«Було таке, що книжку скуповувало все Яремче. Аби подивитися, чи не написала Карпа про їхніх сусідів»

Письменниця, телеведуча, співачка, мандрівниця, дипломатка, мама, дружина — і це ще не все. Якщо хтось не читав книжок Ірени Карпи (а їх майже півтора десятка), то, може, пам’ятає її як ведучу МТV-Україна чи співачку (гурти «Фактично Самі», потім — Qarpa). Найновіша книжка — «Як виходити заміж стільки разів, скільки хочете» — отримала несподіване продовження — онлайн-курс від Ірени Карпи «Як вийти заміж і не шкодувати». На початку липня відбувалося закриття «Французької весни у Львові», і до нашого міста завітала Ірена Карпа — з чоловіком Людовіком-Кирилом Требюше, який виступив тут з концертом як соліст гурту «Сон сови». Під час їхнього дводенного перебування у місті Лева я поспілкувалася з письменницею.

— Два дні у Львові. Чи справдилися ваші очікування в нашому місті?

— Перед своїми виступами я завжди уявляю, що буде якийсь зал чи фан-зона зі страшними чорними офісними стільцями, і там буде сидіти від сили десять чоловік — моїх читачів. Але, на щастя, все було не так, усі міс­ця у великому залі були зайня­ті. Ще хвилювалася за Луї, який мав виступ з групою «Сон сови», адже теж думала, що ніхто не прийде, нікому не цікава фран­цузька музика. Але люди були, слухали — і це приємно.

— Склалося враження, що ви більше переживали за концерт Луї, ніж за все, що було перед тим…

— За свій виступ з темою «Як бути парижанкою, якщо ти на­родилася в Черкасах» я була спокійна, бо знаю: хай навіть прийде десять чоловік, але які реально знають, що ти тут ро­биш, ніж прийде натовп, якому все одно і який хоче «їсти, пити і хороше походити». Я завжди орієнтуюся не на кількість ши­рокої аудиторії, а на якість, тому що професіоналізм — це коли ти можеш для однієї людини зро­бити контент, і їй це важливо.

— Чим найближчим часом порадує своїх шанувальників Ірена Карпа-письменниця?

— Зараз працюю над детек­тивом і трилером. Але не буду розповідати, про що це, бо по­тім ніхто не купить. Буде неціка­во читати, коли знатимете, що там відбувається. А в планах у мене нарешті запустити сце­нарій фільму, бо постійно ви­ринають якісь підводні камені. І я так думаю, що наше з вами інтерв’ю — це останнє інтерв’ю перед тим, як піду у відпустку, тому тримайте за мене кулач­ки і за майбутній фільм, бо він має бути класний — це комедія. Це також письменницька робо­та — бути сценаристом. Просто мрію про той день, коли постав­лю останню крапку, і фільм по­чнуть монтувати. Потім я хочу відпочити і нічого не робити. А потім хочу дописати свою книж­ку, яку довго вже пишу, і яку від­клала, бо була зайнята своїм новим онлайн-курсом — пись­менницьким.

— Ваші онлайн-курси «Як вийти заміж», про впевне­ність у собі і письменницький курс «Моя історія» були дуже на часі в карантинний пері­од. Чи є ідеї ще якихось тем онлайн-курсів?

— Під час живого інтенсив­ного курсу із завданнями «сто­рітелінг» у Львові виникла ідея про майстер-клас «Як не бояти­ся публічних виступів», бо люди, читаючи свої історії, збивалися, тремтіли і руки, і голос… Але та­кий майстер-клас треба робити наживо. Можливо, я зроблю на кілька днів тренінг для тих, хто хоче не боятися читати публіч­но свої тексти. Здавалось би, сидить впевнена у собі люди­на, але не може нормально роз­повісти те, що сама ж написала, сама прожила.

— Ви понад тиждень пере­бували в Україні. Чи бачилися з родичами?

