).

- Як ви познайомилися з Аллою?

- В інституті. Потім вона поїхала у Москву, співала у групі “Сливки”, знімалася у кіно, вступала у різні вищі нав­чальні заклади. Коли Алла приїхала до Києва, ми, зустрівшись двічі, зрозуміли, що це доля, якщо Всевишній нас так зводить. 

- Мама і тато — актори, а доньки також підуть батьківською стежкою?

- (Сміється. — Г. Я.). Вони ще маленькі! Старша цього року піде у перший клас, тому щодня змінює професії. Мріє бути продавцем, наступного дня — лікарем, іноді актрисою. Поліна зіграла у серіалі “Острів непотрібних людей” і в “Єфросинії”, а також у моїй короткометражці. 

- Більшість чоловіків вважає, що жіночі сльози — найсильніша зброя для маніпулювання. Ви такої ж думки?

- У моїй сім’ї три жінки (дружина Алла і дві доньки — Поліна та Емілія. — Г. Я.). Але жодне маніпулювання не проходить: будь-які спроби припиняю. Діти і дружина про це знають, тому діють відкрито: якщо хтось чогось хоче, каже про це, бо маніпулювання — це недовіра. 

- Ви зіграли у багатьох спектаклях і знялися майже у ста фільмах. Маєте улюблені ролі?

- Найдорожчою для мене є робота у спектаклі “Рогоносець”. Подобається мені мій герой зі серіалу “Смерш. Ударна хвиля”. Такої ролі у мене ще не було ніколи. За жодні гроші не погодився би грати містичних персонажів, як-от Воланда, не працював би у “Вії”. Це сталося після того, як в одній зі студентських робіт зіграв Марка Крисобоя з “Майстра і Маргарити” і зрозумів, що брати участь у тому, що пов’язане з містикою, — не буду. Неприємно притягати таку тему у своє життя. В артистичному середовищі є повір’я: що актори грають, те з ними і стається у житті. Тобто вони метафізично притягують цю ауру, долю чи подію. Зі мною таке відбувалося кілька разів: якщо близько сприймав переживання героя, виникали обставини, що перегукувалися з цим. 

- Ви не лише актор, а й режисер. У короткометражці “Мама” головну роль зіграла Ада Роговцева. Як вам працювалося з цією кінозіркою?

- О... Це було щось неймовірне. Завжди згадую кожен день на знімальному майданчику. Буду щасливим, якщо доведеться з нею ще працювати. Це неперевершена актриса! Та й нагород ми за свою роботу отримали чимало, серед яких бронзова медаль в Австрії.

Довідка «ВЗ»

Український актор, режисер, сценарист і продюсер Дмитро Суржиков народився 31 грудня 1979 року. У 2003 році закінчив Київський націо­нальний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, через рік став актором Київського академічного Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. У 2010 році зняв свій перший короткометражний фільм “Мама”.  Зіграв у майже 100 фільмах, серед яких “Остання роль Рити”, “Хайтарма”, серіали “Доярка з Хацапетівки”, “Орлова і Александров”, “Фродя”, “Будинок з ліліями”...

Одружений. Дружина Алла Мартинюк, актриса, колишня солістка групи “Сливки”. Виховують двох дітей — Поліну та Емілію