«Ще добре не знаю вашу мову, але українців розумію»

Марлен Маас — вражаюча особистість, яка здобула ім’я в декількох професійних сферах. Як співачка, авторка пісень, актриса, військова та присяжний судовий перекладач, вона демонструє надзвичайно широкий спектр здібностей і відданість, що виходить далеко за межі мистецтва.

Як співачка і танцівниця вона виступала на міжнародному рівні на багатьох сценах. Марлен працювала також каскадеркою перед камерами для таких відомих телевізійних кінопродукцій Європи, як «Кобра 11» і «Місце злочину». Особливим моментом в кар’єрі Марлен стала її пісня «Ой у лузі червона калина», яку вона переклала десятьма мовами. Про це і багато іншого наша розмова з Марлен Маас, яка приїхала в Україну зі своєю подругою-перекладачкою Вікторією Фішер.

— Ви вперше в Україні і, зокрема, у Львові. Які перші враження від перебування тут?

— Перед поїздкою в Україну був певний страх, але я зрозуміла: якщо подолаю цей страх, це надасть мені ще більше сили. І цю силу я хотіла б подарувати тут людям, які теж, можливо, відчувають страх кудись іти, кудись їхати чи щось зробити. Тому страх треба вміти подолати і я його в собі подолала — приїхала в Україну і не шкодую, що я сюди приїхала. До слова, моя мама не знає, що я сюди поїхала.

— За два з половиною роки з часу повномасштабного вторгнення росії в Україну українці вже навчилися долати свій страх…

— росія своїми безчинствами — вбивствами, ґвалтуваннями мирного населення, руйнуваннями хоче залякати інших, але ми повинні об’єднуватися навколо світла, щоб світло подолало темряву. Ми несемо світло в суспільство і хочемо підтримати людей, які, можливо, досі ще чогось бояться. Моя місія тут — допомогти вам бути тим промінчиком світла, якого, можливо, в чиємусь житті не вистачає. Я дуже рада бути тут і я дякую вам. Я чую багато слів вдячності від українців, але насправді потрібно дякувати постійно вам, тому що ви захищаєте нас, європейців, від того зла, яке суне з росії на Європу.

— На жаль, далеко не всі навіть у Європі це розуміють.

— Так, і я все роблю від мене залежне, щоб якомога більше людей це зрозуміли.

— Ви згадали свою маму. Знаю, що ви з великої родини — четверо дітей в сім’ї — то вже багато. Напевно, оцей артистизм, щирість і багато інших ваших рис саме від батьків і від того, що ви жили ще з трьома братами й сестрами… Розкажіть трохи про них.

— Моя сім’я божевільна (сміється. — Л.П.).

— І це прекрасно!

— Ми всі дуже артистичні особистості. Хоча усі брати й сестри дуже відрізняємося між собою, але ми дуже любимо одне одного. Наша мама — артистка.

— То це у вас генетично!

— Так. У дитинстві мама дуже багато всього мені дозволяла, тобто, не забороняла пробувати щось нове в житті. А в мене завжди було бажання пробувати щось нове. І, можливо, це було своєрідне звільнення самої себе від того, до чого я прагнула. Тому я так всебічно розвинута.

— Яка у вас освіта?

— Мій життєвий шлях і шлях моєї освіти не був прямим. Я не йшла прямою дорогою, були стежки, на які я звертала: зверну направо — не підходить, зверну наліво — дивлюся, — теж не підходить, іду далі… Я прислухалася завжди до свого серця, і воно підказувало мені, ким я хочу стати, чого я хочу в житті. І так я рухалася далі. Перша освіта, яку я здобула, — артистична. Я артистка в мюзиклах. Завдяки цій освіті я змогла подорожувати світом. Під час цих подорожей вивчала різні мови. Навіть знялася у фільмі у ролі перекладачки. І я зрозуміла, що мені не просто подобається ця роль, а я хочу стати перекладачкою. І тоді я стала присяжним перекладачем, працюю на допитах в поліції.

— А ви ще й у кількох проєктах були каскадеркою. Де навчалися цієї професії?

