«Якби не зміг тримати автомат у руках, носив би хлопцям воду»

Із відомим українським актором театру і кіно Дмитром Тубольцевим я познайомилася торік на кінофестивалі «Корона Карпат». Дмитро представляв там фільм «Наші котики», в якому зіграв одну з головних ролей — самого себе. Події фільму розгортаються на початку війни росії проти України 2014 року. Актор тоді пішов добровольцем на фронт, а «одягали» його відомі актриси Римма Зюбіна та Ірма Вітовська. Саме про це, зокрема, розповідають «Наші котики». А нещодавно у соцмережах побачила новину про те, що Дмитро Тубольцев знову воює. І знову пішов добровольцем, як і тоді, вісім років тому… Про війну, хворобу і повернення на фронт Дмитро Тубольцев розповів журналістці «ВЗ».

— Дмитре, чому у 2014-му пішли на війну доброволь­цем?

— З дитинства так вихова­ний. У мене загострене відчут­тя справедливості. Спочатку був Майдан, а коли почалася інтервенція, не міг того витри­мати. Останньою краплею ста­ли новини, що загинули кіль­ка 18-річних хлопців. Подумав: «Я вже стільки у житті поба­чив, мені й втрачати нема чого! Чому 18-річні діти мають вми­рати?». Того ж дня побачив звернення у соцмережах мого друга — театрального режисе­ра Андрія Шараскіна, з яким разом навчалися і жили в одній кімнаті студентського гурто­житку. Андрій писав: «Хлопці, нам не вистачає сил. Давайте до нас. Будемо триматися і ря­тувати Україну». Я йому напи­сав, він мені сказав, куди їха­ти. Через дві доби вже був на місці.

— Але знімальний процес тривав, і режисери вас ви­тягнули з фронту. Торік на кінофестивалі у Трускавці ви отримували нагороди за «Наших котиків». Чи могли ви уявити, що через кілька місяців відбудеться повно­масштабне вторгнення росії в Україну, і що вам знову до­ведеться одягнути військову форму?

— Війна триває вісім років. Я знав, що знову повернуся на фронт, щоб захищати схід­ні кордони України. Але не ду­мав, що може статися щось таке, що впало нам на голови 24 лютого. Підсвідомо розумів, що путін рано чи пізно нападе, бо за всіма ознаками — це хво­ра людина, для якої нема нічо­го святого. Усі, хто воював, ро­зумів, що війни не минути. Але я особисто не думав, що він нападе так швидко.

— Де вас застала війна?

— Удома — у ліжку. Я тоді саме хворів. Навіть не виходив на ву­лицю. У мене цукровий діабет, що розвинувся від стресу ще на початку війни на сході. Ця хво­роба звучить дуже солодко, але її наслідки — гіркі. У мене по­чав падати зір, слабкість була в усьому тілі. Але навіть при цьо­му я не міг спокійно вилежува­тися у ліжку. З опухлими ногами я зі своїм товаришем, також ак­тором, поїхав записуватися до Територіальної оборони. Там з нами поговорили: «Ви актори? Вас треба вчити, а ми не має­мо на це часу. Ось подивіться, яка черга стоїть. Ідіть, відпочи­вайте». Черга на запис справді стояла довжелезна.

— І ви тоді пішли у військкомат?

— Не пішов нікуди, бо знав, що мене не візьмуть з моєю хворобою. Але вдома сидіти і дивитися спокійно по телеві­зору новини, в яких розповіда­ють, як гинуть українці, не міг. Зателефонував до своїх по­братимів, з якими колись во­ював, мені запропонували чо­тири варіанти. Усі — у загонах добровольців. Оскільки на хар­ківському напрямку було най­більше моїх побратимів, зго­лосився, що їду до них. Та найголовніше, що там був мій командир, з яким ми воювали у 2014−2015 роках.

— У вашому добровольчо­му підрозділі також платять зарплату?

