Передплатити

«Україна має шанс стати однією з найпотужніших держав Східної Європи»

Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з істориком з Івано-Франківщини Назаром Розлуцьким, який воює на фронті


Історик Назар Розлуцький упевнений: Тандем Польща-Україна – серйозний виклик для Франції, Німеччини, Італії, так званої старої Європи.

«Я — не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я — кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових і науково-популярних праць. А ще — художніх книг. Бо мені це подобається і навіть вдається. Але останнім часом я військовий, бо в моїй країні війна», — написав на своїй сторінці у Фейсбуці молодший сержант ЗСУ Назар Розлуцький. Його пост у соцмережах набрав сотні коментарів.

«Ми щодня вступаємо в арти­лерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого сна­ряда перетворить нас на фарш, — на­писав Назар Розлуцький. — Ми спимо у кузовах на ящиках в неймовірній тіс­ноті, а миємося в теплій воді раз на мі­сяць. Коли дощ — ми мокрі, коли боло­то — ми брудні як чорти (а миємося раз на місяць, нагадую, і то не факт, що на­ступного місяця випаде така нагода). А коли був мороз, мої побратими відморо­жували собі пальці. Їмо ми, коли є віль­на хвилина, а не коли час їсти чи є апе­тит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь поверну­тися у свій стандартний графік з 23-х до 7-ми. При цьому ми є пріоритетною ціл­лю для ворога. І нас можуть спробувати знищити різними способами, до того ж у кожен момент. І в подібних умовах, якщо не у важчих, зараз перебувають в Украї­ні тисячі істориків, письменників, бухгал­терів, банківських працівників, айтішни­ків, учителів, дизайнерів та інших, геть мирних професій. Їх убивають зі 152-го і з точок-У, по них прилітають кулі і ВОГи, касетні і фосфорні боєприпаси. Хтось із них уже загинув. А хтось ніколи більше не повернеться до свого фаху, бо «вигорів». Але всі вони продовжують воювати. Бо за ними Україна. Бо якщо вони складуть зброю, їхні батьки будуть убиті, дружини і доньки зґвалтовані, а житла зруйновані або конфісковані.

І коли вустами політиків Франції, Італії, Німеччини та інших країн нам пропону­ють скласти зброю, погодитися на втра­ту територій, надати росії якісь гарантії безпеки (абсурд!!! росії не потрібні жод­ні гарантії безпеки, це її сусідам потрібні гарантії від загрози з їхнього боку)… То я відчуваю лють і глибоку огиду. Огиду до цих нікчемних людей, які через свої упе­редження або ж завдяки брудним путін­ським грошам готові приректи мою кра­їну на поглинання, на повільну і болісну смерть. Огиду і лють до тих, які мають величезні можливості, щоб допомогти подолати кризу, але натомість прагнуть, свідомо чи несвідомо, до того, щоб її по­глибити. Бо навіть цілковита капітуляція України не вирішить проблеми світової безпеки. Навпаки — підштовхне росію до нових загарбань.

Нам не потрібні пропозиції здати­ся. Якщо ви не готові воювати разом з нами проти оскаженілого ворога, то до­поможіть нам зброєю, грошима, санкці­ями. Нам потрібно дуже багато всього, щоб перемогти росію і таким чином різ­ко знизити рівень глобальної кризи. Але в нас є головне — мотивація. У нас є істо­рики, готові спати на ящиках по п’ять лю­дей на два спальні місця і тижнями міси­ти багнюку без можливості помитися. У нас є бухгалтери, які готові місяцями їсти лише кашу з тушонкою. У нас є молоді студенти, які свої найкращі роки прово­дять під загрозою смерті. І вони нікуди не подінуться — хіба що їх усіх повбивають. За вашої згоди. Україна буде боротися або до перемоги, або доки зможе чинити опір. А що будете робити ви?".

Журналістка «ВЗ» зателефонувала до Назара Розлуцького на фронт

— Пане Назаре, у своєму дописі у Фейсбуці ви апелюєте до деяких кра­їн Європи і пояснюєте їм, «що навіть цілковита капітуляція України не вирі­шить проблеми світової безпеки. На­впаки — підштовхне росію до нових загарбань». Невже Європа досі цього не розуміє?

— Останнім часом від світу великої по­літики з’являється багато новин, зокрема про Італію, яка передала якісь таємничі пункти для врегулювання конфлікту між росією та Україною. Також була ганебна заява ексдержсекретаря США Генрі Кі­сінджера про те, що «Україна має посту­питися росії частиною своєї території» та низка інших прокремлівських заяв про те, «що путіну треба зберегти обличчя». Це дуже хибна стратегія, це і було три­гером для написання посту. А апелюю я, зокрема, до тих країн, які хочуть домови­тися з росією «десь посередині». А також до тих політиків, які намагаються при­боркати агресора за рахунок українських інтересів.

— Але Україна стоїть на твердих по­зиціях і не збирається йти на поступ­ки…

— Є різні думки і серед українсько­го політичного керівництва. Як свідчить останнє опитування, переважна біль­шість українців, а саме 82%, категорично проти поступок росії, зокрема щодо на­ших територій.

— Як ви особисто ухвалили рішен­ня йти воювати? Ви — історик, могли б займатися питаннями історії і в тилу.

— Я брав участь у війні у 2015−2016 ро­ках як мобілізований. Маючи певний вій­ськовий досвід, я вирішив, що моє міс­це тут.

