«Я навчався у тій самій академії в Санкт-Петербурзі, що й Шевченко, ходив тими ж вулицями. І так само мені бракувало України»

Володимир Цісарик — відомий український скульптор, монументаліст. Автор єдиного у світі пам’ятника Леопольду фон Мазоху, якийстав візитною карткою Львова та з’явився на сторінках The New York Times. Учасник багатьох міжнародних проєктів та виставок. У 2019 році реалізував скульптурнийпроєкт із облаштування публічного простору у китайському місті Ченду. А торік представив скульптуру «Сильф. Тіна», яка прикрасила обкладинку нового альбому співачки Тіни Кароль. У лютому 2021 року потрапив у шорт-лист найкращих митців світу від популярної міжнародної платформи Artleove. А кілька днів тому в місті Новий Сад у Сербії відкрили пам’ятник Шевченку авторства Володимира Цісарика. Про навчання, роботу в Україні та за кордоном, а також про особисте життя Володимир Цісарик розповів журналістці «ВЗ».

— У сербському місті Но­вий Сад відкрили пам’ятник Шевченку. Як відбувалась робота над ним і чим вона знакова для вас?

— Понад 20 років україн­ська громада у Сербії добива­лась спорудження пам’ятника. А про весь процес перегово­рів, проєктування, виготов­лення, транспортування та встановлення можна написа­ти окрему книжку. Це мій дру­гий пам’ятник Шевченку. Пер­ший був відкритий у Вінниці 2014 року. Для мене Шевчен­ко є завжди у молодому об­разі, у віці найбільшої енергії, сміливих мрій та рішучих вчин­ків. Символічно, що у 2009 році я навчався у тій самій академії в Санкт-Петербурзі, що і Шев­ченко, ходив тими ж вулиця­ми. І так само мені бракувало України.

— Як відрізняється підхід до розміщення арт-об'єктів в Україні та за кордоном — на прикладі вашого міжнарод­ного досвіду у китайському місті Ченду?

— Ченду — четверте за вели­чиною місто Китаю, столиця провінції Сичуань. Влада міста Ченду вирішила побудувати новий район Тянфу на 1,5 міль­йона жителів. Цей район за­проєктований повністю за но­вітніми екостандартами: дуже багато зелених насаджень, штучні річки та озера, бага­то парків та зелених скверів. У рамках міжнародної програ­ми міст-побратимів та партне­рів міста Ченду 2018 року було запрошено 40 скульпторів з 30 країн світу, для того, щоб роз­робити проєкти для мистець­кого наповнення публічного простору нового району. Я на­діслав чотири варіанти. У Китаї взяли довгу паузу, я вже поду­мав, що не вибрали жодно­го, але за деякий час прийшла відповідь, що їм підійшли всі варіанти і вони не знають, який вибрати. Врешті-решт реалі­зували усі чотири. Створюва­лись ці скульптури у натураль­ну величину в скульптурних майстернях у Ченду. Скульпту­ри встановлені в одному з пар­ків, нещодавно мені написали знайомі звідти, що біля скуль­птур постійно є люди, фото­графуються. Вони стали час­тиною міського ландшафту та інтегрувались у середовище.

— З ким легше працюва­ти — з українцями чи з закор­донними замовниками?

— Коли працюю з європей­ськими замовниками, відчува­ється повна довіра до митця, менше нав’язують рамок. Від­разу є презумпція довіри.

В Україні, попри солідне портфоліо, кожен раз треба клієнту доказувати, що ти мо­жеш і надалі працювати на ви­сокому рівні. Клієнти хочуть контролювати усі етапи ство­рення твору. Чим більше вони включені у процес, тим кра­ще. У Європі позиція клієнта в більшості така — ти придумай щось класне, створи і здивуй мене готовим твором, у нас це здебільшого — я хочу від по­чатку бути включеним у про­цес, щоб на кінцевому етапі не було сюрпризів. Також єв­ропейці майже не торгуються — їм ціна або підходить, або ні. У нас часто торгуються, причо­му перед розробкою коштори­су, потім — після.

