«Навіть якщо перебіг Covid-19 був важким, із виходом на роботу не зволікайте»

Пандемія Covid-19 триває вже понад рік, і весь цей час людство перебуває у стані невизначеності. Епідеміологи роблять обережні прогнози щодо того, коли світ зможе повернутися до звичного життя. Адже досі невідомо, наскільки довго триватиме імунітет після вакцинації… За такої невизначеності вкрай важливим є, зокрема, те, якими будуть наслідки пандемії для людської психіки. Чому коронавірусна інфекція викликає психічні порушення та як не допустити депресії і зменшити тривогу? Про це ми запитали завідувача кафедри психіатрії і психотерапії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького Олександра Фільца.

— Учені з Оксфордського університету детально проаналізували історії хвороб 60 тисяч пацієнтів, які перене­сли Covid-19. І з’ясували, що 20% з них скаржилися на нер­вово-психічні розлади протя­гом трьох місяців після оду­жання.

— Коли говоримо про пацієн­тів, яких можна віднести до ка­тегорії «довготривалого» (long) Covid-19, з більш тривалим пе­ребігом і, відповідно, більш три­валим періодом відновлення, то на ті чи інші нервово-психіч­ні порушення скаржиться, ду­маю, значно більше, ніж кожен п’ятий.

Ще на початку минулого сто­ліття (1917−1918) призабутий на сьогодні (ймовірно, через епі­зоди колаборації з нацистською психіатрією перед Другою сві­товою війною), але свого часу відомий німецький психіатр-клі­ніцист Карл Бонгеффер заува­жив важливу клінічну особли­вість реакцій головного мозку на пряме його ураження. Усі ін­фекції (як, зрештою, і всі отруйні речовини), які токсично вплива­ють на функції головного моз­ку, мають стандартний та одно­типний перебіг. Це означає, що незалежно від виду інфекції чи типу отруєння (а також внаслі­док важких травм голови і моз­кових катастроф) виникають одні й ті ж симптомокомплек­си та синдроми. Іншими слова­ми: впливи на головний мозок різні, а реакції його на уражен­ня — стандартно типові. Якщо спостерігаємо один із цих типо­вих синдромів, то знаємо: «Ага, йдеться про пряме та безпосе­реднє ураження головного моз­ку».

Серед усіх синдромів, які описав Бонгеффер, є один осо­бливо специфічний — т. зв. син­дром органічної, тобто мозкової астенії — слабкості і тіла, і психі­ки.

Не випадково за Covid-19 маємо чимало випадків, коли ураження головного мозку су­проводжується розладами киш­ківника. Covid-19 часто, власне, й починається з кишкових роз­ладів. Адже кишківник — це ор­ган зі складною та самостійною нервовою регуляцією. Має при­близно таку ж кількість нерво­вих клітин, як і головний мозок. Тож коли нервова тканина ура­жається системно, то вона ура­жається і у головному мозку, і у кишечнику. До дисфункції ки­шечнику і вираженої слабкості пізніше приєднуються розлади уваги та пам’яті. Ці розлади мо­жуть тривати довго, але згодом потрохи компенсуються. Тому те, що називаємо Long Covid, — це повільний і поступовий вихід зі стану інфекційного отруєння нервової системи.

— Чому в одних пацієнтів нервово-психічні порушення виникають, а в інших — ні? Від чого це залежить?

— Коли у людини виникає психоз, то це не тільки тому, що біологічно людина має готов­ність зреагувати психозом на певні обставини. А ще й тому, що у той момент, коли біологіч­ний захист слабне (у випадку з Covid-19 ослаблюється імун­на система, а за всіх психічних розладів — психічний захист), на цю тимчасову слабість за­хисних механізмів накладаєть­ся важка соціальна ситуація (на­приклад, людину звільнили з роботи), внутрішньопсихічні пе­реживання, різні внутрішні кон­флікти. Коли три фактори — пси­хічний, соціальний і біологічний — накладаються один на одного в один і той же час, тоді й вини­кає психічний розлад.

А далі зрозуміти Covid-19 дуже просто. Ця недуга, що виникає спочатку як біологіч­не ураження головного мозку, призводить до затяжної астенії (тривалої слабкості), поєднаної з розладами пам’яті та уваги. Це — один із характерних і типових синдромів, описаних Бонгеф­фером. Його наявність вмикає інший механізм — переживан­ня з приводу небезпечного за­хворювання, можливостей його вилікування і наслідків. Цей ду­шевний стан кожна людина пе­реживає по-своєму. Одні чи­тають багато літератури, інші — бігають по лікарях. Треті ка­жуть: «Мені це все байдуже. Я не буду звертати на це уваги». Чет­верті — починають скуповувати ліки, приймати різні вітаміни. Це — психологічна реакція на те, що людина боїться Covid-19, боїть­ся самого діагнозу як такого.

— А як Covid-19 призводить до депресії?

