«На жаль, лише завдяки війні ми почали цінувати своє»

Коли кілька років тому на каналі ICTV з’явився комедійний серіал «Дільничний з ДВРЗ», глядачам відразу сподобалися жарти його героїв. Через якийсь час творці фільму зняли другу частину. За рейтингами серіал вийшов на чільне місце, і знімальна команда вирішила зняти третю частину фільму. І вже цього тижня «Дільничний з ДВРЗ-3» знову збере біля екранів телевізорів (канал ICTV2) своїх шанувальників. Одну з головних ролей у фільмі зіграв відомий український актор Володимир Гладкий.

— Володимире, ваш герой — негативний. Злочинець. Але ви його зробили вже та­ким навіть симпатичним…

— «Дільничний з ДВРЗ» — перший український потужний і цікавий серіал, який був і є українським, створений укра­їнським продакшеном, у яко­му усі три сезони грають лише українські актори. У час повно­масштабного вторгнення я ба­гато їздив машиною, і багато патрульних мене впізнавали саме за роллю з цього серіа­лу. Не за іншими, хоча ролей у мене багато, а саме за роллю у фільмі «Дільничний з ДВРЗ». На блокпостах просили дозво­лу сфотографуватися зі мною. Так, у перших сезонах мій ге­рой був більш зловісним. Він антагоніст. Людина недолуга, хоча й контролює увесь район разом зі своїм «шефом». На­магаюся зробити його більше смішним, аніж злим, адже се­ріал комедійний. Його вчинки не приносять особливої шко­ди, він просто, як кажуть, «га­няє понти». Я йому і мову зро­бив таку суржикову.

— Можете наперекір ре­жисерові додати чогось сво­го?

— «Дільничний з ДВРЗ» — аб­солютно командна робота. У нас немає деспотизму режи­сера. Сценарій був написаний раніше, але кожен актор «під себе» підправляє свого героя. Це дуже правильно, і у цьому, можливо, й успіх цієї стрічки. Перед кожною сценою ми сі­дали, розбирали, змінювали діалоги, зрештою, могли по­вністю змінити зміст сцени. Додавали жартів, і сцена ста­вала іншою. От і мій персонаж хоче виставити себе банди­том, але насправді — він про­сто недолугий хлопець.

— Якось так складається ваша творча біографія, що ваші ролі — бандити і полі­цейські… Може, вам вже і кастинг не треба проходити на ці дві ролі?

— О, кастинг треба проходи­ти завжди. Бандити, як і полі­цейські, бувають різні. Мабуть, я — заручник типажу. На жаль, Ромео з мене не вийде, але от бандит чи поліцейський — така вже «моя доля» (сміється. — Г. Я.). Річ у тім, що до війни чомусь знімали багато філь­мів про кримінал. Сподіваюся, зараз почнуть знімати філь­ми про війну, я не проти зігра­ти нашого захисника. Але й не відмовлюся, якщо запропону­ють мені роль російського по­донка.

— Якось в інтерв’ю ви мені розповідали, що вмієте їз­дити на тракторі, за три дні навчилися для ролі скакати верхи. Може, ще якийсь вид транспорту опанували?

— Водні мотоцикли можу «осідлати». Але зараз готую себе фізично, бо, можливо, доведеться і мені йти захища­ти Україну, як це багато хто ро­бить з моїх колег. Сподіваюся, що русня здохне, вірю, що Пе­ремога — за нами, але якщо й піду захищати рідну землю, то маю бути фізично до цього під­готовленим. Відвідую тактичні заняття, займаюся бігом. Хоча зараз у театрі зламав руку, то ж фізичні навантаження дають­ся мені нелегко.

