«Меми про Чорнобаївку тримали нас у піднесеному настрої»

Хто в Україні, і навіть у цілому світі, не знає вже направду легендарну Чорнобаївку? Цей невеличкий населений пункт на Херсонщині став всесвітньо відомим навесні минулого року, на початку повномасштабної російсько-української війни. Тоді протягом місяця Збройні сили України прославилися серією особливо вдалих і потужних влучань у склади боєприпасів, техніку, особовий склад російської армії, яка окопалася на території Херсонського аеропорту і Чорнобаївського військового аеродрому. Загалом таких успішних поразок ворога нараховували понад тридцять — своєрідний рекорд.

Для окупантів Чорноба­ївка стала проклятим міс­цем. Успіхи ЗСУ доводили до істерики рашистів, їхні сол­дати масово відмовлялися йти у наступ у напрямку села. Не­долугість російського команду­вання викликала сміх українців, у соцмережах почали поширю­ватися фотожаби й меми. Чор­нобаївка стала символом укра­їнської незламності, бо народ, який сміється з ворога, — непе­реможний.

Село було визволено від ро­сійської окупації торік 11 листо­пада, але Чорнобаївка досі під постійними обстрілами, зали­шається у зоні бойових дій. Про те, чим живе село зараз, як люди пережили російську окупацію і як особисто ставиться до всес­вітньої слави Чорнобаївки, «ВЗ» розповів на­чальник Чор­нобаївської сільської вій­ськової ад­міністрації Ігор Дудар.

Ігор Дудар народився у цьо­му селі, тут закінчив школу. Зі села, звичайно, виїжджав, на­приклад, аби отримати вищу освіту у Херсонському націо­нальному технічному універси­теті. Але місця «прописки» ні­коли не змінював. Люди втретє обрали його сільським головою.

«Шукали, хто би зголосився очолити окупаційну владу. Ніхто не погодився!»

— Яким пам’ятаєте перший день російської окупації?

— У Чорнобаївку росіяни за­йшли 26 квітня, але це були не регулярні війська, а військові-мародери. Розграбували усі ма­газини, склади, аптеки… росій­ські війська стали довкола села і обстрілювали позиції наших військових, які дислокувалися з боку Миколаєва. Наші стріляли у відповідь. Під час цих вдалих уражень ЗСУ рашисти заходи­ли в Чорнобаївку, тероризува­ли місцеве населення, мовляв, ті здають координати їхніх по­зицій. Перевіряли у людей теле­фони, обшукували помешкання, арештовували, розстрілюва­ли. Двох молодих хлопців вбили просто на вулиці…

2 травня прийшли «началь­ники»: зірвали український пра­пор, зайшли в сільраду, зламали замки у службових кабінетах та сейфах, поставили свою адміні­страцію, робили обшуки. Шука­ли, хто би зголосився очолити окупаційну владу. Ніхто не по­годився! Тоді знайшли в Херсо­ні директора автовокзалу Юрія Турульова, якого призначили очільником окупаційної адміні­страції. Він займався пересліду­ванням проукраїнськи налашто­ваних мешканців, незаконно розпоряджався комунальним майном. Коли росіяни втікали з Херсона, «гауляйтер» виїхав з ними на лівий берег. Кажуть, він у Генічеську. СБУ оголосила йому підозру за статтею «кола­бораційна діяльність».

Але його діти живуть на під­контрольній Україні території, в одній з областей. Вони також співпрацювали з окупантами, зараз із ними працюють відпо­відні українські структури. Спо­діваюсь, їм буде вручено підо­зру. Щоб відкрити кримінальну справу, потрібні свідчення, і щоб свідки були принципові, не боялися, що їх будуть переслі­дувати. Бо йдуть відкриті по­грози людям, які залишилися на українській території і дають свідчення проти колаборантів, — їм телефонують, шлють смс-повідомлення з погрозами, що повернуться і з ними розберуть­ся.

