«Через кілька днів прийшов до тями. Підняв ковдру, бачу — немає ноги…»

Побачила 29-річного прикордонника з Харкова Євгена Кетриша в одному з телеефірів. Українські прикордонники першими взяли удар на себе у той злощасний для України день — 24 лютого… Євген Кетриш у перший день повномасштабного вторгнення рф в Україну втратив ногу. Але не втратив оптимізму, сили духу та продовжує боротися за життя! Цей чоловік може бути прикладом для інших військовослужбовців, які потребують психологічної підтримки. Я розпитала Євгена про родину та службу. Про те, що відбувалося на російсько-українському кордоні у перші хвилини війни. Зараз Євген у Польщі на реабілітації. Спілкуємося телефоном.

— Я народився у Луганській області. Мене виховували сестра Наталія та її чоловік Руслан. У них є донька Софія — їй 21 рік, — розповідає про родину. — Мама загинула, її збив автомобіль. Мені на той час було вісім років. Батько від горя почав випивати… Ми з сестрою з ним не спілкувалися. При незнайомих я сестру називав мамою, щоб зайвих питань не ставили. Про те, що Наталія моя сестра, мало хто знає. Потім сестра з чоловіком переїхали до Харкова. Чоловік сестри — військовослужбовець, прикордонник. Йому запропонували роботу в Харкові. Я залишився служити у Луганську. 2014 року на сході почалися бойові дії… Сім місяців був в АТО — у той час, коли було саме пекло. Потім була ротація, поїхав на службу до Харкова. Загалом я вже 12 років у прикордонній службі.

— Прикордонники першими зустріли ворога 24 лютого. Я читала, що керівник Держприкордонслужби доповів керівництву: на сході у трьох точках точаться бої…

— 23 лютого я заступив на зміну. Кажу своїм колегам: «З боку росіян якісь незрозумілі рухи, треба бути готовими до усього». Перепитав у свого колеги Сашка, який був на службі переді мною, як минула зміна? Каже: «У принципі спокійно. Росіяни туди-сюди їздять. І все». Увечері, 23 лютого, ми помітили, що з їхнього боку, вздовж кордону, активізувалася техніка, було чути стрільбу з БТР. У них постійно були якісь навчання, але цього разу було по-іншому. Раніше ніколи не стріляли так близько до нашого кордону … Тоді зрозумів: щось може статися.

— А як виглядав на той момент український кордон з росією з боку Харкова?

— На кордоні — інформаційні покажчики (стовпчики, номери на ділянках кордону). Паркан. Зрозуміло, паркан танків не зупинить, і піхоти не зупинить. Але протитанковий рів ішов по усій лінії кордону. Близько пів четвертої години ранку мені зателефонували: «Повна бойова готовність!». Думали, будуть провокації на кордоні… Ніхто не розслаблявся. Але не очікували, що буде повномасштабне вторгнення…

О 4.30 почався масований артилерійській обстріл по моїх позиціях, по місцевих мешканцях з прикордонного села. Мав відвести своїх людей хоча би метрів за 900. У нас відкрита територія. Перебувати там було небезпечно. Відбити атаку ми не могли, їх було надто багато… Уздовж українського кордону їхали тисячі одиниць техніки! Ми дізналися, що вони почали евакуйовувати мешканців з одного російського села, — веде далі Євген. — А це не жарти, бо серед ночі просто так не будуть нікого евакуювати. На той момент обстріли не припинялися! росіяни були на висоті, ми унизу, вони нас добре бачили. Якби ми почали одразу відходити, вони б поклали усіх. Я ухвалив рішення, що рухаємося організовано до дороги, але розділяємося на групи…

— Яку мали зброю?

— Деталей не розповідатиму. Танки, звісно, спалювати ми не могли, але зброя у нас була. Була команда у разі повномасштабного вторгнення — відходити у вказану точку. Якщо можливо — відбити напад і рухатися далі.

— Що це саме повномасштабне вторгнення, ви розуміли на той момент?

— Ми дізналися про повномасштабне вторгнення у момент повномасштабного вторгнення. Зв’язок миттєво зник. Вони ще перед артилерійським обстрілом почали глушити зв’язок. Зробити дзвінок було неможливо.

— Ви рішення ухвалювали самостійно?