— Я бачила бабцю, яка зу­стріла мене радісними вигука­ми. Я не попередила її і приїха­ла в Черкаси. Не попереджала, щоб бабця не бігала, не готува­ла їсти… Напевно, найкраще, що я зробила за цей приїзд, — це побачила бабцю. Це такі щирі емоції! І ніколи не відмовляйте­ся, якщо бабця хоче вам щось дати зі собою, — варення яко­гось, пирога чи ще щось. Беріть все! Бабці дуже важливо бути цінною. Нещодавно ми були в одній провінції у Франції, яка дуже схожа на Львівщину і При­карпаття, — річками, невисоки­ми горами. Так от там у деяких вікнах замість фіранок висіли квадратики, плетені гачком. І я подумала про бабцю, яка пе­ренесла інсульт, і її пальці до­зволяють їй із рукоділля тільки плести гачком. Я купила їй нит­ки, знайшла журнали з плетення гачком — хай плете. Бо бабусям і дідусям дуже важливо бути по­трібними. Хай бабуся плете фі­ранку, я повішу її у себе в Пари­жі.

— У вашій книжці «Добло і зло» ви описуєте дитячі і підліткові роки, проведені в Яремчі. Ви не змінюєте імен своїх рідних, друзів, вчите­лів… Багато хто з них читав цей роман. Більше було кри­тики чи схвальних відгуків?

— Було все! Було таке, що книжку скуповувало все місто Яремче тільки для того, щоб по­дивитися, чи не написала Карпа про твого сусіда. Деколи дохо­дило до смішного. От не при­гадую тільки, чи це було в цій книжці, чи в «З води, з роси і з калабані» — до речі, теж дуже смішна книжка, яка складаєть­ся з коротких історій. Так от, я писала про свою маму, яка на­родилася в Харківській облас­ті, досі плутає букви «и» та «і», а коли виходила заміж, навіть яйця не вміла посмажити. Коли вони з татом переїхали до Іва­но-Франківська, а потім у Ярем­че, то вона такою гуцулкою стала! Правду кажуть, «не той гуцул, що родився, а хто згуцу­лився». Пише мені злі есемес­ки: «Не використовуй русизми у своїх коментах, тобі це не ли­чить!». Про одну вчительку я на­писала, що вона брала хабарі — пиво і шоколадки. То вона но­силася з тією книжкою і казала, що це неправда, так насправді не було. А я добре пам’ятаю, що було! А ще, коли мої фотогра­фії опублікував журнал «Плей­бой», одна вчителька рвала на собі волосся і бідкалася, кого ж вона виховала. Ще була вчи­телька математики з фіолето­вим волоссям Юлія Марківна, якої ми всі дуже боялися і яка мені досі сниться. «Карпа, я тобі поставлю „чотири“ за рік з ма­тематики!». А я: «Юліє Марківно, та я уже закінчила університет з червоним дипломом!» — «А я все одно тобі ставлю „чотири“!».

— Досвід співачки, телеве­дучої, якою ви були в Україні, допомагає вам у Парижі? Чи хотіли б повернутися на сце­ну як співачка?

— З цим досвідом мені нор­мально живеться у Парижі. Щодо співачки… Ми записа­ли уже новий альбом, але ще ніяк його не видамо. Сцени мені трохи бракує. Я б хотіла повер­нутися до своєї публіки і бояла­ся, що це буде неможливо зро­бити. Але завдяки карантину я зрозуміла, що всі публічні ви­ступи можна робити і онлайн. Але живе спілкування не замі­ниш нічим.

