«Вбратися у ту саму шкіру, поголити голову для зйомок мені було складно. Тому дала шанс Ксенії зіграти цю роль»

У широкий прокат вийшов фільм Марисі Нікітюк «Я, Ніна». Авторка ідеї та продюсерка — телеведуча Яніна Соколова. В основі картини — її особиста історія боротьби з важкою недугою. Фільм «Я, Ніна» у Львові представила Яніна Соколова.

Головна героїня фільму — Ніна Сокіл, відома телеведуча. В її житті є все, про що можна мріяти, — успіх, кар’єра, шанувальники, гроші і коханий чоловік. Проте страшний діагноз руйнує все, до чого так довго вона йшла. Далі — виснажлива боротьба з хворобою, відчай… Та, попри біль, страждання, вона не зламалася. Яніна Соколова розповіла світові про те, як не впасти у відчай.

— Яніно, чому вирішили ви­нести на широкий загал істо­рію своєї хвороби?

— 2019 року я публічно оголо­сила, що моя боротьба з раком завершена, я перейшла у ремі­сію. Тоді ми розпочали великий проєкт «Я, Ніна», який включав у себе реформу ставлення дер­жави до онкохворих. Ми збира­ли кров і волосся по всій кра­їні. Великим тиражем вийшла книга, що розійшлася по усьо­му світу. «Друга ріка» випустила кліп на пісню «Сьомий день» — український рок-гурт підтримав нас у цій ідеї, і ми разом створи­ли романтичну і драматичну іс­торію у кліпі. Того ж року ми ого­лосили, що цей мультимедійний проєкт буде включати три кро­ки — книга, фільм і кліп. Нам була потрібна певна сума, щоб зняти початок фільму для того, аби вступити в історію боротьби за гранти, отримати підтримку Держкіно, Українського культур­ного фонду, закордонних ор­ганізацій. Люди нам повірили, і ми зібрали близько 4 мільйо­нів гривень. А за пів року вигра­ли конкурс Держкіно, отримали грант від Українського культур­ного фонду. Це все відбувало­ся за каденції минулої влади. Окрім того, нас підтримали 10 інвесторів, які виділили чималі гроші. Лише тоді фільм відбув­ся. Зараз фільм — на екранах. За цей час трансформувався з ідеї показати мій біль, мою бо­ротьбу в ідею показати пережи­вання одразу кількох людей. Це чотири персонажі, які супрово­джують головну героїню. Два роки тому ми виграли грант Ні­мецького фонду кінематографії, тож тепер стрічка — копродук­ція двох країн. Окрім України, фільм буде у прокаті ще й у єв­ропейських країнах і у США.

— Головну героїню у філь­мі зіграла Ксенія Хижняк. А чому не ви, адже ви також ак­триса — грали у театрі, зніма­лися у кіно?

— Давно не займаюся цією справою, хоча й з відзнакою за­кінчила Університет Карпенка-Карого. Аби щось робити, тре­ба цим займатися постійно. У кіно не знімаюся, мабуть, ро­ків з дев’ять. Працюю з ранку до ночі на інформаційному фронті, у нас велика аудиторія на Ютуб-каналах. Окрім того, є мій фонд «Варто жити», він надає психо­логічну допомогу військовим і онкохворим. У нашій коман­ді понад 150 психологів-волон­терів, які щодня допомагають людям долати їхні психологіч­ні проблеми. Телефоном 55−22 безкоштовно (і анонімно) мож­на отримати кваліфіковану до­помогу. Втілити образ онкохво­рої з усіма переживаннями, які є у фільмі, дуже важко. Вбратися у ту саму шкіру, поголити голову для зйомок — для мене складно. А ще треба було на три-чотири місяці вийти з усіх своїх проєк­тів. В Україні так багато молодих талановитих акторів, які після Університету Карпенка-Карого залишаються «поза кадром». Я дала можливість Ксенії зіграти цю роль. Вона круто впоралася. Бачила пости у соцмережах, до прикладу, Ірми Вітовської, Во­лодимира Тихого, які пишуть, що «ми відкрили нові імена».

— Розкажіть з власного до­свіду, як подолати страх, роз­пач саме у той момент, коли людині оголошують діагноз?

— У кожного свій підхід, своє відчуття реальності. Хтось живе з оптимізмом, хтось, навпаки, складає лапки. Коли мені оголо­сили діагноз, не до кінця усві­домлювала, що це. У мене не було нікого, хто мав цю хворо­бу. Чула, що від раку помира­ють навіть ті, хто має усі можли­вості лікуватися, — і фінансові, і моральні, і фізичні. Спочатку це був шок, бо несподівано про це дізналася. Усі аналізи треба ро­бити повторно. Якщо раптом ви їх зробили в одному місці, і там виявили рак, треба зробити обов’язково в іншому. І навпаки: якщо вас заспокоїли, що все до­бре, треба в іншій лабораторії зробити повторний аналіз. Щоб не вийшло так, як у мене. Перші аналізи були негативні, мені на­малювали лікування, яке тільки пришвидшувало настання раку. Потім пішла до іншого лікаря, зробила повторний аналіз, а там запідозрили, що це може бути рак. Я втратила пів року! І, від­повідно, втратила один орган. Тим, хто дізнався свій страшний діагноз, не можна складати лап­ки. Це — боротьба, яка, мож­ливо, закінчиться вашою пере­могою. Хвора на рак людина не може списувати себе з цього життя, навпаки, треба чіпляти­ся за соломинку, знайти відра­ду у вигляді хобі, друзів, роботи. Мене рятувала робота. Головне — не зламатися і не концентру­ватися на біді.

