Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Було таке, що книжку скуповувало все Яремче. Аби подивитися, чи не написала Карпа про їхніх сусідів»

«Було таке, що книжку скуповувало все Яремче. Аби подивитися, чи не написала Карпа про їхніх сусідів»

Відверта розмова з відомою письменницею Іреною Карпою — про творчість, виховання дітей, життя у Парижі і родину

Фото Іванни Подольської

Письменниця, телеведуча, співачка, мандрівниця, дипломатка, мама, дружина — і це ще не все. Якщо хтось не читав книжок Ірени Карпи (а їх майже півтора десятка), то, може, пам’ятає її як ведучу МТV-Україна чи співачку (гурти «Фактично Самі», потім — Qarpa). Найновіша книжка — «Як виходити заміж стільки разів, скільки хочете» — отримала несподіване продовження — онлайн-курс від Ірени Карпи «Як вийти заміж і не шкодувати». На початку липня відбувалося закриття «Французької весни у Львові», і до нашого міста завітала Ірена Карпа — з чоловіком Людовіком-Кирилом Требюше, який виступив тут з концертом як соліст гурту «Сон сови». Під час їхнього дводенного перебування у місті Лева я поспілкувалася з письменницею.

— Два дні у Львові. Чи справдилися ваші очікування в нашому місті?

— Перед своїми виступами я завжди уявляю, що буде якийсь зал чи фан-зона зі страшними чорними офісними стільцями, і там буде сидіти від сили десять чоловік — моїх читачів. Але, на щастя, все було не так, усі міс­ця у великому залі були зайня­ті. Ще хвилювалася за Луї, який мав виступ з групою «Сон сови», адже теж думала, що ніхто не прийде, нікому не цікава фран­цузька музика. Але люди були, слухали — і це приємно.

— Склалося враження, що ви більше переживали за концерт Луї, ніж за все, що було перед тим…

— За свій виступ з темою «Як бути парижанкою, якщо ти на­родилася в Черкасах» я була спокійна, бо знаю: хай навіть прийде десять чоловік, але які реально знають, що ти тут ро­биш, ніж прийде натовп, якому все одно і який хоче «їсти, пити і хороше походити». Я завжди орієнтуюся не на кількість ши­рокої аудиторії, а на якість, тому що професіоналізм — це коли ти можеш для однієї людини зро­бити контент, і їй це важливо.

— Чим найближчим часом порадує своїх шанувальників Ірена Карпа-письменниця?

— Зараз працюю над детек­тивом і трилером. Але не буду розповідати, про що це, бо по­тім ніхто не купить. Буде неціка­во читати, коли знатимете, що там відбувається. А в планах у мене нарешті запустити сце­нарій фільму, бо постійно ви­ринають якісь підводні камені. І я так думаю, що наше з вами інтерв’ю — це останнє інтерв’ю перед тим, як піду у відпустку, тому тримайте за мене кулач­ки і за майбутній фільм, бо він має бути класний — це комедія. Це також письменницька робо­та — бути сценаристом. Просто мрію про той день, коли постав­лю останню крапку, і фільм по­чнуть монтувати. Потім я хочу відпочити і нічого не робити. А потім хочу дописати свою книж­ку, яку довго вже пишу, і яку від­клала, бо була зайнята своїм новим онлайн-курсом — пись­менницьким.

— Ваші онлайн-курси «Як вийти заміж», про впевне­ність у собі і письменницький курс «Моя історія» були дуже на часі в карантинний пері­од. Чи є ідеї ще якихось тем онлайн-курсів?

— Під час живого інтенсив­ного курсу із завданнями «сто­рітелінг» у Львові виникла ідея про майстер-клас «Як не бояти­ся публічних виступів», бо люди, читаючи свої історії, збивалися, тремтіли і руки, і голос… Але та­кий майстер-клас треба робити наживо. Можливо, я зроблю на кілька днів тренінг для тих, хто хоче не боятися читати публіч­но свої тексти. Здавалось би, сидить впевнена у собі люди­на, але не може нормально роз­повісти те, що сама ж написала, сама прожила.

