«Водила доньку на кастинги, а поруч з нею стала актрисою»

У Києві завершилися зйомки чотирисерійної драми «Окуповані». За словами продюсерки проєкту Олесі Пазенко, ідея фільму з’явилася, коли вона прочитала перші історії людей, які пережили окупацію. Згодом продюсери відвідали телеведучого каналу 2+2 Геннадія Попенка, який у перші дні повномасштабної війни разом з родиною опинився в окупованому Іванкові. Саме після цієї зустрічі й вирішили, що потрібно розповісти про тих, хто мужньо переживає випробування окупацією, не втрачає надії та чинить опір загарбникам.

Сценарій до чотирисерійного філь­му «Окуповані» написав відомий сценарист та письменник Андрій Кокотюха. Про свою героїню, акторське та особисте життя журналістці «ВЗ» роз­повіла виконавиця однієї з головних ро­лей Тетяна Юрікова.

— Тетяно, хто вона, ваша героїня?

— Дія відбувається в одному з україн­ських сіл, яке окупували росіяни. Моя ге­роїня прихистила у своєму будинку сусі­дів, яких й не дуже добре знала. Будинок сусідів розбомбили російські агресори, тож моя Клавдія без вагань взяла їх до себе. І, попри те, що вона не сама живе у цьому будинку, оскільки приїхала ще й донька зі сином, які мають намір поїха­ти якомога далі від бомбардувань, але не встигли. Для мене Клавдія — берегиня. Вона не героїня чи бунтарка, але може «розірвати» на шматки того, хто скрив­дить її дітей. Клавдія годує сусідів, віддає консервацію, їй нічого не шкода. Чоловік Клавдії — лікар-хірург, змушений допома­гати окупантам, але робить це лише для того, щоб не чіпали його сім’ю.

Це третя картина про війну, у якій я зня­лася під час повномасштабного вторгнен­ня росії в Україну. Образливо, коли дехто у соцмережах каже, що нічого не робить­ся на культурному фронті, що не зніма­ють про опір українців. Мовляв, ми нічого не можемо протиставити російським кар­тинам, які штампують у країні-агресор­ці. Це неправда! Ми не лише виборюємо незалежність і наближаємо перемогу, ми знімаємо про це фільми, у яких показує­мо, які ми сильні, незламні. Бракує часу і ресурсів для монтування картин, бо на­справді знімають багато стрічок.

— Фільм знято на реальних подіях. Чи знайомі ви з прототипом своєї ге­роїні?

— Моя героїня — образ збірний. Це ж не документальний фільм, а художній. Сотні жінок, які опинилися в окупації, допома­гають не лише своїм родинам, а й сусі­дам і людям, яких вони раніше не знали.

— Яка сцена у фільмі вам далася найважче?

— Сцена евакуації. У фільмі є момент, коли мій онук збунтувався і втік. Нам тре­ба виїжджати, а дитини нема. Ніхто з ро­дини через дитину не зміг виїхати. Цей розпач, коли навколо рашисти з автома­тами, усюди — триколори, і розумієш, що ми — у пастці… Я відчула той жах, який не можна показати родині. Ти бачиш, що ви­їжджають сусіди, машини йдуть карава­ном, а ми стоїмо під дощем і не знаємо, що буде далі. Цю «картинку» я приміряла на себе, і мене охопив невимовний жах. Дуже страшно, коли ворог так близько.

— Повномасштабна війна триває півтора року. Де були ви 24 лютого?

— Я ніколи не виїжджала з дому і не маю наміру покидати Україну. Ми з чоло­віком були у нашому заміському будин­ку — це моя батьківська хата. Мій чоловік Юрій того ж дня записався у загін Тероборони. Другий рік ми у своєму домі, бо мій Юра призваний на службу, а я маю бути поруч. Їжджу лише на зйомки.

— У вашому професійному порт­фелі близько 50 ролей. Але ви — ви­пускниця університету імені Михайла Драгоманова за спеціальністю «вчи­телька англійської мови та літерату­ри». Як стали актрисою?

