Передплата 2024 ВЗ

«Якщо перестати сміятися, то навіщо взагалі жити?»

Ексклюзивне інтерв’ю із заслуженим артистом України Валерієм Астаховим — про воєнну драму «Я — Надія», творчість у час війни, гумор та особисте життя

Валерій Астахов . Фото пресслужби каналу 2+2.
Валерій Астахов . Фото пресслужби каналу 2+2.

Торік, 24 лютого, росія повномасштабно увійшла війною в Україну. Здавалося, що не на часі виступати з концертами, а тим більше, знімати кіно. Але українці навчилися жити і творити у воєнний час. Фільм, який саме 24 лютого буде показано на каналі 2+2, перший, який зняли у час війни. Воєнна драма «Я — Надія» — про медиків швидкої допомоги. Це реальна історія фельдшерки, яка на початку повномасштабного вторгнення під обстрілами рятувала життя людей у Харкові. Одну з головних ролей у стрічці зіграв заслужений артист України Валерій Астахов, якого глядачі знають за яскравими комедійними образами. Навіть під час війни Валерій не втратив позитиву та гострого почуття гумору, тож про виклики останнього року намагається розповідати з усмішкою. Що до сліз розчулило актора на майданчику «Я — Надія», з ким війна розлучила його та як гумор рятує у найскладніші часи, Валерій Астахов розповів журналістці «Високого Замку».

— Досі ніхто не знімав художні фільми. Не здивувалися, коли вас запросили на знімальний майданчик?

— Ні, здивування не було. Мені дуже часто надходять пропозиції, але знаєте, як у тому анекдоті: «Ваша фільмографія? — Шістнадцять років кастингу» (Сміється. - Г. Я.) За цей рік я разів зо 5 робив проби, але проєкти не запускалися. А тут мені подзвонила кастинг-менеджерка Наталка Борових, сказала, що мене хочуть бачити у серіалі, надіслала текст, щоб я зробив самопроби. Сусід допоміг відзняти відео і я надіслав його продюсерам. Через кілька днів мені перетелефонували, викликали на проби з акторками.

— До цього ні в кого з української кіноіндустрії не було досвіду зйомок під час сирен, тривог. Не було думки відмовитися від участі?

— Ні. Мені дідусь казав: «Якщо ти взяв віник — замітай. Якщо не хочеш замітати, не бери віника». Якщо я зголосився працювати, то працюю.

— А як щодо теми? Знімати війну під час війни — непросто.

— Коли була Друга світова війна, то знімали фільми, бо вони підіймають патріотизм людей, надихають на перемогу. Треба і зараз знімати проєкти, які надають сил. Вважаю, що наш серіал «Я — Надія» саме такий. Це історія реальної фельдшерки, у якої була можливість поїхати і прекрасно жити за кордоном. Але дізнавшись, що 30 відсотків її колег не вийшли на роботу, вона вирішила залишитися. Ця маленька, ніжна дівчина не побоялася. Вона залишилася, щоб працювати для країни, для людей, щоб дати їм надію на те, що вони можуть вижити і перемогти.

— Кого ви граєте у серіалі?

— Водія швидкої допомоги, який возить головну героїню Надію. У серіалі його всі називають Петровичем.

— Ваша колега Ірина Мак, яка також зіграла водія швидкої, зізналася, що в житті не їздить за кермом, тому у кадрі їй допомагав дублер. А ви справлялися самостійно?

— Так, я все життя за кермом. Було некомфортно перші пів години, бо «швидка» трохи більша за мою машину. Але потім призвичаївся. Згадую, на одній з локацій був схил, який вкрився кригою. Наш режисер каже: «Ти повинен під’їхати швидко!». А я дивлюся на цей схил і розумію, якщо під’їду швидко, доведеться шукати іншого актора (Сміється. — Г. Я.) Звичайно, ніхто ризикувати не хотів, тому ми трішки змінили сцену. А так по місту я їздив спокійно, відчуття було, ніби це моя машина.

— До зйомок радилися з кимось щодо ролі?