— Ви понад тиждень пере­бували в Україні. Чи бачилися з родичами?

— Я бачила бабцю, яка зу­стріла мене радісними вигука­ми. Я не попередила її і приїха­ла в Черкаси. Не попереджала, щоб бабця не бігала, не готува­ла їсти… Напевно, найкраще, що я зробила за цей приїзд, — це побачила бабцю. Це такі щирі емоції! І ніколи не відмовляйте­ся, якщо бабця хоче вам щось дати зі собою, — варення яко­гось, пирога чи ще щось. Беріть все! Бабці дуже важливо бути цінною. Нещодавно ми були в одній провінції у Франції, яка дуже схожа на Львівщину і При­карпаття, — річками, невисоки­ми горами. Так от там у деяких вікнах замість фіранок висіли квадратики, плетені гачком. І я подумала про бабцю, яка пе­ренесла інсульт, і її пальці до­зволяють їй із рукоділля тільки плести гачком. Я купила їй нит­ки, знайшла журнали з плетення гачком — хай плете. Бо бабусям і дідусям дуже важливо бути по­трібними. Хай бабуся плете фі­ранку, я повішу її у себе в Пари­жі.

— У вашій книжці «Добло і зло» ви описуєте дитячі і підліткові роки, проведені в Яремчі. Ви не змінюєте імен своїх рідних, друзів, вчите­лів… Багато хто з них читав цей роман. Більше було кри­тики чи схвальних відгуків?

— Було все! Було таке, що книжку скуповувало все місто Яремче тільки для того, щоб по­дивитися, чи не написала Карпа про твого сусіда. Деколи дохо­дило до смішного. От не при­гадую тільки, чи це було в цій книжці, чи в «З води, з роси і з калабані» — до речі, теж дуже смішна книжка, яка складаєть­ся з коротких історій. Так от, я писала про свою маму, яка на­родилася в Харківській облас­ті, досі плутає букви «и» та «і», а коли виходила заміж, навіть яйця не вміла посмажити. Коли вони з татом переїхали до Іва­но-Франківська, а потім у Ярем­че, то вона такою гуцулкою стала! Правду кажуть, «не той гуцул, що родився, а хто згуцу­лився». Пише мені злі есемес­ки: «Не використовуй русизми у своїх коментах, тобі це не ли­чить!». Про одну вчительку я на­писала, що вона брала хабарі — пиво і шоколадки. То вона но­силася з тією книжкою і казала, що це неправда, так насправді не було. А я добре пам’ятаю, що було! А ще, коли мої фотогра­фії опублікував журнал «Плей­бой», одна вчителька рвала на собі волосся і бідкалася, кого ж вона виховала. Ще була вчи­телька математики з фіолето­вим волоссям Юлія Марківна, якої ми всі дуже боялися і яка мені досі сниться. «Карпа, я тобі поставлю „чотири“ за рік з ма­тематики!». А я: «Юліє Марківно, та я уже закінчила університет з червоним дипломом!» — «А я все одно тобі ставлю „чотири“!».

— Досвід співачки, телеве­дучої, якою ви були в Україні, допомагає вам у Парижі? Чи хотіли б повернутися на сце­ну як співачка?

— З цим досвідом мені нор­мально живеться у Парижі. Щодо співачки… Ми записа­ли уже новий альбом, але ще ніяк його не видамо. Сцени мені трохи бракує. Я б хотіла повер­нутися до своєї публіки і бояла­ся, що це буде неможливо зро­бити. Але завдяки карантину я зрозуміла, що всі публічні ви­ступи можна робити і онлайн. Але живе спілкування не замі­ниш нічим.

