«Петро користувався рецептом підтримки вусів, який вичитав у газетах XIX століття»

Львів втратив унікального екскурсовода, можна сказати, легенду міста — Петра Радковця. Він раптово пішов у засвіти, помер від інфаркту. Петро Радковець умів з першого погляду закохати у своє місто туристів з усього світу, відрізнявся від інших гідів енциклопедичними знаннями, дотепними жартами і неповторним стилем — у капелюсі, з тростиною, метеликом і фірмовими вусами. Одна з останніх його екскурсій була благодійною — для воїнів, які лікувалися у Львові після поранень.

— Неймовірну любов до міста Петро плекав зі самого дитинства, виріс у старій частині Львова, — розповів в інтерв’ю для «ВЗ» рідний брат Петра Радковця — професійний екскурсовод Іван Радковець. — Ми вирос­ли на теперішній вулиці Лисен­ка. Його живили історія, любов до міста. Петро полюбляв вико­ристовувати термін «намацяль­но». Коли з дитинства, на до­тик, мацаєш, відчуваєш історію міста. Це його живило.

— Які найцікавіші випадки зі своїх екскурсій вам роз­повідав брат?

— Я би про Петра говорив не лише як про екскурсовода. Екскурсійна діяльність була од­нією зі складових його життя. Його захоплення Львовом — це насамперед участь в акціях зі збереження пам’яток. Напри­кінці 80-х брав активну участь у Товаристві Лева. Разом бра­ли участь в різних телевізійних проєктах. Петро опрацьовував історичні матеріали сам та да­вав їх мені як першому читачеві. Знаходив рідкісні фото міста. З нього насміхалися, мовляв, на­віщо воно тобі потрібно… На­віщо купував фото? Наприкінці 80-х років не було Інтернету, а у бібліотеках не було можливості знайти те, що зараз вважаємо банальним, — історичний мате­ріал для роботи.

Своє життя Петро поклав на те, щоб про Львів дізнавалися. Розповідав мені історію, яка трапилася на вулиці Підвальній, біля пам’ятника Іванові Федо­рову. Саме ця історія дала йому поштовх більше зануритися у дослідження історії Льво­ва. Коли Петру було 15 років, одна дівчина зупинилася біля пам’ятника і запитала його, як пройти до Домініканського кос­телу. Усі знали, де Музей релі­гії та атеїзму, а давня назва до­мініканців була не дуже відома і тоді заборонена. У ті часи роз­повідали про радянську епоху. Петро був заскочений та розгу­бився. І тоді незнайомка поча­ла розповідати Петрові історію домініканців у Львові. Розпові­дала «общедоступным языком» зі своєї московської «коло­кольні»… Це Петра збентежи­ло: чому людина, яка приїхала у його рідне місто, розповідає історію його міста. Взявся за книжки і ширше дослідження іс­торії міста. Пізніше це вилило­ся у наші загадки міста Лева, у наші спільні казки, легенди, пу­блікації, розвідки…

— Чи часто сперечалися з братом?

— Там, де є творчість, там є муза, — у кожного було своє бачення. Без суперечок не об­ходилося! Деколи ці супереч­ки чули навіть наші сусіди. Ми були голосними. Могли припи­нити писати спільну статтю в понеділок і продовжити роботу над нею в четвер. Бо якесь сло­во не задовольнило обох. Де­коли у своїх суперечках бра­ли третейського суддю — брата Василя, який теж уже помер. Третя думка завжди була ко­рисною. Але якщо ми вдвох з Петром не погоджувалися з думкою Василя, відкладали це і шукали іншу форму подачі ін­формації.

— Чим був унікальним у ту­ристичній галузі Петро?

— Зіграла роль його перша професія. Працював на «Про­гресі». Спеціалізувався на ін­дивідуальному пошиві взуття. Майстер з цеху «Сокіл» вчив його всього: як зі шматка шкі­ри і кавалка резини створити річ. Там вчили індивідуально, під клієнта, створювати взуття. Це те, що у Львові дуже шану­валося. Коли ж руками виготов­ляєш щось, то мусиш не тільки фантазувати, а й дотримувати­ся певних правил та техноло­гій. Якщо порушити технологію, може виглядати красиво, але буде недовговічним.

І цей підхід до технологій був у наших краєзнавчих працях. Ми виробили методики, про які завжди пам’ятали: написа­ти статтю удвох і знайти комп­роміс; не вірити фактам, доки немає трьох документів; розді­ляти легенди, казки, міфи і ре­альні історичні факти… Зігра­ла роль і подальша професія Петра — бібліотекар. Був дуже комунікабельним. Я різкий, на відміну від нього. Але це дода­вало своїх моментів, коли ми удвох вели екскурсії. У нас було своє гасло-пароль: «А я тебе переб’ю, любий мій брати­ку». Ця фраза була з дитинства і означала, що ось тут треба зробити паузу, що треба зна­йти час послухати іншого. На початку нашої розмови ви пи­тали про мою першу реакцію, коли я почув страшну звістку… У той день, за чотири години до смерті Петра, ми з ним обгово­рювали плани, будували проєк­ти. Деякі з цих проєктів будуть втілені у життя…

— Коли брат вирішив одя­гатися у батярському стилі? Чи були критики такого об­разу?

