Передплатити Підтримати

«Про акторство ніколи не мріяв. Хотів бути художником чи дизайнером»

Розмова із Романом Луцьким, який зіграв головну роль у фільмі «Відблиск», представленому на Венеційському кінофестивалі

Фото з відкритих джерел

На початку вересня на Венеційському кінофестивалі відбулася світова прем’єра драматичної стрічки «Відблиск» режисера Валентина Васяновича. «Відблиск» став другою в історії українського кіно стрічкою, яка взяла участь в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю, після фільму «Чутливий міліціонер» Кіри Муратової (1992). У цій картині зіграли двоє акторів Франківського драмтеатру імені Івана Франка — заслужена артистка України Надія Левченко та заслужений артист України Роман Луцький, який виконав головну роль.

Із нагоди Дня українсько­го кіно за значний особистий внесок у розвиток кіномис­тецтва, вагомі творчі здобутки й високу професійну майстер­ність Романа Луцького нагоро­джено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. А ще актори театру імені Івана Франка — справжні екстремали, адже вже вдруге грали виставу на горі Піп Іван — на висоті понад 2000 метрів над рівнем моря! Цього разу це була «Енеїда».

— Романе, які враження від цього високогірного дій­ства?

— Картинка була красива, хоча я не грав, але піднімав­ся разом з колегами. Перед виставою директор шукав ло­кацію, куди краще розверну­ти «сцену»: щоб глядачі диви­лися на акторів і на їхньому тлі була обсерваторія — тоді була б упізнавана місцевість, або ж перспективу, де синіють гори. Було обрано гори. І це вигля­дає особливо. Наприклад, якщо виставу записати чи фо­тографувати в театрі, то нажи­во краще, а в горах на фото­графіях було ще гарніше, ніж уживу.

— Як прийшли в акторську професію? Мріяли з дитин­ства чи «так сі стало»?

— Я з третього курсу в те­атрі. Треба було зробити за­міну, і мене попросили у ви­ставу «Шлюб по-італійськи». Робота почалася у грудні 2005 року, а вже у березні відбула­ся прем’єра. Мені тоді було 19 років, а я вже зіграв сантехніка з трьома дітьми. Але я ніколи не мріяв про акторство. Хотів бути художником чи дизайне­ром. Після школи не хотів ні­куди вступати, хотів рік поду­мати. У старших класах почав знімати весілля, мав відеока­меру. Вирішив вступати на ди­зайн в Інститут мистецтв, здав свої малюнки, мені сказали, що мене приймуть, але попереди­ли, що буде важко, бо в мене не було базової освіти, лякали тим, що буду наздоганяти всіх. А виявилося, що в професії за­лишаються якраз люди без ба­зової освіти… Я відмовився від цієї ідеї і взяв рік паузи, поїхав на місцеве телебачення «Гали­чина», щоб трохи познімати. Там мені запропонували всту­пати на режисуру, а перед за­кінченням вони мене заберуть працювати оператором, або можу вступати в Києві в Інсти­тут театру і кіно імені Карпен­ка-Карого на операторський, якщо захочу. Вирішив спробу­вати у Франківську і вступив на режисуру естради і масових видовищ, а за операторський я забув.

З першого курсу Ростис­лав Держипільський хотів пе­ретягнути мене на акторський, але я не давався, бо мені ця професія видавалася дуже за­лежною. Але з третього кур­су у Франківському драмтеатрі з’явилися вакансії, потрібно було «ввестися» на виставу. І так воно закрутилося. Апетит приходить під час їди. З тре­тього курсу я вже займався з акторами, хоча офіційно був на режисерському. На 5-му курсі перевівся на акторський. Не­крошюс теж ніколи не плану­вав бути режисером.