— Ні, це ж не ЗСУ, у нас не­має соціальних гарантій. На­віть 300-х, тобто поранених, покласти у лікарню не так лег­ко. Зі мною теж такий випа­док трапився — почалося за­гострення з моєю хворобою, треба було трохи «підремон­туватися», але нікуди мене не брали…

— Вас командир відправив лікуватися?

— Сам відчув, що підшлунко­ва летить, печінка «воює». Ро­зумієте, ліків нема, про дієту на фронті можна забути. Кажу командиру: «Брате, мушу їхати «на ремонт».

— Дмитре, але ж із такою хворобою ви могли не йти на фронт…

— Як ви собі це уявляєте? Україну розпинають, хочуть стерти з лиця землі, а я лежа­тиму на дивані вдома? Якби у мене були крила, я би поле­тів у перший же день. Але че­рез жахливий біль у ногах не міг навіть зійти сходами дони­зу. Щойно мені стало ліпше, зателефонував мамі і сказав, що їду. Навіть якщо не зможу тримати автомат у руках, буду воду носити, їсти пацанам го­тувати…

— То зараз лікуєтеся?

— Так, у Київському інститу­ті ендокринології. Тут до мене добре ставляться. Лікарі, у яких воюють чоловіки, діти, опікуються як рідним. Мене лі­кують безплатно!

— Який з фронтових днів був дуже складним?

— На фронті усі дні склад­ні. Але пригадую, ми зайшли у «зеленку», що завглибшки 30 метрів. Це величезний яр, що простягнувся на кілька кіломе­трів, за 5−7 кілометрів від кор­дону з росією. Ішов тяжкий бій, було відпрацювання по двох селах, де засіли російські «пі… си» (ми їх так називаємо). Роз­відка прочісувала цей яр, щоб нам вказали, з якого боку за­йти. Справа і зліва від нас — два села, а позаду поле. Всю­ди гримає, бухкає, як у фільмах про Другу світову. Ми заходи­ли кількома машинами у цю «зеленку» під час бою, щоб на нас не звернули уваги. Каца­пи — боягузи. Як тільки почина­ється бій, тікають. На допомогу їм валять танки… По нас гати­ли і БТРи, і танки, але не точ­но. Вони жодного разу не влу­чили по нас.

— Ми опинилися в «апендик­сі», зліва і справа кацапи, — веде далі Дмитро. — До нашої «хати» — 12 кілометрів. Командир каже: «У мене не загине жодна люди­на». І дав наказ іти назад. Ми обвішані гранатами, їжею, біжи­мо озимими полями. Падаємо, але треба піднятися. А у мене два гранатомети. Хлопці з «джа­велінами», що важать по 12 кі­лограмів. Попри те, що ніч, небо палало. У кіно такого не знімеш, але так хотілося вірити, що це новий кадр фільму, і режисер ось-ось скаже: «Стоп! Знято». І цей жах припиниться. Але це, на жаль, не знімальний майдан­чик… Ми пройшли зо п’ять кіло­метрів, лише тоді подали сигнал нашим. Вийшли усі живі. Ком­бат 92-ї бригади особисто при­їхав по нас на машині. Коли ми повернулися опівночі, ті, хто за­лишився у нашій «хаті», всі апло­дували нам.

— Навіть соромно запита­ти, чи страшно було?

— Страшно стає тоді, коли по­чинаєш аналізувати. А коли по­трапляєш у ситуацію, це як в акторстві. Вживаєшся у роль! І ні­чого іншого просто не помічаєш.

— Ваша мама знала, що йдете воювати? Не відмов­ляла?

— Ні. Ще з моєї юності у нас так повелося, що у нашій сім’ї головний у нас — я. Саме я при­ймаю усі рішення, і мама мене завжди слухала. Так, пережи­ває за мене. Але водночас пи­шається мною. Правда, тепер просила, казала, варто поду­мати, бо з моєю хворобою, може, вже не варто йти.

— І що? Цього разу маму послухаєте? Більше не по­вернетеся на фронт?

— Лікар мені сказала, що час покаже, як мій організм від­реагує на лікування. Зараз не можу сказати. Основне ліку­вання — не інсулін, а дієта.