— Образ не створився за день. Його до деталей проду­мували упродовж певного часу. Починалося з того, що Петро по­чав закручувати вуса. Його вуса стали впізнаваними швидше, ніж його образ. До останніх днів Петро користувався рецептом підтримки вусів, який колись ви­читав у газетах XIX століття. Ко­ристувався давнім рецептом, яким перукарі фіксували волос­ся. Цим продуктом ми практич­но користуємося щодня, просто зараз він дещо модернізований. Як гадаєте, що це? Це госпо­дарське мило. Мило, яке дово­дилося до кремоподібної маси, добре фіксувало волосся. Най­головніше — тримає довгий час і не шкодить волоссю.

— Яке хобі мав покійний екскурсовод-легенда?

— Оскільки у Львові був зігра­ний перший футбольний матч, то, звичайно, як і усі хлопці, грав у футбол. У футбол грав до останнього дня…

— Чи колись Петру пропо­нували йти у політику?

— Цю тему ми з братом багато обговорювали. Без сумніву, про­позиції надходили. Нас знали політики з різних партій. Петро міг навіть високим політикам по-батярськи пояснити, що не все, що має вагу в суспільстві, спли­ває на поверхню. Оце було його ставлення до політики!

Петро і так багато що змінив в політичних колах. Був борцем щодо несправедливих тарифів. На жаль, його справа не закін­чилася комунальними платежа­ми — як нас дурить теплоенер­го. Судова справа не закрита, він дійшов до Верховного суду. Такі справи — вплив на суспіль­ство, на політику. Можна робити тихо, а можна багато говорити, але мало робити. Петро просто робив.

— Чи мер Андрій Садовий дружив з Петром?

— Ми завжди співпрацюва­ли з міським головою. А Петро особливо, оскільки розпочинав багато проєктів з розвитку міс­та, туризму, створення турис­тично-інформаційного центру, створення іміджу міста… Неда­ремно мав посвідчення екскур­совода під номером один, вида­не Львівською міською радою. Напередодні смерті Петро звер­нувся до ЦНАПу, щоб отримати офіційне посвідчення екскурсо­вода. Був одним з небагатьох у Львові, який прийняв для себе таке рішення. Не знаю, чи встиг отримати це посвідчення.

— Які плани щодо розвитку туризму у Львові виношував пан Петро?

— Проєкт «Львів лікує» (екс­курсії для солдатів, які проходять у Львові реабілітацію), шкода, не буде продовжений за його учас­ті. Ми цим займалися з 2014 року і до широкомасштабного втор­гнення. Петро був у захопленні, що тепер нарешті такі екскурсії — міська програма, а не поодинокі екскурсії від різних гідів.

Петра також бентежило те, що зараз відбувається у Льво­ві, як свою автентику втрачають дворики у центрі. Пройшовся днями по місцях, про які він мені говорив, і переконався, що ми втрачаємо Львів. Залізобетон­ні конструкції у дворах на площі Ринок — це вже не Львів. З фа­садів не видно, як нищать Львів з подвір’їв. А душа будь-якого міста — у подвір’ях. Львів’янин не живе перед фасадом, а наро­джується у подвір’ї, з дитинства виховується подвір’ям. На екс­курсіях Петро часто казав, що не можна любити того, чого не знаєш. Якщо людина не виросла в цих подвір’ях, вона їх не буде любити, і вона їх забудує. Пе­тра бентежило, що у Львові зни­кають автентичні речі — автенти­ка будівель, вікон, правдивого Львова. А найбільше бентежило, що зникає автентика львів’ян — львівської ґвари, мови, шляхет­ності, оце «Прошу пані».

У гонитві за урбаністичними псевдосимволами зникають ті речі, які мене привчив, як сво­го брата, любити Петро. І ми ра­зом цю думку намагалися нести до інших. Колись з нас сміяли­ся. Казали, що батярства не має бути, бо це, мовляв, злодії… Це субкультура, яка визнана не лише в Україні, а й у світі. Ми цю культуру розвивали разом. Те­пер треба шукати продовжува­чів справи, яку починав Петро.

— Як реагував на крити­ку колег? Мені особисто дея­кі екскурсоводи говорили, що його боялися, але дуже пова­жали.

— Деякий час по Львову «ходи­ла» фраза «Радковці-брехунці». Шановний пан професор з ака­демічною освітою та глибокими історичними знаннями, на жаль, не може стати екскурсоводом, бо звик читати лекції, а не спіл­куватися з людьми… Тому така людина буде ображена, що ба­тяр з вулиці може тримати увагу, вести інтерактивну бесіду упро­довж трьох-чотирьох годин. До критики Петро ставився спокій­но. Навіть просив, щоби якомога більше людей робили йому за­уваження, вказували на помил­ки. Ми ці помилки потім виправ­ляли, зауваження враховували. Зауваження, яким ми повністю знехтували, — костюми. Нам го­ворили, що наші костюми — для театру, а образи не повинні хо­дити по вулицях. У нас з Петром народилося гасло — «Усміхайте­ся, це їх дратує!». Людина, яка чекає бурхливої реакції спроти­ву, стає беззбройною, коли до неї усміхаються. І розуміє, що сама потрапила в халепу…