— У мене зі знайомих медиків тільки стоматолог. Тим паче, я граю не фельдшера, а водія швидкої. Тож ні з ким до зйомок не спілкувався. У нас на майданчику був фельдшер, який пояснював нюанси. Ми до цього не знали навіть, як ноші виймати, як на них людей носити. Це я вже під час зйомок дізнався, що водій не повинен тягати ноші і відходити від машини, бо там медикаменти.

— Яка ваша улюблена сцена?

— Мені сподобався весь знімальний процес. Зібралася дуже хороша акторська команда, шикарний тандем режисера та оператора, менеджери добре підібрали локації, художники проробили неймовірну роботу — чого тільки варта сцена з пожежею в Ірпені! Те, як усі підходили до своєї роботи, надихало. Але заплакав я, коли на майданчик приїхала фельдшерка Аня, яка стала прототипом головної героїні. Вона сказала, що дивилася відзняті сцени, і в неї було відчуття, ніби вона знову переживає ці події. Зараз згадав цю зустріч, клубок до горла підступив… Сам факт її присутності розчулив мене.

— Ви та гумор — одне ціле. Чи було місце жартам на майданчику?

— Звичайно, жартували, сміялися. Якщо перестати сміятися, то навіщо взагалі жити? Ми з другом Володимиром Ямненком вже п’ять років робимо передачу «Анекдоти від, А до Я», кожен день виходить порція жартів на 8 хвилин. Якщо зараз зайдете у коментарі, то побачите, що люди пишуть: «Дякуємо, що у такий важкий час допомагаєте зняти стрес, трохи відпочити». Під час війни гумор допомагає жити.

— До війни було багато зйомок, виступів. Чим ви зараз займаєтесь?

— Я вже згадав програму «Анекдоти від, А до Я». Ми пишемо два рази на місяць, щоразу кожному треба розповісти 110 анекдотів. Також я ставлю вистави, зараз з чотирьох граються тільки дві — «Чоловік моєї дружини» і «Жінка над нами», бо є акторки, які виїхали за кордон.

— Багато акторів зайнялися благодійними проєктами, волонтерством…

— Ми з сусідом — народним артистом України, солістом Національної опери Андрюшею Романенком входимо в добровольче формування територіальної громади. У перші місяці війни возили в села біля Києва гуманітарку. Бігати з автоматами нас не беруть, бо можемо не добігти, все ж таки 59 рік (Сміється. — Г. Я.) Один раз Андрій поїхав на навчання, його одягнули у бронежилет — так він одразу збілів. Командир каже: «Дайте йому гарячого чаю, зніміть з нього це все, посадіть в машину і хай додому їде».

— Чи зустрічалися під час цих поїздок з військовими?

— Їздили в Дніпропетровську область, зустрічалися з батальйонною розвідкою. Зробили їм концерт, потім посиділи під баян, поспівали, пожартували. Усі були задоволені, фотографувалися — не з Андрюхою, зі мною. Знаєте, чому погано бути оперним солістом? Ти прекрасний співак, але тебе ніхто не знає. Їм завжди роблять такий грим, що навіть я іноді не впізнаю Андрія, коли він виходить на сцену.

— А вас на вулиці часто впізнають?

— Так, до речі, під час війни була кумедна ситуація. У перші дні не було хліба, тож ми поїхали у магазин, щоб придбати на усю громаду. Ходимо-набираємо, а за нами йдуть жінка з хлопцем. Я не звертав на них уваги, а Андрюша чує, що хлопець запитує: «Це він?». А вона каже: «Не він». І так усю дорогу — він чи не він? Вже на касі Андрюша повертається до них і каже: «Та не він це, не він!»

— Що вас вразило під час зустрічей з військовими?

— Мене вразили вони самі. У командира групи під коліном три осколки. Два дістали, а останній якщо дістануть, то кілька місяців доведеться їздити у візку. Тож він відмовився від операції — не хотів залишати своїх хлопців. А ще мене вразило, які вони були усі рідні для мене, наче кожного знаю 20 років.