— Задля збереження життя та здоров’я підлеглих, як старший наряду, можу це робити. До дороги ми не змогли дійти. Один з бійців впав у болото, я повернувся, щоб його витягнути. Обстріли не припинялися. Я настільки переживав за хлопців, що про себе навіть не думав. Місцеві мешканці пізніше мені написали, що метрів п’ять за від нас була величезна вирва. Як ми залишилися живими, невідомо. Я постійно дивився, чи не йде піхота. Тоді нам довелося б по них стріляти…

Моє завдання — зберегти життя бійців! Аж раптом міна падає до нас у яр… Мене відкинуло вибуховою хвилею, навіть не знаю, на яку відстань… Намагаюся встати, не виходить. Вуха заклало. В очах — світло від спалахів. Чую, боєць кричить: «Мужики, є хто живий?». Кажу: «Я!». І побачив, що нога теліпається… Сказав, йому відходити, бо спускатися до мене було небезпечно. Він: «Командира не кину!» і… утік. Намагався повзти, але не виходило, нога перекрутилася, пекельний біль… Не міг зрушити з місця. Лежу і спостерігаю за тим, що відбувається. Наді мною освітлювальні снаряди висять… Вони стріляють по усіх фронтах! Мій боєць побіг до нашого знайомого, місцевого мешканця, пана Анатолія, і каже: «Виганяй машину, мого командира поранило».

Місцеві кинулися до нас на поміч. Винесли якусь ковдру, поклали мене на неї. Усім світом, як то кажуть, мене витягали звідти. Завантажили у бус і під обстрілами ми поїхали до лікарні. У Харкові потрапили у корок… У цей час ворог обстрілював не лише наші позиції, по Харкову почав бити. Люди почали швидко виїжджати з міста, зокрема з мікрорайону Салтівка, його сильно обстріляли. Це мій район. Так я залишився без житла…

Коли мене привезли до лікарні, на вулиці ще було темно. У мене була величезна втрата крові. Я перетягнув ногу армійським ременем, щоб кров сильно не цибеніла. Вибігли лікарі, і мене бігом поклали на операційний стіл. Пам’ятаю, як з мене зрізали одяг… Рідні знайшли мене ближче до обіду. Мені була потрібна кров, і всі мої товариші-прикордонники приїхали її здавати. Я через кілька днів прийшов до тями. Підняв ковдру, бачу — немає ноги. Ну немає, то немає… XXI століття — нові технології, буде протез! Такий у мене фах, я його сам обрав.

За місяць до повномасштабного вторгнення до мене багато людей телефонували і перепитували, як справи на кордоні? Я відповідав, що все добре. Працюємо — у штатному режимі. На кордоні немає російської техніки. Візуально. Наскільки ми можемо бачити, наскільки можуть бачити наші камери. А 24 лютого вони пішли. Заповнили кордон дуже швидко…

— Чи потрібен нам інший паркан на кордоні з росією?

— Впевнений, що так і буде! Наша держава має відгородитися від цих нелюдів, які убивають українців. Руйнують великі красиві міста та села! (На сьогодні на цій ділянці кордону — «стіна Яценюка». Україна почала спорудження бар’єра після початку російсько-української війни у 2014 р. Але найбільш потужне, що є зараз на кордоні, зі слів прикордонників, це — протитанковий рів! — Авт.).

Розпитую Євгена про реабілітацію. Його зі Львова доправили польським літаком до Польщі на протезування. Польська сторона взяла на себе усі фінансові витрати (вартість такого протеза — близько 100 тисяч доларів). Разом з Євгеном у Познані його сестра.

— Щодня у мене тренування, — каже Євген. — Все добре! Скучати немає коли. Зараз ще ходжу у тренувальному протезі. Основний протез ми міряли на днях. Директор фірми, яка виготовляє протези, сказав, що особисто поїде зі мною у Варшаву на програмування протеза під мене. Він складається повністю з електроніки, має «мозок» (усміхається. — Авт.).Розробники встановлять мені спеціальні додатки на телефон.

— Як вдається впоратися психологічно?

— У мене вибору немає. Треба жити далі. Створювати сім’ю. Просуватися по службі. Мене рятували усією Україною, фінансово допомагали. Тепер буду допомагати тим, хто цього потребує. Один військовослужбовець у шпиталі каже, що йому «погано на душі». Питаю його: «Руки-ноги на місці?». Відповідає: «Так!». Кажу: «Нити не можна!». Перемога буде за нами, і Україна стане ще крутішою!