«Я — чорна вдова. Але за своїми чоловіками доглядала, як за малими дітьми»

Директорка туристичної фірми «Карпатія-Галич-тур» Теодозія-Любов Микитка любить організовувати подорожі Україною з тематичною родзинкою. Однією з останніх стала поїздка в Яремче під назвою «Кава з кардамоном». Усі, хто захотів взяти участь, повинен був мати стилізований одяг ХІХ століття — довга сукня, капелюшок, вуаль… Бо ж основними гостями були Наталія Гурницька, письменниця, яка написала роман «Кава у тональності кардамону», за сценарієм якого було знято українсько-польський фільм «Кава з кардамоном». Спеціальною гостею туристичної тусовки стала відома українська актриса Ніна Набока, яка задля подорожі приїхала до Львова і долучилася до нашої групи. Пані Ніна зіграла у серіалі одну з головних ролей. Про війну, російських акторів, несправедливість у «кіношному житті» Ніна Набока розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».

— Пані Ніно, повномасш­табне вторгнення росії в Україну завдало тяжкого удару усім українцям. А де вас застала війна?

— Удома. Я була у Києві пер­ші десять днів, коли ті прокляті рашисти дійшли до Києва, на­робили горя в Ірпені, Бучі, Гос­томелі… Ми сиділи у глибокому підвалі одного з будинків, але там така була пліснява… Диха­ти не було чим, але сидіти до­велося аж 10 ночей. Коли піді­рвали телевізійну вежу, я саме прийшла додому, і аж підско­чила. А моя знайома, яка живе у будинку, де цей підвал, бачи­ла цю довжелезну дугу, яка ле­тіла. Сказала мені потім: «Ніно, та вона пролетіла просто над твоїм будинком». Це дуже страшно. А 8 березня я поїхала у Чернівецьку область до сво­єї родини. Пробула там 2,5 мі­сяця. Приймали мене просто чудово, там чекають на мене завжди. Але мене страшенно тягнуло додому.

— Багато людей допома­гають армії — хтось іде у Тероборону, хтось — на передову на фронт, хтось волонтерить. Куди пішли ви?

— Я у Чернівцях пішла до школи плести сітки. На сво­єму творчому фронті, звісно, через соцмережі, давала агі­таційний посил, «боролася» з ворогом тим, чим умію, — ак­торською майстерністю. Чита­ла вірші Сосюри, Тараса Шев­ченка, Ліни Костенко… Своє перше інтерв’ю дала 3 берез­ня торік. Я послала «їх». Попро­сила пробачення у матері (вона у мене росіянка, Царство їй Не­бесне), «вибачилася» перед ка­цапами, бо по-іншому я їх те­пер назвати не можу, за те, що ми у них вкрали одну річ — ма­тюки! Так ми вам їх повертаємо! Ви зволочі й покидьки, тож ідіть всі на… Навіть зі своїми роди­чами з росії не хотіла спілкува­тися. Вони мені казали: «Какая вайна? Какая апєрация?». Кажу їм: «Це вам у голові „апєрацию“ треба робити».

— Ви пробували їх переко­нати, щоб виходили на вули­ці і влаштовували мітинги?

— Галочко, ти що? Та там нема з ким говорити! Це суціль­ні зомбоящики! Орки — це про них м’яко сказано. Я порвала стосунки з ними усіма.

— Ви багато років знімали­ся з російськими акторами, які в Україні грали в основно­му головні ролі. А тепер ка­жуть, що їх тут «ущємлялі»…

— Та нехай не брешуть! Усіх москвичів мало не з хлібом-сіл­лю режисери зустрічали. При­нижували українських акторів. Набагато менше нам платили, ніж російським. Це було як клей­мо: якщо ти з москви приїхав, тобі і гонорар високий, і статус! До речі, зі санкт-петербурга ак­тори були людяніші, ніж із мо­скви. Не знаю, чим це пояснити. Одна з моїх колег сперечалася з московським актором, то він їй у вічі вигукнув: «Ви билі слугамі, слугамі і астанєтєсь». Вони по­билися. І що ви думаєте було далі? Москвича залишили у проєкті, а її вигнали! Але я ска­жу так: навіть якщо нас прини­жують, ми все одно сильніші!

