«Ми свідомо ідемо воювати за рідну землю, і у цьому щастя українського лицаря»

Розмова із засновником і лідером гурту «Тінь сонця» Сергієм Василюком про творчість і війну

Сергій Василюк. Фото Іванни Подольської
Сергій Василюк. Фото Іванни Подольської

Сергій Василюк — автор більшості пісень гурту «Тінь сонця» та виконавець культових пісень «Меч Арея» та «Козаки». Однак з початком повномасштабного вторгнення Сергієві довелося змінити стильний одяг на військову форму, а мікрофон і гітару — на автомат. З повномасштабним вторгненням рашистів в Україну співак, не вагаючись ані хвилини, пішов захищати Батьківщину. Але спочатку мусив подбати про родину — дружину, двох дітей і… трьох котів. Якщо його сім’я у безпеці, то і йому нема чого боятися. Бо, як сам зізнається, не поважав би себе, якби вчинив по-іншому.

— Сергію, ви захищаєте Україну від російських загарбників, але на кілька днів приїхали до Львова. Що вас сюди привело?

— Мене почали відпускати на дещо тривалі відрядження для підняття бойового духу дружніх підрозділів або для благодійних концертів зв збору коштів для ЗСУ. Раніше я це робив під час своїх відпусток невеличких, а в нас їх дуже мало — дві по 5 днів. Дехто каже, що в них взагалі нічого не було за останні 11 місяців. Є й такі підрозділи. Зараз я виїхав із Харківської області, щоб побути кілька днів у Львові і провести тут благодійні концерти.

— Свій гурт «Тінь сонця» ви створили ще школярем — у 16 років. Якою була ваша перша пісня і як виникла така цікава назва гурту?

— Співав я з дитинства і з моїм двоюрідним братом Олексієм Василюком навіть влаштовували концерти для наших дідусів, бабусь, батьків і всіх родичів. Ми — ровесники, я інколи жартую, що старший за нього на 75 днів. Але це все були ігри, а от коли мені було 14 років, склав свою першу дитячу пісню. Я настільки від неї кайфував, відчував таку силу, що навіть записав її на маленький касетний магнітофон, але робив це так, щоб ніхто не чув, бо я дуже соромився. Пісня була про пригоди індіанців і про тварин, які потерпають від мисливців. І тоді я відчув такий стрижень, що я можу писати пісні. А через кілька років остаточно впевнився, що буду займатися музикою. Тоді на мене вплинув ранній «Скрябін». Коли я вперше почув по радіо пісню «До смерті і довше» на цій вільній українській мові, розкутій, не пастеризованій, був захоплений. Завжди симпатизував українським виконавцям — Ірині Білик, Олександру Пономарьову, але коли почув голос Кузьми — це була революція для мене, як російськомовного киянина. Хоча з батьком ми давно перейшли на українську мову, з дідусем, бабусею… Як і всі, я тоді слухав і російськомовну музику, але завжди хотів робити і знаходити українську альтернативу. «Скрябін» був для мене такою альтернативою, яка мене торкнула. І це було стимулом створити свій українськомовний гурт.

— Ви були особисто знайомі з Андрієм Кузьменком?

— Ні. Але зараз дуже приятелюю із Ростиком Домішевським з раннього «Скрябіна» і з Сергієм Герою. А щодо назви «Тінь сонця», то було так. 1999 року ми з братом Олексієм зустрілися у нас в коморі через кілька днів після мого дня народження у червні і записали з ним пісню. Тоді ж вирішили, що в нас буде свій гурт. А коли у серпні було велике сонячне затемнення, то назвали його «Тінь сонця». Перші два роки гурт існував як суто студійний проєкт, до нас приєднався мій однокласник гітарист Андрій Безребрий. Ми записали перший альбом «Святість віри». Потім відбулося деяке переосмислення музики. Я захопився хеві-металом і в той самий час етномузикою. Виник жанр козацький рок. І вже з 2003 року «Тінь сонця» почала грати у повному складі.

— Ви за освітою педагог, можете викладати географію і англійську мову…

— Географію можу викладати навіть у вищих навчальних закладах, а англійську тільки в школі.

— Чи працювали хоч трошки за фахом?

— Певний час викладав у школі англійську. Хоча географія мені більш близька, а в студентські роки захопився ще й історією. Моя курсова робота на третьому курсі називалася «Історія розвитку київського метрополітену». А дипломна — «Історія формування державного кордону України».

— Очевидно, захоплення історією, етнографією, краєзнавством і привело вас до історичного клубу «Холодний Яр»…

— Так. В Києві є письменник, історик Роман Коваль, а за освітою він медик. З середини 90-х років минулого століття він дуже грамотно, принципово і послідовно порушує тему героїв Центральної України. А Холодний Яр — напевно, найбільш барвиста сторінка тої епохи, коли в Центральній Україні, по суті, була своя Українська повстанська армія. Моє захоплення історією і привело мене в цей історичний клуб. А Роман Коваль вміє об’єднувати навколо себе людей. Раджу почитати його книжки. Найновіша — про Миколу Міхновського — ідеолога відродження української державності, який написав маніфест «Самостійна Україна» в Харкові, виданий у Львові, а вперше презентований в Полтаві.

— Опишіть ваш ранок 24 лютого 2022 року.

— Нервовий ранок. Перше, про що подумав: «Як вивезти родину подалі від Києва».

— Ви, як і багато інших митців, музикантів, пішли воювати. Що вами керувало в цьому рішенні?

— Я себе неповноцінно почував і дуже хотів піти до війська. І ні краплиночки не шкодую про це. Ризикну сказати, що це егоїзм. Ти ідеш на війну, тому що тобі хочеться. Якісь лицарські, козацькі амбіції, тобі хочеться брати в цьому участь. Я люблю кожну розбиту хату на Слобожанському напрямі і кожне дерево, кожну стежку, виноград і цю землю, яка осипається тобі в окоп, і жабок, яких ти ніжно викидаєш з окопа, коли вони в тебе під подушкою. Але були люди, які казали, що краще б я співав. На початку війни мене це зачіпало. Але пішов за своїм внутрішнім покликом.

Війна — це певною мірою лотерея. Можна потрапити в жахливу ситуацію, небезпека підстерігає на кожному кроці, можна отримати поранення, але не все так страшно і трагічно. Хочу попросити турботливих дружин і матусь не дуже хвилюватися. Воно буде, як буде. А тим, хто воює, я б радив вірити у покровителів — предків: дідусів, бабусь, які відійшли у Вічність, що вони вам в тому окопі обов’язково допоможуть. Треба тримати цей духовний зв’язок. Не сприймайте війну як трагедію. Ми свідомо ідемо воювати за рідну землю, і в цьому велике щастя українського лицаря.

Схожі новини