— Тоді ви потрапили у лі­карню з інфарктом…

— Мене попередили, щоб не жив удома, — мене хочуть аре­штувати. Сім’я — дружина і троє дітей — виїхала ще у квітні з Чор­нобаївки. Зараз дружина по­вернулася. Тому мене вдома не було. З першого на друге трав­ня рано-вранці окупанти при­йшли у моє помешкання, стрі­ляли в мого собаку, провели обшуки. Якраз у той час я потра­пив у лікарню з серцевим напа­дом і дивом залишився живий. Лікарі потім сказали, що я наро­дився у сорочці. А я пожартував: «Мабуть, у бронежилеті». «Ще і в касці», — додали лікарі. У мене була закупорка артерій і віді­рвався тромб. Привезли саме у ту лікарню, де був препарат, яким мене й врятували. Провів у лікарні майже місяць. Окупанти перші три дні сиділи біля лікар­ні, щоб мене забрати, думали, що симулюю. Допитували ліка­рів, ті пояснювали, що я у вкрай важкому стані. 26 травня волон­тери мене забрали з лікарні і ви­везли на підконтрольну Украї­ні територію. Там я виконував обов’язки голови дистанцій­но. 2 травня викрали мого за­ступника Євгена Родіонова. Два тижні було невідомо, де він і чи живий. Потім відпустили. Його також волонтери вивезли — ра­зом зі мною.

— Яким було життя людей у Чорнобаївці під час окупації?

— У селі перед окупацією на­лічувалося 11 тисяч осіб. Після визволення ми облікували меш­канців села — залишилося 3600. Частина людей виїхала на лівий берег, пішли «за російським ко­раблем». Частина виїхала на підконтрольну Україні терито­рію, в інші області України. На­разі у всій територіальній гро­маді (10 сіл) налічується 6105 осіб, у самій Чорнобаївці — 3600.

Життям це назвати було не­можливо. Приходили з обшу­ками, окупанти забирали лю­дей, вони зникали безвісти. Досі у полоні хлопці, яких забра­ли ще влітку, вони у Каланчаку (окуповане наразі селище Ска­довського району Херсонщи­ни. — Авт.). Деякі старости сіл нашої громади, знаючи, що до них прийдуть, виїхали, деякі пе­реховувалися у своїх населених пунктах.

У тих, хто співпрацював з оку­паційною владою, були надії, що їх кудись призначать, що вони заживуть. Деякі вважали, що «повернеться молодість», по­вернеться радянський союз. За час окупації «русскій мір» вніс якийсь вірус у голови: люди змі­нилися, і не в кращий бік…

Зрозуміло, після початку окупації підскочили ціни, зни­кли товари. «Бізнесмени» за­робляли на війні — завозили то­вари за завищеними цінами з території рф, Криму. Роботи не було. Люди жили на той кіло­грам гречки, який давала оку­паційна влада у вигляді гумані­тарної допомоги, і на ті 10 тисяч рублів. Багато хто жив за раху­нок підтримки від своїх родичів, які перебували на підконтроль­ній Україні території. Крім того, у селі є якась господарка, запаси. Казали мені, що за все життя не мали стільки закруток у пивни­цях, як за це літо.

«Проміняли український паспорт на російську гуманітарку»

— Чи нав’язували російські паспорти, російський рубль?

— Нав'язували, але наразі не­має інформації, хто отримав російські паспорти. Підозра є, коли людина приходить до нас і в неї немає паспорта. Каже, загубив. Або що паспорт зник, коли росіяни обшуки робили. Але таких мало, і це люди з «не­благополучних категорій». Вони проміняли український паспорт на російську гуманітарку і 10 ти­сяч рублів.

Російські рублі вже ходили, але не всі магазини торгува­ли за рублі. Гривня також була в обігу. Навіть через деякі тер­мінали можна було гривнею розрахуватися. На свій страх і ризик власники магазинів роз­раховувалися гривнями з тими, кому довіряли. Тому що це було вже небезпечно.

— Як відбувався псевдореферендум, який влашту­вала росія на окупованій Хер­сонщині?