— Ковід, потім війна зруй­нували творчі плани акто­рів, та й взагалі втрутилися у життя кожного…

— Ковід я перенесла дуже важко. Зізнаюся, думала, що це вже все… Але видряпалася, медики мене витягнули. Потім був другий ковід. Також тяж­ко перенесла. А потім взялася за роботу. Торік восени зніма­лася у фільмі «Остання втеча», це україно-італійський фільм, у якому йдеться про жінку, яка у буцегарні просиділа майже усе життя, померла на руках у хлопчика. Я у цій картині зігра­ла головну роль. Це мрія кож­ного — отримати таку роль. І я щаслива, бо така роль дістала­ся саме мені. У фільмі в осно­вному задіяні італійські актори, а з України — я єдина. І ця єди­на роль — головна. Хоча, з ін­шого боку, фізично було дуже важко — стягували обличчя, більмо вставляли в око. Потім довелося цілий місяць лікува­ти очі. Але це приємна важкість і приємна втома. Вчила італій­ську мову…

— Зараз зняли багато укра­їнських фільмів, які здобува­ють перемоги на міжнарод­них кінофестивалях. Вірю, що після війни український кінематограф ще більше розправить плечі і заявить про себе у світі. Чого нам треба позбутися, на вашу думку, щоб ми стали ще кра­щими?

— У нас дуже талановитий народ. Але від кінематографіс­тів світового рівня треба на­братися досвіду ставлення до роботи. Бо прогулювати зйом­ку — неприпустимо! Не можна зробити перерву і займатися ремонтом… До прикладу, актор стоїть готовий для зйомок, але нашим операторам щось тре­ба підзарядити чи перезаряди­ти. Та такого ніде у світі нема! Кожен має відповідати за свою роботу. Щоб не витрачати часу на вітер. Треба позбутися нега­тивного ставлення до актора. Ми, актори, народ — незахище­ний. Треба брати приклад з кі­нематографістів Заходу.

— Міністерство культури давно «мусолить» тему щодо позбавлення звань заслуже­них і народних артистам, які працюють у росії, для росії… Як ставитеся до цих звань — заслужений чи народний ар­тист?

— Давно кажу, що звання не дає якості у професії. Знаю, як ці звання робляться, як їх ко­мусь дають — за що і за ніщо, скільки це коштує, і як це здо­бути. Та у нас повний «бєспрє­дєл» з цими званнями. Коли ак­тор талановитий — він сам собі звання заробить і зробить. Я проти звань! Це неправильно. Є набагато сильніші і талано­витіші актори, а народним стає незрозуміло хто. Ми давно про це говоримо. Відмінити це тре­ба давно і назавжди.

— У вас досі нема звання?

— Нема. А мені й не дадуть. Бо я завжди у боротьбі з вла­дою. Пропонували, але не дали. Вибухнув конфлікт, і — не дали (сміється. — Г. Я.). Я за­вжди борюся проти неспра­ведливості і не боюся нікого. І можу вийти з будь-ким на бо­ротьбу! Я давно народна. Спо­чатку я боролася, бо, де б не виступала, мене завжди ого­лошують: «Народна артистка України Ніна Набока». Та не на­родна я! Нема у мене звання. Але люди чомусь самі вирішили присвоїти мені це звання (смі­ється. — Г. Я.). Тепер перестала боротися. Я знаю таких акторів — талановитих, професійних, але у них нема звань. Зате сіра миша тільки з’явилася на екра­ні, вже отримує звання народ­ної. А її прізвища ніхто навіть і не знає. Якщо ми йдемо в Єв­ропу, то треба робити усе по-європейськи. Треба просто від­тяти усе «совкове»! Як страшну історію. Бо радянський союз для нас — це страшна історія.

