«Моя родина мешкає у Львові з середини ХІХ століття, тому я героїв своєї книжки поселила саме в той час»

Відверта розмова з відомою львівською письменницею Наталею Гурницькою про творчість, непростий шлях від рукопису до видавця, від книжки — до телесеріалу «Кава з кардамоном»

Наталя Гурницька
Наталя Гурницька

Далеко не кожний сучасний письменник може похвалитися екранізацією своїх творів. Наталя Гурницька, коли писала свій перший роман «Мелодія кави в тональності кардамону», навіть не уявляла, наскільки історія кохання її героїні заполонить серця читачів. А про те, що за цим романом буде знято телесеріал, навіть не мріяла. Проте зірки зійшлися і екранізацію роману Наталі Гурницької можна дивитися на одному з телеканалів України. Серіал називається «Кава з кардамоном».

Від «а» до «я» знаю, як книжка робиться

— Шлях від рукопису до видавництва дуже складний. Ви за освітою економіст. Як починалася ваша письменницька творчість?

— Перш ніж розповісти, як усе починалося, скажу про те, що відчуваю зараз, під час прем’єри серіалу «Кава з кардамоном».

Хвилююся навіть більше, ніж перед презентацією моєї першої книжки «Мелодія кави в тональності кардамону», за якою знято серіал, тому що тоді все залежало лише від мене, а серіал — це командна робота. І скільки людей хвилюється, скільки людей вклало свої сили, вміння, кошти, час, нерви, талант в цей серіал, що я сама мимоволі переймаюся тим, наскільки люди повірили у цю книгу. Серіал — це третє диво.

Перше диво — це що книжка була видрукувана. Я писала книжку десять років і мене завжди питали: «А що ж буде? Де ти видрукуєш?» Я відповідала: «Не переживайте, я маю відчуття. Мені головне написати. Якщо це буде добре, навіть Всесвіт тоді захоче, щоб книжка відбулася». Я написала, дала почитати літературознавцю. Мені сказали, що книжка гарна, але вона дуже велика і її буде важко видати. Щось таке, як «Сестри Річинські» Ірини Вільде — як по стилю, так і по об’єму. Я її скоротила. І мені вже так захотілося цю книжку в руках потримати, адже я стільки над нею працювала, що моя родина вирішила допомогти. У мене був день народження — ювілей — і всі мої родичі, друзі, знайомі, куми вирішили мені подарувати таке диво, як видання книжки. Тато папір купив, кум мій має маленьку друкарню, то видрукував, донька зробила художнє оформлення, чоловік коректував… Вся родина працювала на цю книжку. А я на свій день народження сиділа з чоловіком в підвалі друкарні і розкладала, щоб везти її зшивати.

Тому я знаю, як важко видати книжку, і від «а» до «я» знаю, як книжка робиться. Було 600 примірників, але вони розійшлися на диво швидко. Люди почали до мене звертатися з питанням, де можна придбати книжку. Наступний ювілей буде нескоро, щоб хтось мені знову подарував друк книжки (сміється. — Л. П.).

«Добре було б цю книжку екранізувати»

— І що ви зробили?

— Я економіст за освітою, а серед письменницького середовища мої найперші колежанки Наталя Шевченко і Олена Печорна. Я з ними познайомилася у соціальних мережах. І Олена Печорна мені порадила: «Віддай рукопис видавництву. Якщо їм рукопис сподобається, вони в нього повірять і вирішать, що його куплятимуть читачі, все відбудеться. Я так свій перший рукопис й дала». І я послухала поради Олени, подала рукопис і через чотири місяці сталося таке диво, що мені дали позитивну відповідь. Для мене це була фантастика! А потім сталася друга фантастика — почалися додаткові наклади більші, ніж перший наклад. З’явилися читачі, які казали: «Як добре було б цю книжку екранізувати». Я відповідала: «Та що ви?! Хіба це реально?» Але мені було приємно це чути і я казала: «Якщо вона має відбутися фільмом, так само Всесвіт допоможе». І якось до мене перший раз звернулися з пропозицією екранізувати. Але коштів не було і все завмерло на рівні пропозиції. А згодом, через той же Фейсбук, до мене звернулася акторка Олена Лавренюк, якій в руки потрапила моя книжка.