— Ті, хто хотів іти на нього, прийшли. Але таких було не­багато. Усе інше було для про­пагандистської «картинки». Включно з результатами. У Чорнобаївці окупанти створи­ли «виборчі дільниці» у Будин­ку культури, дитсадках, школі. У центрі села на вулиці виставили скриньку, до якої закликали усіх перехожих під звуки російських маршів. Ходили зі скринькою по вулиці, пропонували проголосу­вати усім зустрічним…

— Чи під час окупації пра­цювало українське підпілля?

— Так. Здавали координати російських позицій, передавали інформацію, що робиться у селі і довкола. Це робили і ми, адмі­ністрація, і відповідні структури. Був замах на «гауляйтера», піді­рвали під його машиною фугас. Знаємо, хто це зробив, але, на жаль, трохи не вдалося… Від­бувся легкими пораненнями.

— Село Чорнобаївка ста­ло символом української не­зламності передусім завдяки тому, що українські Зброй­ні сили більше тридцяти ра­зів розбивали техніку росі­ян на військовому аеродромі. У чому була логіка рашистів — їх постійно розбивають, а вони все одно завозять нову техніку й боєприпаси на ае­родром?

— За статистикою Арестови­ча, їх розбивали 34 рази. Але цих ударів було набагато більше. 34 — ті, що мали найбільший резо­нанс. Це було ураження складів боєприпасів, особового скла­ду, літаків. ЗСУ щодня відпра­цьовували їхні позиції і щодня у ворога були втрати. Це почало­ся із 1−2 березня. У ніч з 1 на 2 березня було найбільш потужне враження їхніх позицій, техніки, яка стояла на аеродромі в Чор­нобаївці, особового складу.

Як це відбувалося? рашис­ти розміщалися на терито­рії цивільного аеропорту і вій­ськового аеродрому. Це велика територія, вони там добре око­палися. Там зручна логістика — з Криму через Антонівський міст, по об’їзній до Чорнобаївки що­дня близько 50-ма автомобі­лями завозили свої боєкомп­лекти, боєприпаси, снаряди до «Ураганів», «Градів» тощо. І роз­міщували це у різних місцях на цій території. Тобто склади боєприпасів не були зосереджені в одному місці, щоб це не була пристріляна позиція. Постійно переміщалися. В аеропорту був підвал, і це було більш-менш безпечно для їхнього команду­вання. У підвалі була катівня, куди звозили полонених. Тоб­то жертвували і боєприпасами, і особовим складом, тільки щоб там залишитися. Для них осо­бовий склад не має значення, це для них «гарматне м’ясо».

— Чорнобаївка через ці об­стріли набула світової сла­ви. З’явилося багато мемів, анекдотів, карикатур, пісень на цю тему…

— Наше село увійшло в істо­рію України. Хоча це і сумна сла­ва, бо втратили 39 односельців — розстріляні чи загинули під об­стрілами. Понад 50 поранених. Обстріли досі тривають. З іншо­го боку, якби не було цих дотеп­них мемів, ми б не почувалися у такому піднесеному настрої. Коли приїздив Байден в Україну, я побачив у соцмережах мем: Байден сидить під аркою нашої Чорнобаївки. Це надихає.

«Треба помирити між собою людей»

— Що для вас зараз найголовніше у роботі?

— Я повернувся на місце своєї роботи 13 листопада, на другий день після закінчення окупації. Дуже багато питань, пов’язаних із отриманням ко­штів, — від Червоного Хреста та інших міжнародних організа­цій. Люди постійно приходять — комусь довідка потрібна, хтось скаржиться, що йому не завез­ли гуманітарку. Працює комісія зі складання актів щодо пошко­дженого та зруйнованого май­на мешканців. Це процес до­вгий і складний. Багато у кого з власників зруйнованих домо­володінь немає звичайної тех­нічної документації на домово­лодіння.

Крім того, важливою є робо­та з людьми, реабілітація їхньо­го психологічного стану. Тому що дуже складно зняти цей посттравматичний постокупа­ційний синдром. Не знаю, в яко­му стані будуть повертатися ті, хто виїхав. Зруйновано сім’ї, ті хто виїхав, звинувачують тих, хто залишився, що вони співпрацювали з росіянами. Треба помирити між собою людей…