Передплатити Підтримати

«Галерея у Кракові викупила усі мої картини з виставки»

Ексклюзивне інтерв’ю з заслуженою художницею України, рекордсменкою Книги рекордів Наталією Поліщук

Фото з особистого альбому Наталії Поліщук.

У Східниці відбувся унікальний мистецький проєкт «Сад висячих дерев», який у 3D-форматі на території готелю «Респект» створила заслужена художниця України Наталія Поліщук. Мисткиня за допомогою малярських технік, які застосувала вперше в Україні, розмалювала дерева так, що вони «зависли» у повітрі. За втілення цього мистецького проєкту Наталія Поліщук стала рекордсменкою Книги рекордів України. Хто надихнув її на втілення «Саду висячих дерев», чому вирішила стати художницею, про виставки та особисте життя Наталія Поліщук в ексклюзивному інтерв’ю розповіла журналістці «ВЗ».

— Задум проєкту належить киянину Ігорю Коросу — дирек­тору Фонду Івана Франка, — каже Наталія Поліщук. — Він і запропонував зробити щось ці­каве, бо люди страшенно втом­лені негативними подіями у нашій країні: війна, ковід, еко­номічні негаразди… Ми плану­вали зробити цей проєкт ще до Пасхи. Хотіли зробити писан­ки, які були б начебто всере­дині дерева. Щоб відчувалися український дух і свято. Вже усе виміряли, витратили 15 метрів полотна, але на заваді стала прикра погода. Коли виміряли, снігу було по коліно. Довелося задум відкласти. Тоді і вирішили зробити квітучий сад. Працю­вати було складно — то дощі, то рвучкий вітер, а у день закриття виставки були такі страшні по­риви вітру, що хотіли вже ска­сувати свято. Фуршетні столи­ки літали по території. Скільки живу, такого сильного вітру не пам’ятаю…

— Але все вдалося, і ви стали рекордсменкою Книги рекордів України…

— Так, під час відкриття я ма­лювала одне дерево при гля­дачах. Друге дерево було за­тягнуте полотном — давали можливість спробувати усім охочим. Це було цікаве видо­вище для діток, батьків. Кожен хотів щось намалювати. Одне дерево ми назвали «Деревом гостей». Протягом тижня я все вдосконалювала: доводило­ся знімати полотна і забирати у майстерню, бо у Східниці лили дощі. Потім треба було знову приїжджати і дивитися, чи збіга­ється просторова ілюзія. У цьо­му була найбільша складність роботи. На закриття виставки приїхав представник Книги ре­кордів України і вручив мені сер­тифікат.

— Ви народилися у родині художників. Любов до малю­вання всмоктали з молоком матері?

— Мабуть, так. Коли ти рос­теш і бачиш, як батьки малю­ють, не усвідомлюєш, що може бути по-іншому. Ми росли у зо­всім іншому світі, ніж наші ро­весники, бо постійно перебу­вали під творчим впливом. У батьків були зустрічі і знайом­ства — і це все пов’язане з мис­тецтвом. Спочатку ми це сприй­мали як забаву, а згодом ця гра переросла у професійне захо­плення.

— Батьки відразу вчили, як тримати пензлик, чи не звертали уваги на ваші перші «кроки»?

— Коли ми з братом і сестрою були маленькими, малювали як хотіли. Це було як хобі. Батьки нас не навчали, ми це сприйма­ли як розвагу. Коли стали стар­шими і свідомими, був момент, коли батько сказав: «Хочеш, На­талочко, я навчу тебе малю­вати?». Звісно, я хотіла. І тоді батько почав показувати усі се­крети, до яких йшов усе життя. На жаль, батько відійшов в ін­ший світ. Коли ми були молодші, тато забороняв нам слухати по­псу, просив, щоб слухали щось якісне, бо тоді й картина буде такою, як треба. Казав: «Що ти слухаєш, така й картина буде». Ми малювали під Scorpions, Deep Purple, Led Zeppelin… Батько мав свої цінності і нама­гався нам їх передати: чи то сто­сувалося музики, чи мистецтва, усе, до чого він торкався, мало бути таким, як він казав.

— Коли ви намалювали свою першу картину?

— Про першу картину не ска­жу. Батьки ніколи не підкреслю­вали, що я ще дитина. У 16 років я вже мала професійні вистав­ки, мене запрошували як по­вноцінного художника. Це були і родинні виставки, і виставки у коледжі.

— Тобто вибір майбутньої освіти перед вами не стояв?

— Стояв. Бо я писала вірші, у дитинстві ми організовували ба­гато виступів і свят, де я була ве­дучою. Мріяла вступити на фа­культет журналістики. Ще одна моя мрія — театральний інститут. Від журналістики мене відмови­ла мама. Казала, що дуже склад­но писати правду у нашій краї­ні, і для дівчинки це небезпечно. «А змовчати ти все одно не змо­жеш», — переконувала вона. Щодо театрального у мами та­кож була своя позиція. Вона ка­зала, що це складно для сім’ї, бо я не буду належати чоловіко­ві і дітям, а лише своїй роботі. А мистецтво, переконувала мене мама, — це поєднання всього, чого я хочу. Тоді зможу і працю­вати, і приділяти увагу своїй ро­дині. І мама мала рацію тоді. Бо зараз я і вдома, і на роботі (смі­ється. — Г. Я.). Майстерня у мо­єму будинку, тому діти завжди поруч, навіть коли малюю. Діти подорожують з нами, коли їдемо на виставки. Безмежно вдячна мамі, що свого часу спрямувала мене у правильне русло.

