«Я викохана українськими піснями»

Відома співачка Оксана Науменко — про війну, нову пісню про «догленутих» жінок, вишивані костюми та волонтерство

Фото з альбому Оксани Науменко.

Якщо слухати відому співачку Оксану Науменко, то ще раз переконуєшся, які у нашого народу чудові пісні… А коли побачити виконавицю «наживо», що гарну українську пісню співає красива жінка з доброю душею. 46-річна пані Оксана не лише співає, а й прищеплює любов до української пісні молоді, бо є керівником вокального гуртка «СпівоДиво». А ще пропагує українську пісню на міжнародних майданчиках.

— Пані Оксано, як вас за­стала війна?

— Про те, що буде повно­масштабне вторгнення, ми зна­ли всі, однак у кожного з нас жевріла надія, що війни не буде. Навпроти нашого будинку йде будівництво, хлопці працюють навіть уночі. Спочатку мені зда­лося, що щось гримнуло у буді­вельників. Зателефонувала чо­ловікові, він мені і сказав, що почалася війна.

— Війна усім нам перекрес­лила плани…

— У кожного є своя історія, якій не судилося статися через широкомасштабну війну росії проти України. Ось так і в мене. Саме 24 лютого мала отримати фонограму на авторську пісню, але усе стало на паузу. У моєї нової пісні, яку саме записува­ла, цікава передмова. Я працю­вала на емігрантському радіо, у мене авторська програма «Ко­лесо любові». Якось до мене на програму прийшла красива жін­ка — полковник. Вона сказала, що українські жінки мають бути «догленуті». Кажу, мовляв, таке цікаве слово, але я його ніколи не чула. «От, Оксаночко, — від­повіла пані полковник, — у нас з тобою не зайві кілограми, ми просто догленуті». От я і напи­сала на цю тему пісню, в якої зміст такий: що за мода піш­ла на худих українок, вони ма­ють бути догленуті, бо саме у цьому краса української жінки. І я буду завжди така пишна, як і моя бабуся. А закінчується пісня словами, що дівчата мають ро­зуміти: ми славимося насампе­ред красою нашої душі… Зараз я відновила роботу над цією піс­нею.

— На чиїх піснях ви вирос­ли?

— Я завжди кажу, що зроста­ла щасливою дитиною, бо довго мала у своєму житті всіх бабусь та дідусів. І виросла, викохана українськими піснями. У бабусі по батьковій лінії був унікальний голос, з неймовірним тембром та силою. Пригадую, її невістки — моя мама і ще одна, татово­го брата дружина, — співали ра­зом з бабусею. Коли моя бабуся навіть у 70 років взяла дихан­ня і його тримала довго, то моїй мамі треба було разів зо п’ять взяти дихання. Ми жили поруч, поблизу Києва, і кожні вихідні проводили разом. Родина мого тата любила та вміла відпочи­вати. У нас завжди було багато гостей та лунали українські на­родні пісні. А бабуся по маминій лінії жила на Житомирщині, і там я проводила кожне своє літо. Українську пісню Житомирсько­го краю я пам’ятаю за робо­тою. Рвучи хміль, жінки сідали на відра — і пісні не було кінця, як і людському ланцюгу, який не можна було охопити погля­дом. Жали льон — співали; йшли по гриби чи ягоди — співали, ве­чорами біля вогнища, де ми на патичках смажили сало, теж спі­вали, і, засинаючи, я чула бабу­сину колискову.

А у Софіївсько-Борщагівській школі Київської області, де я на­вчалася, завжди проводили різ­ні заходи: вечорниці, концер­ти, районні та обласні огляди. І саме у школі вчителька музи­ки Ірина Якубовська помітила мій талант, повела мене до му­зичної школи, яку я закінчила по класу бандури. Потім — Київ­ське обласне училище культури та Київський національний уні­верситет культури і мистецтв за спеціальністю «Музичне мисте­цтво». Ось такий початок мого творчого шляху та становлення мене як співачки.

— Яка ваша улюблена піс­ня?

— Не дам однозначної відпо­віді. Для мене пісні — як діти: не можу якусь любити менше за іншу. Кожна пісня має свою істо­рію, пов’язана з певною люди­ною, подіями. Кожна — викохана мною, пережита та виспівана на багатьох сценах світу. Тому кож­ну люблю по-особливому.

— Скільки коштує «дати піс­ні життя»?

