«Волонтерство не має бути хаотичним!»

Кожен пам’ятає фатальний ранок, коли розпочалася повномасштабна війна. Для стоматологині-хірургині, президентки асоціації імплантологів України Маріанни Білик, він ознаменував нову віху життя — активного волонтерства. Щомісяця тендітна жінка проводить близько тижня на лінії фронту. Допомагає як військовим, так і людям, які мешкають на небезпечних територіях. Стверджує, що обстрілів — не боїться. Для неї головне — внести свою лепту для наближення перемоги.

— Маріанно, з чого та коли саме розпочалася ваша волонтерська діяльність?

— 24 лютого, о половині п’ятої ранку, нас з чоловіком розбудив телефонний дзвінок. Так ми дізналися, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Мій чоловік займається дистрибуцією імпорту матраців. Тож до 9 ранку ми винесли усі матраци зі складу, через годину зібрали усіх своїх партнерів на нараду. Кожен взяв на себе долю відповідальності. У своєму офісі створили пункт перетримки переселенців. Ввечері було готово 30 місць. Ми його перетворили на житло для людей, які рятувалися від війни. Створили пункти, де розмістили до 150 переселенців. На другий день, завдяки «Пласту», отримали медикаменти. Два прихистки функціонують до сьогодні. Люди, які там мешкають, без роботи не залишаються — усі вони працюють на нашому складі.

— Коли ви почали їздити на Схід?

— Після деокупації Херсонщини, коли поспілкувалася з лікарями, які там перебували. Зрозуміла, що не побачивши усе на власні очі, не зможу усвідомити, якою є ситуація насправді. Тож зважилася на перші поїздки. Згодом дійшла висновку, що допомоги потребує не лише Херсон й вирішила обирати території, яким вона найбільше необхідна. Почала з Донеччини. Потім — усе пішло по накатаній.

— Чи було страшно? Перебувати під постійними обстрілами — задача не для слабких нервів!

— Страху ніколи не було. Швидше — відчуття люті та усвідомлення, що потрібно більше працювати. На Сході — вертикальна влада. У нас — горизонтальна. Там немає громадської думки. Утім, люди почали змінюватися. Все більше громадян приймають активну позицію, прагнуть змін і не бояться покарання. Утім, ще потрібно багато вкласти у їх громадянську позицію. Для цього — ми самі повинні змінюватися. Хоча справжні зміни почнуться після закінчення бойових дій. Кожен із нас повинен чимось пожертвувати заради державотворення. Я завжди повторюю: «Якщо це не твоя війна — це не твоя країна!» Я, як медик — військовозобов’язана. Якщо мене мобілізують — без вагань піду на фронт.

— На початку повномасштабного вторгнення волонтерством займався мало не кожен другий. Тепер пріоритети українців дещо змінилися…

— У багатьох на перший план вийшли особисті потреби. Подивіться на пости у соцмережах! Також, трапляється, що волонтерство — шкодить. Наприклад, військові не встигають спожити їжу, яку їм передали — віддають навколишнім мешканцям. Як наслідок, бізнес — наприклад, пекарні, «вимирають». Тож допомагати слід не заради самого волонтерства, а з розумінням ситуації. Потрібно робити це — не хаотично, а думати про відбудову регіонів та свідомість громадян. Вважаю, щоранку кожен українець має замислюватися над тим, що особисто він зробив, аби ми наблизилися на крок до перемоги.

— Як ваша родина ставиться до того, що часто наражаєте себе на небезпеку?

— 12-річна дочка відразу прийняла мою позицію. Чоловік також їздить на фронт — здійснюємо ці подорожі по черзі. У поїздці мене, зазвичай, супроводжують троє хлопців. Ми намагаємось дотримуватись елементарних правил безпеки. Наприклад, навіть за кордоном у мене зберігається звичка не з’їжджати з дороги. З колегами ми створили нове ГО «Dental Front», яке забезпечує стоматологією військових і прифронтові ділянки.

Єдина людина, кому довго не зізнавалася у своїх поїздках — це мама. Але коли вона про все дізналася, сказала, що не дивується, адже взнаки даються татові гени.