— Я від природи трохи божевільна і мені дуже подобається адреналін, люблю переступати межі можливого. У моєму списку навичок, які я хотіла опанувати, був пункт, що я хочу випробувати себе в ролі каскадерки. І мені надійшла така пропозиція. І, хоча не все пішло так, як треба, але я отримала те, чого хотіла. (Марлен показала свою пошрамовану кисть лівої руки. — Л.П.). Було пряме включення програми, куди я запросила свою маму. Під час польоту в прямому етері я впала і зламала дві руки. Шрамів було так багато, що я подумала їх «замаскувати» якимось татуюванням із зображенням квітки. Вирішила зробити тату у вигляді червоної калини.

— Чи багато знаєте про музичні й культурні традиції українців?

— Не можу сказати, що добре розуміюся на традиціях українців, але я зараз вивчаю українську мову з вчителькою в онлайні. І традицію, яку вивчила, — то українське весілля. Взагалі не можу зрозуміти свого інтересу до України. Свій потяг до України й зв’язок з нею відчула у лютому 2022 року. І хай я ще не дуже добре розумію і знаю вашу мову, але я вас всіх, українців, розумію. Відчуваю велику любов, яка йде з серця. Бачу і відчуваю, що ви надзвичайно інтелігентні люди, а мені подобається спілкуватися з такими людьми, тому мене це притягнуло сюди, в Україну.

— Знаю, що ви допомагаєте українцям, травмованим війною, які проживають зараз в Німеччині…

— До повномасштабного вторгнення росії в Україну я не знала українців і не спілкувалася з ними. Але тепер у мене з’явилося багато друзів і знайомих з України. Я співаю в хорі, в якому також співають українські жінки, залюбки спілкуюся з ними, допомагаю, чим можу. Також спілкуюся з пораненими військовими, часто їх провідую. Пісню «Незламні крила» я написала одному пораненому військовому, якому зробили в Німеччині багато операцій. Відчула велику силу і бажання допомогти йому словами своєї пісні. А потім зрозуміла, що ця пісня присвячена не лише Максиму, а всім воїнам, які приїхали до нас чи залишилися тут, у незламній Україні.

— А відправною точкою вашої української пісенної творчості стала пісня «Червона калина», яку ви виконали в травні 2023 року у вашому рідному місті Аахен під час церемонії вручення Премії імені Карла Великого Володимиру Зеленському й українському народу.

— Я була дуже зворушена, що мене запросили на цю церемонію, це була для мене велика честь. Страшенно хвилювалася. Президент зайшов і вийшов, але мені було важливо співати для тих людей, які зібралися на площі. Правда, був неприємний момент, коли мене зняли зі сцени під час репетиції, бо заходив президент України, але то таке…

— Поясніть, як сталося, що у вас нема українських коренів, але настає 24 лютого 2022 року й оце українство у вас звідкись пробуджується?

— Я й сама собі його інколи ставлю. У той день, коли розпочалася повномасштабна війна росії проти України, по всіх медіа показували страшні відеорепортажі з України. І в мене серце обливалося кров’ю, я була в думках з вами тут, в Україні. Ця тема мене дуже зачепила, я вишукувала інформацію в ютубі й натрапила на відеоролик виконання пісні «Червона калина» лідером гурту «Бумбокс» Андрієм Хливнюком на Софіївській площі у Києві. Не розуміла слів цієї пісні, але вона мене вразила в саму душу. У мене з’явилися сироти на шкірі від цієї пісні. Я закинула її в гугл-транслейт і, коли прочитала переклад, то ще три дні плакала. Я поцікавилася повною версією цієї пісні, але для виконання взяла коротку версію, бо згодом переклала її на 10 мов світу. Сила музики не має меж і кордонів, навіть якщо ми не розуміємо слів. Вона може так вразити, що ти закохуєшся в цю музику і в цей народ, якому вона належить.

— Ви справжня українка, хай навіть народилися в Німеччині…

— Вірю, що Україна переможе. Всі говорять: «Україна переможе!». Але почнімо говорити: «Україна перемагає!». Тому що Україна перемагає на інших фронтах: українське слово розповсюджується в Європі, українська мова, культура перемагають, а тому й Україна перемагає! Я військова в резерві і готова в будь-який момент стати на захист своєї країни. Тому розумію українців, які боронять свою землю. Карма повернеться до путіна.