«Ненавиджу хамство і фамільярність»

21 серпня канал «Україна» покаже прем’єру нового шоу «Співають всі!». Це новий розважальний проєкт, на якому талановиті українці можуть продемонструвати свій талант на всю країну. В унікальному співочому шоу учасників оцінює незвичайне журі, що вразить своїм масштабом. Однією з членів журі є відома українська співачка Анастасія Приходько. Про участь у новому проєкті, родину, життя на карантині та чому боїться літати, Анастасія Приходько розповіла журналістці «ВЗ».

— Анастасіє, чим зацікавив вас проєкт «Співають всі»?

— Насамперед, тим, що його вперше реалізують в Україні. А бути суддею вокального шоу — для мене щось новеньке. Треба завжди експериментувати і випробовувати себе у різних напрямах.

— Кажуть, ви доволі суворий суддя. Це спеціальна тактика?

— Я шукаю оригінальні таланти! Погодьтеся, у нас, в Україні, нема Висоцького — такого чоловіка, який буде розривати жіночі серця. Олег Винник? Так, але це більше для свята, для забави. А так хочеться, щоб у нашому шоу-бізнесі був мужик! Я шукаю такого персонажа серед учасників шоу. Мене дратує, що тут так мало таких, у кого я не можу розгледіти душі.

— Що може вас відштовхнути в учасниках?

— Хамство! Ненавиджу хамство і мені страшенно не подобається фамільярність — коли учасники виходять і кажуть: «Привіт! Як ваші справи?», або починають сперечатися зі суддями. Вважаю, що інтелігентність і вихованість мають бути у кожного і треба мати повагу до експертів і «сотні». Бо ж кожен з нас намагається допомогти учасникам, а дехто з них витрачає наш час, демонструючи поганий вокал чи наглість.

— А ви особисто могли б наважитися вийти на сцену конкурсу, де б вас оцінювали відразу 100 артистів?

— Я б вийшла навіть перед тисячею. У моєму житті було все, що тільки можна: і казали, і пліткували, і ображали, а тепер у мене є така броня, що не знайдеться такої людини, яка б могла пробити моє серце.

— Чи були конфлікти за кулісами? Колеги підходять до вас ділитися своєю думкою?

— До мене підходять лише ті, хто солідарний зі мною. Я живу за принципом — життя одне і не треба витрачати його на те, щоб мовчати і не озвучувати свої думки. Ми прийшли сюди допомогти людям. Так, можна і збрехати, але що далі? Я за те, щоб у шоу брали участь талановиті люди, артисти, які боротимуться за право стояти на цій сцені.

— А якби учасники співали ваші пісні — якою б була ваша реакція?

— Не думаю, що у когось це вийде. Мої пісні заспівати неможливо. Вони обрамлені оксамитом мого голосу, емоціями і життєвими переживаннями. Мабуть, це мене б лише повеселило.

— Анастасіє, у вас цього року народився третій син, тож тепер ви мама трьох дітей. Можете передбачити, що у вас буде ще більше дітей?

— А якщо у мене буде 11 дітей, то ви запитаєте, чи народжу я 12-ту (Сміється. — Г.Я.)? Маю повний комплект — я завжди хотіла, щоб у мене було двоє синів і лапонька-донечка. То чого мені ще треба?

— Якщо говорити про труднощі материнства — то що це для вас?

— Коли плаче дитина, а я не розумію, чому. Вона маленька і не може пояснити, що відбувається. І починається: може, хочеш на спинці полежати, а може, на животику, може, у віконечко подивитися? Через те, що не розумію, що з дитиною відбувається, починаю нервувати і заводитися.

— А щастя?

— О, діти тішать щодня! Особливо середній — він такий мімішний. До прикладу, прибігає до мене з такими щасливими очима. І знаєте через що? Бо побачив здохлого щура. Навіть не уявляєте, з якою радістю він мені про це розповідав. Я слухала і розуміла, що у мене аж скручуються вуха, а там ще ціла історія — його їли коти. А для нього це так було важливо! Найголовніше, що треба у цей момент ще й виявляєте інтерес до цієї історії. Бо ж якщо дитина зрозуміє, що вам це не цікаво, образиться і закриється в собі. А коли він малює картини! Уявіть: зобразив людину, розлив чай на картину, хляпнув кетчупом, наплював всього і питає: «Мамо, красиво?». У цей момент треба удати, ніби тобі подарували картину Сальвадора Далі за пів мільйона доларів. У таких моментах і є щастя!