Насправді щирість і безпо­середність — це те, чого ми все життя вчимося, щоб переста­ти доводити, що ти хтось інший, ніж ти є. Я завжди робила те, що мені було властиве. Якщо двад­цять років тому я фарбувала во­лосся в червоний колір, то зараз я цього не роблю. І це нормаль­но, бо люди змінюються. Колись я мріяла стати ведучою на М-1, а мене не взяли, сказавши: «Дє­вушка, тут вам нє МТV». І за іро­нією долі я стала першим об­личчям МТV в Україні. Пам’ятаю молодих телеведучих, які чита­ли книжку «Мистецтво бути со­бою». Мені їх так було шкода! Тобі двадцять років і уже про­блема з тим, щоб бути собою. Краще бути собою і незручним для інших, розуміти, що тобі по­трібно, ніж відповідати якимось лекалам. Але тут дуже тонка грань. Я за екологічність у сто­сунках. Це про взаємну повагу.

— Хотіла запитати про ва­ших донечок. Банально буде сказати, що це ваше найкра­ще творіння…

— Я їх у співавторстві зроби­ла (сміється. — Л. П.). Бачу їх щасливими перш за все. А що вони собі оберуть — хай самі ви­рішують. Поки що там темний ліс і бігають коні. У мене такого не було. Я років з чотирьох зна­ла, що хочу стати письменником (фемінітивів тоді теж не було). Одна наразі хоче стати актор­кою, а друга: «Ким ти там хоті­ла, мамо, щоб я стала? Ветери­наром?». Я взагалі хотіла б, як кожна мама, щоб дитина стала лікарем. Але вона не погоджу­ється, їй не цікаві люди. Вона го­това собак-котів лікувати. Дуже важливо дати дітям вибір. За­раз вони значно пізніше визна­чаються, у них дуже швидко мі­няється фокусування. Сьогодні вона хоче бути художницею — розробницею аніме, завтра хоче бути актрисою, післязав­тра — танцівницею, а позавчора хотіла бути булочницею.

— Щаслива жінка Ірена Карпа — це…

— …зайнята чимось корис­ним, тим, що подобається мені самій. Загалом, дуже важливо розуміти, що те, що я роблю, ко­мусь потрібне. Для мене, як лю­дини творчої, важливо, щоб мої книжки читали і потім казали чи писали, що люди відчувають. Письменницький курс, який я веду, дає змогу побачити, як змінюється писання людей, — спочатку було так собі, а потім стає значно краще. Це теж дає мені ресурс і додає мені щас­тя. Я дуже щаслива, коли нічо­го не роблю, але займаюся ви­живанням — рятуватися від бурі, якщо ти на висоті, і якщо тебе не змило і не знесло, то таке щас­тя! Мені потрібні оці гойдалки. Бо якби в мене було все рівно і гладко, я нічого не відчувала б, тому нам всім треба, як у триле­рах, кудись себе кидати, робити челендж і потім з нього виходи­ти. Я щаслива, коли я їм. У мене багато чого пов’язано з їжею, я можу всі відтінки їжі відрізняти. Я щаслива, коли гладжу свою собаку, коли собака щаслива і біжить на волі, — для мене це теж щастя. Щаслива, коли мене діти обіймають і щось хороше мені кажуть. Я щаслива, що в мене є близька людина, від якої мені не хочеться тікати. Він мене ні­чим не бісить — для мене це ве­лике щастя.

Довідка «ВЗ»

Ірена Карпа — українська письменни­ця, співачка, журналістка, телеведуча. Народилася 8 грудня 1980 року в Черка­сах. Вчилася у художній школі. 1998 року вступила до Київського національного лінгвістичного університету на відділен­ня французької філології. Закінчивши на­вчання 2003 року, отримала ступінь магі­стра іноземної філології за спеціальністю «англійська та французька мови». У твор­чому доробку Ірени майже 15 книжок і 10 аудіоальбомів. У 2015−2019 роках — пер­ший секретар з питань культури Посоль­ства України у Франції. Виховує двох до­ньок від другого шлюбу. Останні 5 років живе у Франції. Третім чоловіком Ірени Карпи став нащадок Віктора Гюго Людо­вік-Кирило Требюше.