— Ви брали участь у ба­гатьох пленерах і вистав­ках — не лише в Україні, а й за кордоном. Що найбільше вразило?

— Якщо говорити про зару­біжні виставки, вражає став­лення іноземців до мистецтва. Вони приходять цілими родина­ми, ставлять запитання. Це зо­всім інший рівень, ніж іноді буває в Україні. Був і казус. Ми їхали в Мадрид, на виставку. Везли ма­шиною 65 картин. Три тисячі кі­лометрів далися нам важко, бо у чоловіка була ангіна, висока тем­пература. Чоловік навіть хотів по­вернутися додому. Але розумів, що тоді виставку буде зірвано. Навіть важко уявити, яких зусиль йому це коштувало, щоб у тако­му стані доїхати до Мадрида. Чо­ловік — моя опора, підтримка, ро­бить нереальне заради мене.

— Багато своїх картин про­даєте ?

— На жаль, через карантин стало складно і з організацією виставок, зараз намагаємося не планувати, бо все може бути зірвано. Але у попередні роки, до цієї коронаістерії, у мене було п’ять виставок у Франції, у Мюнхені і Мадриді по кілька, а у Польщі навіть не злічити. Євро­пейський глядач любить мисте­цтво, вміє гідно оцінити, тому раніше виставок було дуже ба­гато. Зараз залишилася пер­спектива лише продажу че­рез Інтернет. Я такі замовлення мала з Америки, Естонії, інших країн. Проблем з передачею картин немає.

— А були випадки, коли ве­зете, до прикладу, 65 картин, а повертаєтеся додому лише з половиною?

— Щоб зовсім з половиною, то такого не було, але менш ніж половину у мене купували. Був випадок 2009 року, який дав по­штовх, мабуть, усій моїй творчій кар’єрі. Це була виставка у гале­реї Кракова, на якій я виставила близько 20 картин. І галерея ви­купила усі мої картини! Ми по­верталися додому без жодного полотна.

— Ваші картини є майже у кожній країні світу. Купують їх і українці. Не було випадків, коли ви надіслали роботу, а вам не заплатили?

— Дякувати Богу, не було. Ма­буть, все ж таки, як колись казав мій тато, люди, яким подоба­ється мистецтво, злими апріо­рі бути не можуть. Навіть якщо ми віддаємо без грошей по дві-три картини, як кажуть, «на при­мірку» комусь додому. Мабуть, добра енергетика і притягує до нас хороших людей.

— Чи є у вашій колекції ро­бота, яку не продасте за жод­ні гроші?

— Нема. Коли розумієш, що твої картини дарують радість людям, це — найбільше щастя. Це — як діти, але ти віддаєш їх у добрі руки. Було не раз, що ма­лювала картину для себе, у свій будинок, але якщо хтось казав, що хоче саме цю картину, я про­давала.

— У вашій родині малюють не лише батьки, а й сестра і брат. Це допомагає, чи, на­впаки, заважає?

— Ні так, ні так. Ми це сприй­маємо як життя. Бо ми росли у цьому, раніше мали багато ро­динних виставок, а коли вирос­ли і стали свідомі, кожен працює окремо і радіємо успіхам одне одного. Якщо потрібно, дає­мо одне одному творчі поради. Але є момент, який найбільше ранить. До прикладу, коли мис­тецький критик зробить заува­ження, ти це сприймаєш профе­сійно. А от коли, пригадую, мене у підлітковому віці батько кри­тикував, мене це ранило і болі­ло. Від батьків ми найбільше по­требуємо любові та схвалення. Але з роками, якщо мені хтось із членів родини каже, що ось тут було б краще зробити ось так, я дослухаюся.

— Ваша техніка малювання не належить до традиційних. Ви винайшли власну. У чому вона полягає?

— Мабуть, у почуттях. Почуття — це ключове, що править нами. Бо без емоцій, без вкладан­ня часточки своєї душі і серця, не буде нічого. Це буде мерт­вий живопис, який не вабить і не спокушає. Я б не виокремлюва­ла це як техніку, я б сказала, що це — колір і почуття.

— Ваші діти також малю­ють?

— У нас четверо дітей. Вось­мирічний Матвійко попросив­ся прислуговувати священнику і ходить на гітару. Він не малює. Найменша — шестирічна Емі­лія. Вона шульга, малює безпе­рервно. Коли я малюю до гли­бокої ночі або й до ранку, потім сплю, діти знають, що маму не треба рухати, усі домашні кло­поти лягають на чоловікові руки. А коли я прокидаюся, чоловік жартує: «Ой, прокинулася наша художниця». А маленька Емілія каже: «Яка художниця?», тоб­то вона асоціює себе з тим, що вона також художниця. 11-річ­на Аліса чудово шиє на профе­сійній машинці. Видно, що має задатки дизайнера. Найстарша, 13-річна Еліна, пише вірші і та­кож малює. На Трускавецько­му радіо веде передачу «Ман­дрівки Україною». Аліса та Еліна ходять у художню школу. Нотки творчості відчуваю у кожній ди­тині, але життя покаже, ким ста­нуть. Ми з чоловіком підтримаємо вибір кожної своєї дитини.