«Обожнюю малювати портрети доньки. Вона надихає й до творчості, й до життя в цілому»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою художницею-портретисткою Катериною Білетіною

Катерина Білетіна
Катерина Білетіна

Катерина Білетіна відома серед поціновувачів сучасного мистецтва насамперед як портретист. За роботу над багаторічним проєктом «Галерея українських облич», до якого увійшли «Молода Леся Українка», «Молодий Іван Франко», «Портрет Романа Шухевича» тощо, художниця стала лауреатом конкурсу живопису «Найкращий художник — 2019». Катерину Білетіну 2020-го нагородили орденом «За розвиток України».

— Катерино, як і коли з’явилася ідея створити га­лерею українських облич?

— Усе почалося 2004 року — під час Помаранчевої революції. Ця тема витала у повітрі україн­ськості, тоді була хвиля особли­вого зацікавлення українською культурою. Я була на виставці відомої художниці Катерини Ко­сьяненко, з якою ми разом на­вчалися в Академії мистецтв у Києві. Саме там я побачила по­тужний проєкт, що називав­ся «Календар». Він був присвя­чений українським церковним святам — День святого Мико­лая, Покрова… Усе було подано у надзвичайно цікавих сюжетах. Українська тема була настіль­ки цікаво висвітлена. І тоді мене осінила думка: «А чого я ма­люю лише постановки?». Зро­зуміла, треба писати концеп­туальні речі. І вирішила робити реалістичні портрети з натури своїх подруг, але обов’язково в українському національно­му вбранні. Насправді, тоді я ще дуже мало знала про націо­нальний одяг. Тому просила сво­їх подруг, щоб вони приносили зі собою елементи українсько­го національного одягу — край­ку, намисто, вишиванку, запас­ку, килимки… Мене це настільки захопило, що вийшла серія пор­третів. А вже 2011 року роби­ла виставку «Український пор­трет». І саме тоді намалювала на замовлення з фотографії пор­трет третього президента України Віктора Ющенка до дня його народження.

— Чому портрети, а не мор­ська тематика, адже останні роки жили в Одесі, де є море, де б’є хвиля…

— Ще у дитинстві мені цікаво було дивитися на обличчя лю­дини. А деякі обличчя мене за­сліплювали настільки, що важко було дивитися. Мені завжди хо­тілося намалювати формулу об­личчя. Бо коли уважно дивишся на обличчя, бачиш там певну ло­гіку. Є надзвичайно красиві об­личчя, які, мабуть, мають свою формулу. Мрію віднайти таку формулу.

Фото з альбому Катерини Білетіної.
Фото з альбому Катерини Білетіної.

— Скільки загалом у вашій галереї портретів, і які там є знаменитості?

— До сотні ще рахувала… Портрет Романа Шухевича, Лесі Українки у молоді роки та пор­трет молодого Івана Франка. Усі ці роботи зроблені зі старих світлин.

— А власний портрет малю­вали?

— Ні. Близько восьми років тому зробила такий портрет, але він трохи з таким містичним нахилом.

— От і справді, на ваших полотнах — краса народного вбрання. Техніку, в якій пра­цюєте, самі назвали «магіч­ний реалізм». Чому?

— Що я особисто вкладаю у слово «магія»? Це загадковість, таїна. Ми начебто і багато знає­мо, а коли ти уважно спостеріга­єш за природою, бачиш неосяжні простори. Якась присутня глиби­на у кожній деталі. Коли я дивлю­ся на обличчя людини, бачу без­конечність. Там є щось таке дуже глибоке, безконечне, цікаве, кра­сиве. А на поверхні матеріально­го світу цього не видно. Усе це називаю магією.

— Портрети на замовлення пишете?

— Звісно. Із задоволенням. Є така художниця Катерина Лісо­ва з Житомирщини. Вона дуже хотіла, щоб я намалювала її пор­трет. І я зробила. Часто просять зробити портрет з фото. Майже ніколи не відмовляюся від за­мовлень.

— Дорого треба заплатити, щоб мати ваш портрет?

— У межах 400 доларів. Це приблизна вартість будь-якої художньої картини розміром 50 на 70.