— Яким для вас було 24 лютого?

— Я прокинувся десь о 4-й ранку від звуку. Було враження, що під вікнами літають ракети. Одразу зрозумів — війна. Ми з дружиною були вдома, донька з сім’єю живе окремо. Вона з онукою одразу поїхала на Закарпаття. А потім їй зателефонувала моя однокурсниця, яка 20 років живе у Данії, і запросила до себе.

— Ви очікували, що росіяни почнуть повномасштабний наступ?

— Так, відчувалося напруження. Ми 20-го були у Вінниці з виставою «Граймо в дурня», після чого відразу поїхали додому. Два дні — і почалося…

— Не мали наміру у перші місяці виїхати зі столиці на захід України?

— Ні, по-перше, у мене тут собака і кицька. Я дружині казав їхати, але вона без мене не захотіла. А я нікуди виїжджати і не думав. Ми у перші дні згуртувалися з сусідами, ходили на чергування, пости виставляли. Дружина Андрюші взагалі сиділа на даху, каже: «Я дивлюся, чи не летять літаки. Раптом десант — треба буде усім сказати» (Сміється. - Г. Я.)

— Як ви переживаєте розлуку з рідними?

— Дружина дуже переживала, тож я відправив її на 10 днів до доньки. Вона кожен день сиділа, дивилася фотографії і плакала. Кажу: «Їдь давай, бо ти мені все заллєш сльозами». Я, звичайно, нікуди поїхати не можу. Добре, що є відеозв’язок, хоч так бачимося.

— Як минулий рік змінив ваше життя і вас?

— Як і всіх. Роботи практично не було. Ось діти поїхали. Вони у мирний час могли у нас на місяць залишитися, а тепер вдома якось порожньо. А я що — я не змінився.

— Коли ви зрозуміли, що вже не буде як до війни? Чи вірите, що ми повернемося у довоєнний стан?

— Як раніше не буде. Хочеться, щоб було як краще. І в це вірять усі українці.

— Ви завжди на позитиві — усміхаєтесь, жартуєте. Чи бувають моменти, коли нагрібає?

— Ось сьогодні, коли розповідав про зустріч з прототипом на зйомках «Я — Надія», заплакав… Нещодавно мав стривожене серце, бо догхантери отруїли мою собаку. Ми зранку прийшли на кухню, а він лежить, вже ледве дихає. Добре, що дружина Андрія Романенка Тетяна — ветеринар, дві доби вона провела біля собаки. Думала, що не витягне його, але вдалося врятувати.

— Що вам допомагає у моменти слабкості?

— Робота. Спочатку було дуже важко, днів п’ять був ступор. А потім все почало рухатися — ходили до сусідів, комусь допомагали, записалися в добровольче формування, почали їздити з гуманітарною допомогою. Вже не так думалося про весь цей жах, не так переживали.

— Чи допомагає гумор у цьому?

— Звісно. Перший місяць ми не випускали нашу передачу з жартами, тому що наш режисер був в окупованому Іванкові. А коли Київщину звільнили, ми знову почали записувати. І відразу глядачі почали писати дуже приємні слова, дякувати за випуски.

— Чи є теми, які не підіймаєте у програмі?

— У мирний час взагалі ніяких табу не було. А зараз не дуже жартуємо про війну, нас попросили цю тему не чіпати.

— До слова, вас завжди впізнавали по гумористичній передачі «Золотий гусак». Чому цей проєкт «вмер»?

— Він існував 20 років, ми зробили фінальний концерт у ресторані «Листопад» Іллі Ноябрьова і вирішили, що вже досить. Настав час нового.

— Що сьогодні мотивує, надихає та дає енергію?

— Україна. Думаю, вона всім сьогодні надає сил. Українці вразили мене своєю незламністю, стійкістю, лютою ненавистю до ворога. Вражають щодня ЗСУ, наше командування. Гордість бере!

— Що насамперед плануєте зробити після Перемоги?

— Хочу поставити нову виставу.

Схожі новини