— І Олена зіграла головну роль…

— Так, але все було не відразу і не так просто. Їй просто сподобалася книжка і вона теж сказала, що добре було б її екранізувати.

Дала почитати своїм знайомим, родичам, друзям зі сфери кіно і просто родичам — всім книжка сподобалася, всі побачили потенціал. Тоді ми з Оленою зустрілися і вона сказала, що зіграла б у тому фільмі Анелю. Мій чоловік сказав, що вона — викапана Анна — така ж делікатна, вишукана, жіночна, наче порцелянова статуетка. Як тільки побачила цю акторку, відразу зрозуміла, що вона Анна, а ніяка не Анеля. Ми її ще довго вмовляли.

— Тобто, вона не бачила себе в ролі Анни?

— Не бачила. Вона себе бачила Анельою. І все — таки вона вирішила спробувати, навіть пішла на проби на роль Анелі, але в результаті таки зіграла Анну.

Це було зародження фемінізму

— А чому в неї не було таких амбіцій — зіграти головну роль?

— У романі Анна — юна дівчина, а Олена Лавренюк має далеко не 17 років, вже одружена і має дітей. Хоча й виглядає зовсім юною. А той факт, що акторка має дітей, навпаки дуже на її користь, адже юна акторка не має того досвіду, вона б не відчула цю героїню.

А історія ж довга, Анна ще розвивається, і в неї діти з’являються ще в першій книжці. Коли я була на зйомках, то бачила, що ця Анна навіть краща, ніж Адам, — вона перевершила всі мої сподівання і найсміливіші уявлення. Вона ідеальна Анна. Я знала, що Олена зможе зіграти ту Анну, яка стає самодостатньою, яка не хоче, щоб її долею хтось керував, а прагне бути вільною жінкою — наскільки це можливо в ХІХ столітті. Це було зародження фемінізму, Анна не хотіла бути іграшкою в чужих руках. Для тих часів вона наважилася на дуже сміливі кроки і змінила не лише своє життя, але й усіх, хто був біля неї. Тому й цікаво серіал дивитися — з тієї маленької дівчинки вона стає самодостатньою жінкою. За цим цікаво спостерігати. Ну і плюс історія кохання. Це Львів середини ХІХ століття. Це і заборонене кохання з одного боку, а з іншого — воно таке чисте, світле і романтичне…

— Зрештою, якщо це кохання, ким воно заборонене? Приписами суспільства, чужою думкою?.. Якщо два серця кохають одне одного, хто їм може заборонити кохати?

— Власне, так і є.

«Коли я писала, в мене було відчуття, що Анна в мені»

— Знаю, що ви взяли за основу сюжету історію своєї родини. А прообразом Анни стала бабуся Андрея Шептицького Софія Яблоновська.

— Все починалося з родинних моїх альбомів і з тої історії кохання мого дідуся Яся і бабусі Олі. В них не було заборонене кохання в тому сенсі, що хтось із них був одружений, але в них було різне соціальне становище. Це було ще за Польщі. Дідусь був більш багатий і родина не хотіла приймати бабусю. Але там було таке гарне кохання, що вони почали разом жити. Теж боролися за своє кохання і змогли одружитися лише тоді, коли їхньому першому синові було чотири роки. Ви уявляєте, як це — в 30-х роках минулого століття подолати опір суспільства, суспільної думки?..

— Тобто, за сто років фактично нічого не змінилося?

— Так, нічого не змінилося. І мене це так вразило! Бабуся померла молодою, коли моєму татові було шістнадцять років. Я її знала тільки по родинних альбомах. Моя бабця Оля була красунею. І дідусь на фотографіях виглядає, як кінозірка 30−40-х років ХХ століття. І отой флер романтики я пам’ятаю з дитинства. Моя родина мешкає у Львові з середини ХІХ століття, тому я героїв своєї книжки поселила саме в той час. Коли я писала, в мене було відчуття, що Анна в мені. І Олена Лавренюк під час зйомок казала, що в неї таке відчуття, що Анна в ній, або десь біля неї.