— Ви зіграли у понад 100 картинах. Яку з них згадуєте особливо?

— Свою першу картину, яку знімав Борис Савченко. Коли усі комсомольці зібралися мало не з усього союзу. От там у нас було море пригод. Головний ге­рой випив і зламав ногу. А я по гастрономах читала вірші. Для чого? Щоб дали горілки нашим акторам. Бо був сухий закон у Комсомольську-на-Амурі. Було смішно, коли поїхали до нанай­ців, а їх можна у Червону кни­гу записувати. Їх не можна об­ражати. Один з їхніх грав у нас шамана, а у нього дві дочки. То він бігав за нашим Толиком Си­ротою — здоровим таким хлоп­цем, щоб той «осеменив» його дочок. Ми Толика попереджали — тікай, бо шаман уже за тобою йде. І таких випадків було бага­то. От писали: буде Ніна Драпе­ко, Наталія Андрейченко і «др». Тобто «і другіє». От до цих «др» належала і я. Ті, хто вже мав ім’я, бухав, відпочивав, а я хо­дила на зустрічі, виступала і за­повнювала простір за цих «др» (сміється. — Г. Я.).

— Яка роль в усій кар’єрі стала для вас фізично най­важчою?

— Морально найважчою була роль у фільмі «Остання вте­ча», про яку я вже казала. А фі­зично важких ролей у мене не було. На всі знімальні майдан­чики йду з величезним задо­воленням і виконую усе про­фесійно. Викладаюся на 100, 200 процентів, щоб моя герої­ня була цікавою. Щоб навіть за епізодом мене запам’ятав гля­дач! Халяви не терплю! Ніколи у житті не запізнилася на робо­ту — ще адміністратор не прий­шов, а Набока вже сидить і че­кає. Не було випадку, щоб я не вивчила тексту, ніколи нікого не підвела. До роботи ставлюся дуже відповідально.

— Чи були ролі, від яких ви відмовлялися?

— Ніколи. Як можна відмови­тися від роботи?

— Ви забобонна?

— Ні. Назвався грибом — лізь у кошик. І так у мене. Якщо тре­ба лягти у домовину — значить, треба. Це моя професія. І це мій обов’язок. Менше забобо­нів — легше жити.

— Маєте ритуали перед виходом на знімальний май­данчик?

— Я — людина віруюча. За­вжди молюся. Хоча містика має місце у моєму житті. Я бачила привида. І не раз.

— Ви ходили «наліво» у житті?

— Ходила. Це було тоді, коли туди ходив мій чоловік. Це я го­ворю про першого чоловіка. Він часто «стрибав у гречку», а я мала коханця — старшого від себе. І грошовитого. Треба було виживати, от заради того, щоб вижити, у мене був цей ко­ханець. А загалом, у мене було троє чоловіків. Двох наступних жодного разу не зрадила. У 48 років закінчила цю брудну епо­пею… Коли мене питали: «Ніно, а чого ти так рано відмовилася від сексуального життя?», відпо­відала: «Бо я у молодості пере­старалася». Офіційно була тричі замужем, і усіх трьох поховала. Я — чорна вдова. Але за своїми чоловіками доглядала, як за ма­лими дітьми. У мене є дуже по­гана риса характеру — що ду­маю, те й кажу. Після 48 років ніколи не закохувалася, ні з ким не спала, ні за своїм бажанням, ні за чиїмось. Стала дуже по­рядною — аж самій було про­тивно. Та у мене з’явилися інші проблеми — народилася внучка, моя любов перескочила у дру­гу фазу — любов до дитини. Маю дачу, а на ній роботи — море. Люблю гостей, і завжди із задо­воленням їх приймала — на Пас­ху, чи просто у звичайний день, робила закрутки і роздавала. Щороку їздила на Донбас — на зустріч з однокласниками. Але останні два роки не їздила. І це мені болить…