— Серед ваших робіт ба­гато портретів вашої доньки Варвари. Чому так багато по­лотен присвячуєте саме їй?

— Насамперед тому, що вона постійно перед моїми очима (сміється. — Г. Я.). А ще — вона дуже красива. Протягом остан­ніх 14 років вона найулюблені­ша модель, яка мене надихає і до творчості, і до життя в цілому. З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну я по­стійно, наполегливо і навіть ма­ніакально малюю портрети сво­єї дочки.

Чому? Можливо, вона єди­на реальна частина того життя, мого неперевершеного особис­того та соціального життя, яко­го тепер уже нема. Через війну… У Варі є улюблена іграшка — зворушлива Овечка, з якою ми здолали складну, тривожну й повну невідомості подорож з України в Європу. Ідея картини «Оплакування» народилася дав­но, рік тому, це була друга час­тина диптиха для проєкту, який ми готували для міжнародної виставки з групою українських митців.

Із війною картина «Оплаку­вання» набула нового значення. Іграшка Овечка символізує офі­ру — невинне ягня, страшна ціна, яку сплачує український народ, багато людських доль та життів, вкотре кинутих на боротьбу за Незалежність. На мою думку, ця картина занадто «солодка» та «красива» для того історично­го моменту, в якому доводить­ся жити.

Фото з альбому Катерини Білетіної.
Фото з альбому Катерини Білетіної.

Зараз інша риторика, інші об­рази. Але мені хотілося б, попри мою печаль, відобразити красу, розповісти свою дуже особис­ту історію за допомогою живо­писної практики, яка допомагає мені відчути землю під ногами.

— Варвара любить позува­ти?

— Ніколи вона мені не позува­ла. Не хоче. А я й не примушую. Малюю її з уяви.

— Портрети Варі продаєте, чи вона — для виставок і до­машньої галереї?

— Продаю. От вони якраз най­краще і продаються.

— Як довго працюєте над одним портретом?

— Найідеальніші портрети ви­ходять тоді, коли над ними пра­цюєш довго. Звісно, можна на­малювати і за місяць. Але краще — за рік.

— Де вас застала війна 24 лютого?

— В Одесі. Ми з донечкою спали. Прокинулися від вибу­хів. Через тиждень ми виїхали з Одеси. Спочатку мали намір залишитися у Коломиї у нашо­го друга. Але коли ми вже були в евакуаційному потязі, що пря­мував з Одеси до Львова, цей наш товариш-художник мені за­телефонував і сказав, щоб їхала до Польщі. Бо і в Коломиї ситу­ація була не такою вже й без­печною. І я поїхала спочатку до Польщі, а потім — до Німеччини, бо у нас тут є друзі. Наразі по­вертатися не будемо. Варя буде ходити до школи у Німеччині. А я буду тут працювати, бо маю для цього всі умови. Чоловік, скуль­птор Микола Степанов, зали­шився в Одесі.

— Чи маєте змогу допома­гати нашій армії?

— Аякже! Майже з кожної про­даної картини перераховую ко­шти на волонтерські рахунки. А ще допомагаю художникам, які залишилися без засобів до іс­нування. Моя подруга влашту­вала кілька аукціонів на підтрим­ку художникам, які залишилися в Україні. А ще у мене батьки зали­шилися в окупації у Херсоні. Для мене це дуже болюче питання. У перші дні вони не змогли виїха­ти. Батькові 84 роки, малорух­ливий, мама не могла його поки­нути. За ними доглядає мамина подруга, а я постійно різними шляхами передаю їм гроші.

— Чи вдалося вам з Одеси вивезти свої картини?

— Зібрала фарби і кілька робіт. Вмію швидко все збирати, бо маю практику їздити на плене­ри. І донька мені завжди у цьо­му допомагала. Тож ми зібрали усе необхідне дуже швидко.

— Чи вдалося вже влашту­вати виставку у Німеччині?

— Наразі ні. Зате невели­ка експозиція моїх картин була представлена на виставці у Ні­дерландах, де мені пощастило продати кілька полотен.

Схожі новини