— Очевидно, ця історія мала побачити світ…

— Цікаво, що проєкт нашого фільму в Держкіно отримав найвищий бал серед усіх інших. В історії мусить бути світло, гармонія, щось добре, тому що, як там не буде основи, того, що потрібно людям, воно просто не відбудеться.

— Скільки часу знімали серіал?

— Було 80 знімальних днів і п’ять років від перших перемовин, а згодом робота над сценарієм — у мене таке відчуття, що він разів двадцять переписувався, я разів двадцять його редагувала, мінялися сцени, підбиралися актори, а ще сукні шилися, — напевно, близько тисячі костюмів, а інтер’єр…

— І ви мали нагоду спробувати себе в ролі акторки, і ваші донечки теж…

— Ми були акторами масових сцен. Ще як тільки почали знімати серіал, я собі мріяла: «Я мушу бути з Анною на її весіллі». І я там була! У мене було відчуття, що я свою Анну віддаю заміж. Зрештою, майже всі етапи зйомок я була зі знімальною групою. Тільки в Київ не змогла поїхати, бо захворіла. Коли ти в кадрі, то відчуваєш себе частинкою історії. Коли я в костюмі ходила площею Ринок, у мене було відчуття, що я перенеслася в ХІХ століття і опинилася там, де була моя прапрабабця. До слова, вона називалася Анеля і мешкала на бічній вулиці від площі Ринок.

— Серіал «Кава з кардамоном» знято за першими двома книжками трилогії?

— Ні, лише за першою, навіть не повністю…

— Тобто, буде продовження?

— Планується. Якщо буде успішний перший сезон, то зніматимуть далі.

— Коли буде третя книжка?

— Вона в процесі написання. Коли були зйомки серіалу, я відклала її, бо просто не було часу, — я редагувала, консультувала, перебувала на зйомках. Слава Богу, мене допускали до всього: і як костюми шиються, бачила, і процес підбору акторів. Знаю, хто пробувався на ту чи іншу роль, як цей герой виглядає в костюмі. Я з усіма акторами спілкувалася, хтось мене питав, як трактувати той чи інший образ… І тому життя кіно пригальмувало рукопис. Якщо друга книжка має назву «Мелодія кави в тональності сподівання», то третя називатиметься «Мелодія кави в тональності кохання».

«Якщо вражає фільм, то я шукаю книжку»

— Але і найперша — «Мелодія кави в тональності кардамону» — незабаром вийде ще одним накладом і на обкладинці будуть герої серіалу «Кава з кардамоном».

— Так, здійсниться ще одна моя мрія — книжка буде видрукувана великим шрифтом і люди, які не дуже добре бачать, зможуть її прочитати.

— Ви більше любите дивитися фільм після прочитання книжки, чи читаєте книжку після перегляду фільму?

— Більше люблю спочатку читати. Власне, вся моя письменницька «школа» — у читанні, я дуже багато читаю. Скільки себе пам’ятаю, — читаю. І бабця моя була книгоманка, і мама. Але, якщо мене вражає фільм, то я шукаю книжку, за якою його зняли, щоб почитати.

— Думаю, зараз історія вашої книжки вийде на новий виток спіралі, тому що вона зробила крок у ще більшу популярність, ставши телесеріалом. І, можливо, навіть той, хто не любить читати, після перегляду серіалу захоче взяти до рук вашу книжку, щоб порівняти, — а як же це було в романі?

— У мене вже є з півсотні листів від людей, які ніколи не читали, а взявши мою книжку, зрозуміли, що в Україні є автори, яких цікаво читати. І люди починають читати твори Галина Вдовиченко, Олени Печорної, Наталі Шевченко… Виявляється, в нас є що читати! Книжка має бути написана так, щоб людина взяла її і не просто прочитала, а прожила історію, описану в книжці, щоб не могла від неї відірватися.

Читайте також: «Колись мама була проти акторства. Вважала, що „блазень“ — це не робота»