— Ви народилися 26 люто­го, торік перед повномасш­табним вторгнення у вас мав бути маленький ювілей…

— Так, мені мало виповнити­ся 35, планував гучну забаву для родини і друзів. Війна змі­нила, точніше, перекреслила мої плани, хоча до останнього я сподівався, що війни не буде. Чомусь так складається остан­німи роками, що мій день наро­дження «потрапляє» під якісь сумні дати. Закінчення Майда­ну — розстріл Небесної Сотні, і по суті, перемога Майдану, потім напад росії, Крим, заги­бель Кузьми Скрябіна… Вірю, що наступний свій день наро­дження, хоч він і не буде юві­лейним, але я відствяткую. Це буде або Перемога, або з лю­того будемо отримувати пер­ший транш репарацій від росії. Я загадав таке бажання, і впев­нений, що саме так і буде. Тоді й відсвяткую по повній програ­мі за усі роки.

— Де вас застала війна?

— Був удома зі своєю дівчи­ною. У мене шість котів — два мої і чотири батьків моєї коха­ної. Вирішив насамперед ви­везти усю цю «живність» і ро­дину на дачу, у Черкаську область. Сам вивозив людей з Києва у напрямку західно­го кордону. На моїй дачі, а це стара бабусина хата, яку я пе­ребудував, біля міста Жашко­ва, був перевалочний пункт. У якийсь момент там жили 20 осіб, 8 котів і собака. Дех­то приїжджав і наступного дня їхав далі, у декого були про­блеми з бензином, тож до­водилося шукати і допомага­ти. Потім пішов у військкомат, просився у Тероборону. Але мене не взяли. Хотів бути ко­рисним, почав возити япон­ських і британських журна­лістів у міста після деокупації — Ірпінь, Бучу. Дякував їм за висвітлення того кровопролит­тя, яке росіяни вчинили в Укра­їні. А потім зрозумів, що усю свою злість до рашизму тре­ба сублімувати в якусь твор­чість. У мене з’явилася ідея створення вистави, яка б мак­симально принижувала росіян. І це обов’язково мала бути ко­медія, бо драм у нашому житті і так вистачає. Ми з Ігорем Біли­цем створили виставу «До по­бачення, раша», але ми всі її називаємо «Па, раша». Ми ви­пустили прем’єру, коли у За­поріжжі розстріляли колону мирних жителів поблизу блок­поста.

— То ви виступили як ре­жисер у цій виставі?

— Моя ідея. Ми з Ігорем Бі­лицем не тільки разом писали сценарій, а також ставили цю виставу разом. З кожної цієї вистави ми віддаємо 20 відсо­тків заробітку на потреби ЗСУ. Це щомісяця від 5 до 7 тисяч гривень, усе залежить від про­дажу квитків.

— В якому театрі йде ця вистава?

— Це була наша перша прак­тика, я зібрав акторів і кажу: «Друзі, нам треба наш колектив якось назвати». Наше творче об’єднання ми назвали «Сра­ка-мотика». Це — наш україн­ський матюк. Моя бабуся ко­лись, кажучи ці слова, мала на увазі «будь-що». У нас навіть перед виставою є таке оголо­шення, мовляв, якщо ви люди дуже глибоко інтелігентні, не рекомендуємо вам цю виставу до перегляду. Якось на виста­ву прийшов мій товариш, а він глибоко віруюча людина. Кажу: «Тобі, Денисе, мабуть, не дуже затишно було дивитися цю ви­ставу», на що він відповів: «Так це ж про русню!». І я зрозумів: правильним шляхом ідемо.

— На початку повномасш­табного вторгнення багато знаменитостей у соцмере­жах і по телебаченню звер­талися до своїх російських колег, просили виходити на вулиці, переконувати інших у тому, що росія напала на Україну. Чи ви також звер­талися до друзів-акторів, чи відразу поставили хрест на стосунках?

— Не один путін це робить. Це робиться за згоди і безпо­середньої підтримки росій­ського населення. Я, на жаль, як і більшість українських ак­торів, знімався у серіалах, які йшли і на український ринок, і на російський. Хочу постави­ти у приклад відому українську акторку Римму Зюбіну, яка у 2014 році сказала: «Не буду зніматися у російськомовних фільмах». Це була її позиція. Таку ж позицію мав би зайняти і я. Але не зробив цього. І, по суті, став зброєю у руках росій­ської пропаганди.