Насправді щирість і безпо­середність — це те, чого ми все життя вчимося, щоб переста­ти доводити, що ти хтось інший, ніж ти є. Я завжди робила те, що мені було властиве. Якщо двад­цять років тому я фарбувала во­лосся в червоний колір, то зараз я цього не роблю. І це нормаль­но, бо люди змінюються. Колись я мріяла стати ведучою на М-1, а мене не взяли, сказавши: «Дє­вушка, тут вам нє МТV». І за іро­нією долі я стала першим об­личчям МТV в Україні. Пам’ятаю молодих телеведучих, які чита­ли книжку «Мистецтво бути со­бою». Мені їх так було шкода! Тобі двадцять років і уже про­блема з тим, щоб бути собою. Краще бути собою і незручним для інших, розуміти, що тобі по­трібно, ніж відповідати якимось лекалам. Але тут дуже тонка грань. Я за екологічність у сто­сунках. Це про взаємну повагу.

— Хотіла запитати про ва­ших донечок. Банально буде сказати, що це ваше найкра­ще творіння…

— Я їх у співавторстві зроби­ла (сміється. — Л. П.). Бачу їх щасливими перш за все. А що вони собі оберуть — хай самі ви­рішують. Поки що там темний ліс і бігають коні. У мене такого не було. Я років з чотирьох зна­ла, що хочу стати письменником (фемінітивів тоді теж не було). Одна наразі хоче стати актор­кою, а друга: «Ким ти там хоті­ла, мамо, щоб я стала? Ветери­наром?». Я взагалі хотіла б, як кожна мама, щоб дитина стала лікарем. Але вона не погоджу­ється, їй не цікаві люди. Вона го­това собак-котів лікувати. Дуже важливо дати дітям вибір. За­раз вони значно пізніше визна­чаються, у них дуже швидко мі­няється фокусування. Сьогодні вона хоче бути художницею — розробницею аніме, завтра хоче бути актрисою, післязав­тра — танцівницею, а позавчора хотіла бути булочницею.

— Щаслива жінка Ірена Карпа — це…

— …зайнята чимось корис­ним, тим, що подобається мені самій. Загалом, дуже важливо розуміти, що те, що я роблю, ко­мусь потрібне. Для мене, як лю­дини творчої, важливо, щоб мої книжки читали і потім казали чи писали, що люди відчувають. Письменницький курс, який я веду, дає змогу побачити, як змінюється писання людей, — спочатку було так собі, а потім стає значно краще. Це теж дає мені ресурс і додає мені щас­тя. Я дуже щаслива, коли нічо­го не роблю, але займаюся ви­живанням — рятуватися від бурі, якщо ти на висоті, і якщо тебе не змило і не знесло, то таке щас­тя! Мені потрібні оці гойдалки. Бо якби в мене було все рівно і гладко, я нічого не відчувала б, тому нам всім треба, як у триле­рах, кудись себе кидати, робити челендж і потім з нього виходи­ти. Я щаслива, коли я їм. У мене багато чого пов’язано з їжею, я можу всі відтінки їжі відрізняти. Я щаслива, коли гладжу свою собаку, коли собака щаслива і біжить на волі, — для мене це теж щастя. Щаслива, коли мене діти обіймають і щось хороше мені кажуть. Я щаслива, що в мене є близька людина, від якої мені не хочеться тікати. Він мене ні­чим не бісить — для мене це ве­лике щастя.

Довідка «ВЗ»

Ірена Карпа — українська письменни­ця, співачка, журналістка, телеведуча. Народилася 8 грудня 1980 року в Черка­сах. Вчилася у художній школі. 1998 року вступила до Київського національного лінгвістичного університету на відділен­ня французької філології. Закінчивши на­вчання 2003 року, отримала ступінь магі­стра іноземної філології за спеціальністю «англійська та французька мови». У твор­чому доробку Ірени майже 15 книжок і 10 аудіоальбомів. У 2015−2019 роках — пер­ший секретар з питань культури Посоль­ства України у Франції. Виховує двох до­ньок від другого шлюбу. Останні 5 років живе у Франції. Третім чоловіком Ірени Карпи став нащадок Віктора Гюго Людо­вік-Кирило Требюше.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Було таке, що книжку скуповувало все Яремче. Аби подивитися, чи не написала Карпа про їхніх сусідів»