— Зважаючи на всю різнома­нітність поглядів і концепцій, на­явних у ЗМІ й фахових виданнях, позицій численних «експер­тів», які суперечать один одно­му, у людини, яка ще не хворіла, вже виникає певне психологічне переживання: «Що мені з цьо­го зрозуміло?» і «Що я повинен робити?». Далі — підключаєть­ся біологічний фактор — сам ві­рус, який впливає і на імунну, і на нервову систему. Ще далі — маємо психологічне пережи­вання страху діагнозу. І якщо на це накладається нарешті третій важливий — соціальний — фак­тор або фактор соціальної дезадаптації (наприклад, людина довго не може повернутися до звичного способу життя), може виникнути депресія. У людей, у яких збігаються ці три фактори, є високий ризик виникнення де­пресії. І вона може бути першою депресією у їхньому житті.

— Як розпізнати депресію?

— Критеріїв дуже багато, але є кілька базових.

Перший — розлади сну з ра­нішнім пробудженням і дуже важкий, поганий, похмурий на­стрій у першій половині дня. Після обіду трохи «розвидню­ється» і песимізм дещо зменшу­ється.

Другий — це відсутність ба­чення будь-яких перспектив («немає майбутнього», «майбут­нє — неприступне і чорне»).

Третій — це відчуття своєї аб­солютної нікчемності і у зв’язку з цим самозвинувачення себе у тому, чого людина насправді не робила.

Четверте — це життєве осла­блення. Ми, психіатри, називає­мо це «ослабленням вітальнос­ті» — з людини ніби «випустили повітря».

Нарешті, п’яте — це характер­на триєдиність основних про­явів: зниження настрою, зни­ження спроможності мислити і зниження фізичної активності.

Це — основні ознаки, але у людей дуже по-різному буває, тому закликаю не займатися са­модіагностикою. Порадьтеся зі своїм сімейним лікарем. Сімей­ні лікарі зараз достатньо компе­тентні у цих питаннях, бо їх вчать розпізнавати первинні депре­сивні прояви. Також можете від­разу, без скерування сімейного лікаря, звернутися зі своєю про­блемою до психіатра.

— Чи спостерігали ви різни­цю між пацієнтами, які хворі­ли легко і які хворіли важко, особливо якщо вони перебу­вали на ШВЛ?

— Як показує наш клініч­ний досвід, при Long Covid у тих людей, які хворіли важки­ми і особливо важкими фор­мами, періоди слабкості та пе­ріоди порушень концентрації пам’яті й уваги є більш трива­лими. Попереджаємо таких па­цієнтів, що вони будуть довго переживати свій Covid-19. Але наголошуємо, щоб вони якнай­швидше повернулися до звич­ного способу функціонування, почали тренувати свою увагу та пам’ять і менше думали про наслідки. Тоді у людини при­наймні не буде ризику депре­сії, та й тривога зменшиться. Бо за умови активного повер­нення до звичного функціону­вання будуть «виключатися» психологічний та соціальний фактори провокування депре­сивного розладу. Як показують наші спостереження, дуже час­то це спрацьовує. Маємо ба­гато пацієнтів, які вже виписа­лися з лікарні додому і хотіли доліковуватися, їхати на сана­торну реабілітацію. А ми каза­ли: «Ні, не так. Треба виходи­ти на роботу і працювати!» Тоді все компенсується природним шляхом, бо ми два із трьох ком­понентів (внутрішнє психічне переживання і соціальний фак­тор) відразу відсуваємо.

— Українці — «ветерани Апо­каліпсису». Ми без кінця пере­живаємо якісь труднощі: Чор­нобиль, лихі 90-ті, економічна криза 2008 року, війна на схо­ді… Виглядає на те, що ми на­стільки вже «загартувалися», стали настільки «товстошкіри­ми», що тепер нам — хоч трава не рости. Навіть коли Україна встановлювала антирекорди із захворюваності, багато людей продовжували вперто ігнорува­ти карантинні обмеження…

Якби ви тоді, коли у нас дія­ла «червона» зона, за один день могли побувати у Відні, Бар­селоні і, скажімо, у Токіо або в інших країнах, де Covid-19 «палає», і подивилися б, як ре­агують люди, то ви б побачи­ли, що одні сидять у ресторані і «мають у носі» Covid-19, інші — ходять по місту без масок, треті — у масках, четверті — жартують і п’ють пиво, а п’яті — похмурі, на­суплені, пересуваються швид­ко, щоб мінімально перетина­тися з іншими людьми. Тобто ви побачите цілий спектр різних реакцій. Думати, що ми, укра­їнці, позначені якимось «зна­ком Божим», що ми або дуже чутливі, або дуже нечутливі, що ми «зліплені з іншого тіста», це — радше матеріал для певних публіцистичних інтерпретацій. Люди є носіями і господарями усього можливого спектру пе­реживань — що в Україні, що за кордоном. Звісно, існують пев­ні культурні відмінності. Жите­лі Африки, Південної Америки, В’єтнаму, Індії чи Китаю, мож­ливо, переживають це все трохи по-іншому, ніж ми. Але це тому, що там культура переживання є трохи іншою, інші форми реагу­вання на певні загрози. А біоло­гічно і психологічно ми всі одна­кові.