— Недавно вибухнув скан­дал стосовно легалізації ка­набісу в Україні. Багато хто виступає проти, бо це, мов­ляв, відкриє двері окремим ділкам у новий вид бізнесу. Ви агітуєте «за»…

— Після другої хіміотерапії почувалася дуже погано. Це та­кий біль, ніби бджоли залазять у вени, жалять тебе всюди і пор­паються у твоїх судинах. Знебо­лення — пластирі на основі мор­фінів або якісь інші, які коротко діють, але зупиняють весь ор­ганізм, — ти стаєш овочем. Цей стан жахливий, коли не можеш контролювати певні фізіологічні процеси. І це недешево. Друзі зі США привезли мені електрон-ну сигарету, вона виглядає як капілярна ручка, у якої замість капілярного стержня олія кана­бісу. Вона коштує 25 доларів. Її вистачає на пів року. Вона зне­болює! Негативний ефект — хо­четься страшенно їсти. Не ро­зумію, чому у нашій країні з такою кількістю хворих на рак (а це офіційно півтора мільйо­на лише тих, хто звернувся до лікарів), про електронні сига­рети з канабісом ніхто не знав? Ліки на основі канабісу полег­шать страждання хворим і по­раненим. Наркоманів більше не стане. Бо зараз, коли кана­біс не легалізовано, ринок нар­кобізнесу процвітає. Процвіта­ють і поліцейські, які часто це дахують. Канабіс треба легалі­зувати і надати цьому причин­но-наслідковий зв’язок — за­конодавче покарання, якщо раптом це не спрацює. Виве­демо легкий нартотик з чорно­го ринку і надамо людям можли­вість себе знеболити. Я на собі це випробувала і наркоманкою не стала! У мене було 4 хімії і 30 променевих терапій. Я закінчи­ла четверту хімію і передала цей апарат своєму другу. До речі, у США канабіс можна використо­вувати навіть вагітним і їздити за кермом за депресивних і суї-цидальних станів.

— На День Незалежності вийшов фільм «Юрик», який після скандалу зняли з пе­регляду. Чи варто, на вашу думку, зараз знімати художні фільми про війну?

— «Юрика» не дивилася прин­ципово. Не вважаю, що зараз час знімати художнє кіно про війну — занадто багато лю­дей зболені, занадто мало часу минуло для переосмислення і правильного сценарного під­ходу до висвітлення цієї теми. А от документальне кіно знімати треба — показувати, як це було. Фільм «20 днів у Маріуполі» має на сьогодні дуже високий рей­тинг.

— Ви народилися у росій­ськомовному Запоріжжі, од­нак ви — свідома українка, борець за українізацію нашої країни. Як реагуєте, коли чує-те «рускій язик» чи «рускій» шансон, що «лабає» з якоїсь автівки?

— Навіть з настанням війни «вати» не стало менше. Мої обидва сини навчаються у шко­лі, що у центрі Києва. Майже 70 відсотків однокласників — ро­сійськомовні. Заходжу у Вай­бер, хочу ввести батьківський чат, але не можу. Бо чат нази­вається «родителі». Їм вже ра­кетами довели: якщо не будуть виховувати мову і українську культуру у своїх дітях, наступне покоління нації не зможе само­ідентифікуватися, не розмов­лятиме українською. Склад­но зрозуміти, що у головах цих «родителів». Не раз порушувала цю тему, але мені кажуть, що ми — вільна країна, кожен обирає, якою мовою спілкуватися, пе­реконують, що російськомовні служать в окопах і слухають ро­сійську музику. Це не означає, що це правильно. Говоримо за­раз про формування цінностей і сенсів. З формуванням укра­їнської нації прямо пов’язана мова, якою нація говорить. За допомогою мови її ідентифіку­ють. Коли приїжджаю у Варша­ву і чую російську на вулиці, не розумію — хто це. Але по літері «г» визначаю, що це — наші. По­ляки також не розуміють, як це — у нас війна, а люди і далі спілку­ються російською? А тих, хто у таксі чи маршрутках врубує ро­сійський шансон, треба штра­фувати на дуже великі гроші.

— Ви — волонтерка. Осо­бисто їздите на передову?

— Їжджу у Донецьку та Хер­сонську області, але з настан­ням повномасштабного вторг-нення мене попросили цього не робити. Військові і працівни­ки правоохоронних органів про­сили, щоб не підставляла себе і команду, оскільки мене оголо­сили у розшук на території ро­сійської федерації. Усе, що зби­раємо, передаємо дистанційно через волонтерів.

— Де вас застало повно­масштабне вторгнення? Не мали наміру, рятуючи синів, покинути Україну?

— Була вдома. Бачила, як ро­сійські гелікоптери кружля­ли над моїм будинком. Зна­ла, що маю подбати про дітей. Спочатку повезла їх до Льво­ва, потім з мамою — у поль­ський Бялосток, і повернулася в Україну. У Польщі накупи­ла троянд, садила їх біля сво­го будинку, бо живу у приват­ному секторі. Бачили б ви, як розцвів цей трояндовий сад! Працювала інформаційно, до­помагала Збройним Силам і волонтерам довозити для ді­тей памперси у Ворзель, Бучу та Ірпінь. Мама з дітьми пере­бралася до Варшави, згодом — у Люблін. Зараз усі у Києві.

— Перемога вже близько?

— Треба налаштувати себе, свою родину на те, що війна буде довгою. Не марнувати час, а жити тут і тепер. Треба ви­конувати свою роботу, насоло­джуватися життям, як би див­но це не звучало зараз, але це також енергія, яка йтиме на ко­ристь державі, і допомагати ЗСУ!