— Якщо запитуєте про мате­ріальний бік, то тут також одно­значної відповіді бути не може. На це впливає багато чинників. Якщо це авторська пісня, то ко­жен автор сам оцінює свою піс­ню. Так само, як і аранжуваль­ник, студія звукозапису, — у всіх різні суми. Але в будь-якому разі внесок у пісню вартує того. Це як спадок, який залишаєть­ся після того, коли тебе не ста­не на землі. Це те, що ти можеш передати наступним поколін­ням. Будь-яка пісня має свою іс­торію та життя.

— Багато виступаєте за кордоном. Як там ставляться до української пісні?

— Уперше я відчула вели­ку гордість за свою країну та українську пісню на міжнарод­ному рівні 1991 року в Руму­нії — на фестивалі. Я бачила, як захоплюються нашою піс­нею, її виконанням. Раділа, що, не розуміючи, про що співаєть­ся у пісні, її сприймали «на ура». Потім були фестивалі у Німеч­чині, Міжнародний фольклор­ний фестиваль у країнах Іспа­нії та Португалії, в якому я брала участь як солістка-вокалістка у складі Народного ансамблю танцю «Горлиця»… Цей список можна продовжити. До прикла­ду, у Греції з Міжнародним фес­тивалем-конкурсом «Світ у тво­їх долонях» щороку з 2018 року ми представляємо українську культуру та встановили рекорд Гіннесса — як наймасштабніший фестиваль української культури у Греції.

— Скільки маєте народних костюмів?

— Складно підрахувати усі, що у мене є, оскільки я фанатію від нашої вишивки, і навіть зви­чайний побутовий одяг намага­юся розшити або прикрасити в національному стилі. До речі, розкажу вам одну унікальну іс­торію, яка трапилася зі мною, коли я хотіла придбати укра­їнське вбрання, вишите бісе­ром. 2005 року відвідала Косів­ський ринок Івано-Франківської області, на якому побачила не­ймовірно гарний костюм, який вишила одна старенька бабуся. Вбрання мені дуже сподобало­ся, та придбати я його не могла, бо воно коштувало дорого. Але майстриня, побачивши моє за­хоплення костюмом, який вона багато років вишивала, запро­понувала мені його взяти, а ко­шти надіслати потім поштою. На моє заперечення, що не можу так вчинити, вона відповіла, що прожила багато років і на людях знається, тому не хвилюється за гроші. Вчинок цієї бабусі вра­зив мене на все життя: у ньому — сам український народ: його щирість, щедрість і віра у краще в людині.

— Скільки років найдавні­шому костюму?

— Найдавніший — це, мабуть, костюм моєї бабусі, який вона носила, коли ще молодою була. Я його зберігаю, як оте живиль­не джерело, це мій зв’язок з ро­доводом, сила, оберіг та молит­ва моїх пращурів.

— Багато українських вико­навців волонтерять. Як ви до­помагаєте армії?

— Нещодавно у метро поба­чила рекламну вивіску, на якій була зображена жінка біля вер­стата, і надпис «Моя зброя — робота!». Те саме можу сказа­ти про себе: під час війни я не полишала свою роботу і ціло­добово була з усіма на зв’язку. Це й студенти Київського хо­реографічного коледжу, і вихо­ванці вокального гуртка «Спі­воДиво». Особисто я і мої учні постійно записували мотива­ційні та привітальні ролики для наших бійців — як адресні, так і загальні. Досі продовжую пра­цювати з молоддю, записую вебінари на освітніх платфор­мах, проводжу онлайн май­стер-класи, планую наступний навчальний рік.

У перші дні війни, коли до­велося виїхати з Київської об­ласті у більш безпечне місце, долучилася до волонтерської жіночої групи — вареники ліпи­ла, а ще кошти збирала на вій­ськову амуніцію.

— Війна сприяє творчості чи, навпаки, гальмує її?

— І так, і ні. Сьогодні чуємо багато нових пісень, народже­них війною. Співаки, музиканти, хореографи — представники всіх творчих професій нині підтри­мують бойовий дух наших за­хисників, захисниць й українців загалом. Знаю багато прикла­дів того, що творчі люди стали військовими та боронять нашу Батьківщину. Інші своїм мисте­цтвом надихають як побратимів в окопах, так і цивільних на віль­ній території. Не можна недооцінювати внесок творчості в загальній битві проти ворога. Але є також безліч творчих про­єктів, які не вдалося реалізувати через війну…

Схожі новини