— Про акторську кар’єру ніколи не мрі­яла. Та й ніколи не мала творчого дару. А коли народила доньку, мені хотілося, щоб дівчинка стала акторкою. Коли до­чку запрошували на проби, кастинг-ди­ректори казали, щоб і я заповнила анке­ту. Кажу: «То не я прийшла пробуватися, а моя дитина». Випадково знялася в од­ній рекламі, потім — в іншій, далі невели­кі епізоди у фільмах… На сьогодні донька закінчила два театральні заклади. Але, як з’ясувалося, вона не хоче бути у цій про­фесії. А я — водила дитину на кастинги, а поруч з нею стала актрисою. Безмежно люблю свою професію.

— У вашій творчій біографії є й те­лебачення…

— Так, я працювала на одному з укра­їнських каналів, але це не була робота у студії, а в офісі. Мені важко всидіти на одному місці з 9.00 до 18-ї. Тепер зніма­юся у кіно, сама обираю, де хочу знімати­ся, а де — не моє.

— Чи були ролі, від яких відмовля­лися?

— Часто від чогось відмовляюся. У наш час є певні принципові моменти, інші — суто практичні. Не бачу сенсу витрача­ти час на неякісний продукт. Багато разів відмовлялася від участі у проєктах, на які мені направду шкода часу.

— В акторській професії є конкурен­ція, заздрість… Чи є дружба?

— Звісно, дружба переважає. Я обо­жнюю своїх колег. І тих, з ким працюю за­раз на знімальному майданчику, і тих, з ким знімалася років 8−10 тому. До при­кладу, ви приїжджали на зйомки україн­сько-чесько-іранського фільму «Осінні спогади». Фільм знімали 2015-го, мину­ло багато часу, а ми дружимо не лише з акторами, а й з усією знімальною групою. До речі, під час повномасштабного втор­гнення єдина людина, яка запропонува­ла мені допомогу з евакуацією, був іран­ський режисер стрічки «Осінні спогади» Алі Фахр Мусаві, який живе у Чехії. Звіс­но, я відмовилася, але було надзвичай­но приємно, що людина, якої я раніше не знала, запропонувала своє житло у Празі.

— Як знавця англійської мови, не можу не запитати вашу думку стосов­но скандалу, що вибухнув з приводу відміни українського дубляжу…

— У глядача має бути вибір. Не мож­на насаджувати те, чого людина не хоче. Мова оригіналу — це прекрасно. Але не таким чином треба змушувати українців вивчати англійську. Не можна знищува­ти український дубляж, бо він — неймовір­ний. Актори українського дубляжу про­сто закохують глядача в українську мову. Знаю багатьох акторів дубляжу. Повірте, у них така вимова, що можуть ще й курси викладати на українському телебаченні. Так, я люблю англійську. Якщо захочу по­дивитися фільм в оригіналі, знайду мож­ливість, як це зробити. Зрештою, кіноте­атри можуть раз чи два рази на тиждень голлівудські фільми крутити мовою оригі­налу, і знавці англійської підуть на цей се­анс із задоволенням. Але утискати укра­їнську мову не можна у жодному разі. До того ж, треба подумати і про людські долі. Скільки акторів залишиться без роботи!

— Окрім того, що багато знімаєте­ся, якому відпочинку віддаєте пере­вагу?

— Ой, найкращий відпочинок — у колі родини у заміському будинку. У мене є сад і квітник з величезним розарієм, є мої котики. Усе, що стосується землі, спокою, — це мій відпочинок. Головне, щоб поруч був мій чоловік. Дуже люблю сонце. Як тільки маю вільний час і сві­тить сонце, йду засмагати. Люблю шити, плести і читати.

— Розкажіть про свого чоловіка.

— Юра 30 років пропрацював у Ки­ївському метрополітені. У нього золоті руки. Юра — моя сила, підтримка, надій­ний друг.

— Як ви познайомилися?

— Мені було 16 років, Юрі — 19. Позна­йомилися у компанії, відтоді ми разом. Ми з чоловіком — однолюби.

— Не сваритеся?

— Різне буває. Але ми вміємо розмов­ляти і чути одне одного. До скандалів не доходить.

— Чим вас здивував чоловік — вчин­ком, подарунком?

— Здивував тим, що й досі мене кохає. Я не належу до меркантильних людей, тому пригадувати — хто що кому подару­вав, не можу. Найбільший для мене по­дарунок, коли Юра поруч. Розуміє мене з пів слова. Ось, до прикладу, учора по­вернулася з важкого знімального дня. Юра приготував мені салатик. Ну, що ще може бути краще? От коли тебе чекають, про тебе думають — це і є найбільшим по­дарунком.