— Вчитеся на своїх дітях?

— Ні. Бо я така, яка я є. Така ж щира. В основному вчаться ті, хто черствий, як камінь, хто не має душі і серця. У мене все це є, тому з дітьми я на одній хвилі. Головне — у силу свого досвіду допомагати їм робити правильні кроки.

— Після інтерв’ю з радіоведучим Славою Дьоміним на вас посипався шквал коментарів. Однак вже вранці наступного дня ви вийшли в ефір і відповіли на те, що ваш голос зрівняли з чоловічим. Чому вас це так обурило?

— Річ у тім, що мені все життя дорікають за прокурений і пропитий голос. Однак якщо подивитися на мене на кастингу у групу «ВІА Гра», куди я прийшла у 16 років, побачите, що співала я так само. У мене низький голос, і я з ним нічого не можу вдіяти. Мене страшенно нервує те, що багато хто не розуміє цього і каже, що він у мене пробуханий, а дехто навіть дозволяє собі відпускати коментарі-шпильки, типу, я — чоловік, який зробив операцію! Знаєте, реакція на щось красиве у більшості людей одна — у нього хочуть тицьнути, влізти… А коли чують мій голос і не розуміють його, починають мусолити цю тему. І лише тому, що мій голос не такий, як у всіх. Знову я не вписуюся в колектив. Колективи — не моя історія!

— Коли у вас запитують про творчість чи характер, ви демонструєте поведінку «Анастасія-броня». А коли йдеться про родину — чоловіка і дітей, відразу стаєте легкою і спокійнішою. Чому?

— Сім'я для мене — все! Зараз я дивлюся на свого чоловіка, який постійно тут, у павільйоні, витрачає час на те, щоб допомогти мені і посидіти зі сином, поки я знімаюся. У цей час він міг бути на роботі, однак все забирає сюди і поєднує догляд за дитиною і своїми справами. Бачу, що він постійно розв'язує питання у телефоні, ноутбуці. І я розумію: якщо буде потрібно, не вагаючись, все покину, і допомагатиму йому. Ми з ним, як Шерочка з Машерочкою — постійно разом. І я це дуже ціную!

— У вашій родині є особливі сімейні традиції?

— Звісно, є! І всі свята відзначаємо всією сім’єю. Особливо Новий рік — як зустрінеш, так і проведеш, тому ми завжди зустрічаємо його всі разом. А коли випадають вихідні, намагаємося кудись поїхати з дітьми, щоб приділити їм увагу. Якщо маємо можливість, у неділю їдемо до церкви — я привчаю дітей до того, що Бог є, що не можна грішити, а якщо вже щось трапилося, треба піти і помолитися. Не до фанатизму, але, щоб знали, що там, нагорі, хто є, то ж щоб не творили нічого поганого.

— Відпочивати також їздите всі разом?

— Ми відпочиваємо два рази. Спочатку тільки з чоловіком, а наступного разу — з дітьми.

— Як правило, відпочиваєте за кордоном?

— За кордон ані з Наною, ані з Гордієм, а тим паче з Лукою ми ще не їздили. Я страшенно боюся літати, відповідно, не зможу посадити дітей у літак. У мене це викликає сильну панічну атаку, і зайвий раз я в літак не сяду. Мені краще поїхати на море у Херсон чи в Одесу, витратити втричі більше, ніж на путівку до Туреччини, бо ж люди там вміють і за тисячу доларів відпочити. А мені простіше витратити значно більше і добре відпочити в Одесі.

— Якось ви казали, що краще вибирати місце у хвості літака, мовляв, там більше шансів вижити…

— Я шукала багато моментів і почула: якщо літак вибухає, хвіст відпадає від основного механізму. Це з тієї ж опери — треба зачинитися в туалеті, бо він не розлетиться, або лягати на підлогу, коли падає ліфт. Це якісь немудрі ідеї. Насправді я шукаю шляхи, щоб не летіти. Бо якщо під час ДТП шанси вижити є, то під час авіакатастрофи — ні. А після зльоту вся надія тільки на Бога, пілота і на техніка — стає страшно, що я нічого не вирішую. Тому я жахливий аерофоб! Це призвело до того, що ми з чоловіком почали цікавитися, як доїхати до Італії на машині. Бо він знає, що я навіть «під градусом» не сяду в літак — не можу!