До прикладу, серіал «Нічо­го не трапляється двічі», що був дуже популярним в Україні і в росії, де була половина українських і половина росій­ських акторів. Це все знімали в Україні. Не ми їздили до них, а вони жили і працювали тут, в Україні. Цих російських акторів тут дуже гарно приймали, ніх­то у них не запитував, чи вони за путіна, чи проти, ми були друзями, разом пили каву. Го­ловний герой цього серіа­лу Антон Батирев 5 років жив у Києві, 5 років знімався у се­ріалах, заробляв тут гроші — і чималі. Він приблизно 20 лю­того, напередодні вторгнен­ня, виїхав з України, і на своїй сторінці у Ф Б Батирев напи­сав: «Я горд, что я — расєянін, вазьмьом Кієв за 3 дня…». А ще недавно він співав у караоке пісні Скрябіна! І він не один такий. Усі ці росіяни знімали­ся у нас, ненавидячи Україну. І що страшно — показують сері­ал «Нічого не трапляється дві­чі» на російському каналі, по­тім цей серіал переривають новинами, в яких показують, як «бендеровци убівают дєтєй», а далі — наступна серія цього се­ріалу. По суті, вони використо­вують моє обличчя, продукт, у якому я знявся, проти Укра­їни. Мені за це дуже соромно! І це також моя вина. Я знімав­ся з росіянами, у російському продукті, хоча й знав, що він піде на росію… Хочу попроси­ти пробачення в усього україн­ського народу, адже я, по суті, був таким собі гвинтиком ро­сійського нападу на Україну. І таких акторів, як я, 95 відсотків в Україні. Я себе не виправдо­вую, просто тоді ніхто не знав, що трапиться те, що з нами зараз відбувається… Прига­дую, коли знімали 100-серій­ний фільм «Останній яничар», також разом з російськими ак­торами, мене це мучило. Один мій друг казав: «Але ж у фільмі нема нічого проти України. От бери зі свого гонорару й від­раховуй частину коштів на по­треби армії». І я дослухався. З кожної зарплати переказував певну суму нашим артилерис­там. Одного разу вони мені на­віть прислали у подарунок гіль­зу від відстріляного снаряда.

— Той серіал «Нічого не трапляється двічі» знімала Оксана Байрак…

— Так. Колись Бандера ка­зав: «Не так страшні московські воші, як свої гниди». З Байрак ми дружили, я вважав її тала­новитою режисеркою, мені було комфортно з нею співпрацювати. Але коли щось сто­сувалося принципової позиції, тут на дружбі можна поставити крапку. Пригадую, на початку війни когось кудись віз, стояв у шалених заторах дорогою до Луцька… Мені надсилають по­відомлення, де Оксана Байрак говорить, що в усьому, що по­чалося 2014 року, винні укра­їнці. Я їй пишу: «Оксано, а що це означає?». Почала якось ви­кручуватися. Запитую: «Хто за­раз бомбардує Харків?». І вона мені відповідає: «Мая фамілія Байрак, а байрактари сєйчас бомбят… Мнє стидно…». Після того, що вона несла, я видалив її номер з телефону, видалив з друзів у соцмережах, я її нена­виджу. Таких людей я викидаю зі свого життя.

Війна показала, хто є хто. Треба, щоб і в політиці ми очистилися від таких, хто пра­цює не заради України, а за­ради загарбання, так само і в культурі та мистецтві. Мене ті­шить, що можу слухати укра­їнські пісні, які зараз відро­джуються, які надихають нас і наших воїнів. Мене тішить, що маю можливість дивитися прекрасні українські фільми. Я впевнений — це лише початок! На жаль, лише завдяки війні ми почали цінувати своє.

— Не можу не запита­ти про вашу кохану Джулі, про яку ви мені розповідали кілька років тому.

— Так, ми і досі разом. З ро­ками наше кохання тільки зміц­ніло, хоча ми і досі не узако­нили стосунків. Але для нас це не є перешкодою. Ми кохаємо одне одного. На жаль, зараз ми розлучені величезною від­станню, Я її відправив у США, де вона працює (Джулі — ви­сококваліфікований гример. — Г. Я.) і допомагає звідти ЗСУ.