— Які настрої у війську? Чи забезпе­чені військові усім необхідним?

— Порівняно з 2015−2016 роками мо­ральний стан українського війська зараз значно вищий. Щодо забезпечення, то переважно все, що потрібно для веден­ня війни, зараз є. Тим чи іншим шляхом воно потрапляє у військові підрозділи. Є багато різного хорошого обладнання, про яке я говорити не буду. І допомога із-за кордону також продовжує надходити.

— Хочу запитати вас про побут на війні. Ви писали, що і душу немає, і спати доводиться у важких умовах. Як ви з цим психологічно справляє­теся?

— Психологічно це важкі момен­ти. Але це доводиться робити, бо це є невід’ємною частиною бойових дій. Поки що справляюся, хоч це нелегко. Думаю про рідних. Про те, що зможу повернути­ся у свою професію. Що мені не сором­но буде дивитися людям в очі, коли війна закінчиться і я повернуся додому.

— Але, очевидно, будуть люди, які не зможуть у мирну професію повер­нутися — через «вигоряння» на фрон­ті…

— На жаль, на війні легко можна «ви­горіти». Така загроза зберігається навіть для мене. Навіть та легка версія війни, у якій я брав участь у 2015−2016 роках, на­клала потужний психологічний відбиток. А та війна, що зараз триває, думаю, на­кладе ще потужніший.

— Ви писали, що Італія, Франція, Німеччина можуть допомогти нам по­долати кризу. Чому ці країни не хо­чуть зробии цього швидше?

— Багато чого вирішують російські гро­ші. У цих країнах існує відчуття провини за своє минуле, особливо у Німеччини, яка своєю позицією намагається відмежува­тися від будь-яких воєнних дій, незважа­ючи на те, чи справедливі вони з нашо­го боку, чи ні. Ще є такий момент… Якщо Україна виграє війну, а вона її виграє, то має шанс стати однією з найпотужніших держав Східної Європи. А тандем Поль­ща-Україна — це дуже серйозний виклик для Франції, Німеччини, Італії — так званої старої Європи. Ми можемо перемістити центр Європи на наші землі. І вони цього обґрунтовано побоюються.

На жаль, у деяких європейських по­літиків є певна впевненість: якщо від­дамо Україну, то вони (рашисти. — Авт.) зупиняться. А якщо віддамо ще й Поль­щу, то вони вже точно зупиняться… І ця хибна думка продовжує керувати зна­чною частиною їхніх політичних еліт. Тому ми постійно маємо апелювати до Євро­пи, щоб вони відмовилися від російської нафти і газу, аби застосовувати до росії жорсткі санкції тощо. Ця війна, яка три­ває зараз, це, по суті, війна на виснажен­ня. Якщо, не дай Боже, візьме гору росія, стане зрозуміло, що світовий порядок остаточно зруйновано. І сильніший буде диктувати свої правила відкрито. Не со­ромлячись, погрожувати зброєю… Або у світовій цивілізації візьме гору культ сили (як це було в Європі у 30−40-х роках, коли два найпотужніші диктатори, гітлер і ста­лін, розв’язали війну), або це буде диктат міжнародного права та законів, на які бу­дуть зважати ті, хто вважає себе сильни­ми.

— Ви як історик бачите усі ці момен­ти, їх фіксуєте. Чи вже маєте ідеї для написання нової книжки?

— Я ще не бачу книги, яку міг би на­писати про цю війну. Наразі це калей­доскопічний набір подій, явищ, настро­їв. Думаю, пізніше з цього можна буде формувати книгу. Можливо, якби я пер­сонально не брав участі в усіх цих подіях, то дивився б на них різносторонньо. Але маємо те, що маємо!

— Зараз зрозуміло одне: не маємо права зупинятися на півдорозі, має­мо повернути усі наші землі, зокрема Донбас і Крим. Чи нам це вдасться?

— Є непогані шанси на це! Я вважаю, ми це мусимо зробити. Якщо не тепер, то на наступному етапі війни. Але є шан­си зробити це саме тепер, тому що росія не розрахувала своїх сил. І вона реаль­но може не витримати цього. А витримає росія чи ні, залежить від багатьох факто­рів, у тому числі від міжнародної підтрим­ки України та міжнародної ізоляції росії. Яку так вперто не хочуть запроваджува­ти деякі наші західні так звані союзники і партнери.

— Не хотілося б, щоб був тліючий конфлікт, бо це дуже небезпечно. ро­сія знову може наростити свої сили…

— Якщо не знищити росію зараз, вона врахує свої помилки і обов’язково по­вернеться! Це не та країна, яка зупинить­ся. Тому треба її добити.

— Ваші колеги, з якими служите, знають, що ви історик. Чи запитують вас про певні історичні події?

— Іноді трапляється таке. Найчастіше запитують, чому росія настільки крово­жерлива і чому не вчиться на своїх помил­ках? А відповідь проста: росія завжди та­кою була. Просто для неї час зупинився… Іван Грозний був лише одним із крива­вих правителів Середньовічної Європи, а тому часу, як відомо, були притаманні інк­візиція, релігійні війни… Європа за той час стала цивілізованою, а росія — ні. Дослі­джуючи їхню історію, можна сказати, що росія — держава не нормандсько-русько­го типу, якою була Київська Русь, а швид­ше, ординського типу. Корені цієї держави слід шукати в ординських традиціях — під­коряти, розділяти і володарювати.