— За останні кілька років у вас були головні кіноролі: Олешка у «Сторожовій за­ставі», Сергія у «Сексі і нічо­го особистого», Петра Ско­лика у «Відданій», а також Тараса Шевченка у «Без­славних кріпаках». І от тепер головна роль в успішній кі­нокартині «Відблиск»…

— Усе починалося з того, що у 2011 році кастинг-директор­ка Алла Самойленко шукала акторів саме із Західної Укра­їни для фільму «Остання спо­відь». Прийшли до нас в гри­мерку, записали «візитки» і через кілька днів зателефо­нували і запросили на проби у Київ. І паралельно мене від­правили на інші проби у філь­мі «Параджанов», де я зіграв Іллєнка. Тож я пройшов пара­лельно у два повні метри. Це було щось нереальне у 2011 році, адже при владі був Януко­вич, засилля російськомовної естради. На одній зі студій мені сказали, щоб я вчив російську мову без акценту, якщо хочу зніматися в кіно… Була дика ситуація з українською мовою, але після Майдану 2013−2014 років усе змінилося.

Фільм «Віддана» за рома­ном Софії Андрухович «Фелікс Австрія» не знімався в Івано-Франківську, хоча події відбу­валися саме тут сто років тому. Я думав, що під час цих зйомок буду вдома, але… Знімали під Києвом і в Чернівецькому теа­трі, тому що, на жаль, в Івано-Франківську втрачено все те, що мало би зберегтися… Цікаво, що у фільмі полька грала укра­їнку, а українка — польку. У філь­мі «Відблиск» граю роль укра­їнського хірурга-військового Сергія, який потрапляє в полон російської армії — у ході росій­сько-української війни на сході України. Перебуваючи в полоні, Сергій стає свідком страшних сцен приниження, знущання та катування українців від рук ро­сійських окупантів. У ході обмі­ну полоненими між Україною та Росією Сергія звільнили з поло­ну, він повертається у своє ко­лишнє цивільне життя та про­бує знайти сенс життя шляхом відбудовування стосунків з його колишньою дружиною та їхньою донькою. По-новому вчиться бути людиною, бути батьком, який уміє кохати та підтримува­ти своїх близьких.

— Як ваша справжня — не кіношна — дружина сприй­має ваші тривалі відряджен­ня, популярність?

— Їй складно. У нас син, йому п’ять років. Розумію, як їй важ­ко. Це щастя, що дружина мене розуміє, підтримує. Розуміє насамперед, що таке публіч­ність, коли щодня на Facebook до тебе додається по 50 дру­зів. Вона розуміє, що серед друзів є й мої фанатки-дівчата, а це також частина роботи.

— Ваша дружина лікар?

— Так, психіатр. Останнє міс­це її роботи — відділення, де лі­куються буйні психічнохворі… Насамперед вона моя чудо­ва дружина, чудова людина, моя жінка. Інколи ми жартує­мо між собою, кажемо, що зго­дом наш син називатиме нас «предки», «родаки», «старі». А можливо, син казатиме «моя мама — псих, а тато — клоун». Це, звісно, жарт!

— Що вас зараз найбільше тішить?

— Мене тішило, що наше кіно розвивається, — хоч і ха­отично, але була масовість. Найбільше мене тішить те, що назад уже Україна не повер­не. І питання мови. Я україно­мовний від народження. Тішу­ся, що є закон про мову, і що він працює. У нас багато ро­сійськомовних акторів, але за необхідності вони легко пере­ходять на українську. Це ство­рює хорошу внутрішню конку­ренцію.

Довідка «ВЗ»

Роман Луцький народився 20 березня 1986 року в селі Боднарові Калуського ра­йону Івано-Франківської області. Батько Михайло був фотографом, тож з дитинства Роман під рукою мав плівковий фотоапарат, а у 9-му класі почав знімати весілля та інші заходи у своєму селі. Після закінчення шко­ли Луцький вступив на режисуру естради та масових видовищ до Інституту мистецтв Прикарпатського національного універси­тету ім. В. Стефаника. З третього курсу хо­див на заняття до студентів-акторів, і за два роки офіційно змінив спеціалізацію. У 2008 році Луцький закінчив курс заслуженого ді­яча мистецтв України, професора Анатолія Грицана і народного артиста України Рос­тислава Держипільського та став актором Івано-Франківського академічного облас­ного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка.

Читайте також: «Була викладачем, думала, що опинитися у світі кіно, нереально»