— Яким був перший ваш проєкт, реалізований за кордоном?

— Скульптура «Міленіум» у Великій Британії в 2000 році. Мій самостійний творчий шлях розпочався саме з Англії рів­но 20 років тому. Мене запро­сив англієць, який захотів у своєму селі реалізувати мис­тецький проєкт. Село Hidcote Boyce розташоване в місце­вості Cotswold, яку англійці на­зивають «серце Англії» — один з офіційно визнаних «районів неймовірної природної краси». Там є села та містечка 14 сто­ліття, неподалік у Стретфорді-на-Ейвоні народився і ви­ріс Шекспір. Оскільки це був 2000 рік (Міленіум), у мене з"явилась думка пов"язати у скульптурі нове тисячоліття, яке тільки приходить, зі ста­рим, яке вже відійшло.

За півтора місяця я зробив скульптуру «Міленіум». З од­ного боку — стародавній ан­глійський мур, в який входить і зникає старий чоловік у се­редньовічній накидці, що сим­волізує старе тисячоліття, яке відходить, а з іншого боку — молодий хлопець, який дина­мічно виривається з каменю. Це стало для мене прикладом, що мистецтво можна інтегру­вати не тільки на площах ве­ликих міст, не тільки великими бюджетами та дорогими мате­ріалами.

— Ви закінчили Львівську академію мистецтв, по­тім ще навчались у Санкт-Петербурзі та у Флоренції. Що саме вам дав кожен з цих періодів у професійно­му плані?

— У Львові — це була фахо­ва школа. Я закінчив коледж Труша, а потім академію мис­тецтв. З самого початку знав, що хочу бути професійним скульптором, і докладав мак­симум зусиль для цього. Весь свій вільний час присвячував шліфуванню навичок. Це дало мені змогу відразу розпочати свою професійну діяльність на високому рівні.

У Санкт-Петербург я вже їхав сформованим скульпто­ром. У мене було чітке розу­міння, над чим мені потрібно попрацювати, що вдосконали­ти. Це також був дуже цікавий досвід, коли відриваєшся від щоденної рутини і сідаєш зно­ву за парту, тільки з новим ро­зумінням та маючи вже певний досвід за плечима. У Флорен­ції стажування полягало не у навчанні, а більше у площині осмислення мистецтва, це вже було гранню між мистецтвом та філософією. Там є найкращі зразки класичного мистецтва, а також динамічно розвиваєть­ся сучасне мистецтво.

— Пам'ятник Леопольду фон Мазоху, автором якого ви є, бачили та знають, зда­ється, всі, хто хоч раз побу­вав у Львові. У місті Лева у вас ще дуже багато інших робіт: це і скульптура Пікас­со, і пам’ятники сажотрусу, броварам і Героям Листопа­дового Чину та багато інших. Яка зі скульптур є найулю­бленішою? І де ще в Україні хотіли би бачити ваші скуль­птури?

— Звичайно, найбільш ві­домою і знаковою є скульпту­ра Мазоха. Мої скульптури є в багатьох містах України, але дуже б хотілось зробити щось знакове в Києві, також вперше попрацювати в Одесі та Харко­ві. Чим масштабніший проєкт і більші форми — тим цікавіше. Останнім часом багато замов­лень з Чернівців. Також хочеть­ся і нових міжнародних про­єктів, наприклад, у Дубаї чи в Сінгапурі.

— Один із ваших проєктів 2020 року — співпраця зі спі­вачкою Тіною Кароль. Як на­родилась ця ідея?

— Узимку Тіна Кароль зу­пинилась в одному з готелів, де побачила мою скульптуру Сильфа. Її зацікавила філосо­фія скульптури, і вона прове­ла паралель зі своїм музичним альбомом, який готувала. Тіна уявила загальний концепт, зна­йшла мене в Інстаграмі і за­пропонувала створити Силь­фа для обкладинки альбому з її зображенням. Потім ця скуль­птура також з’явилась у відео­трилогії.

— Ваша дружина Олена Онуфрів — відома українська художниця. Як двом твор­чим людям живеться разом?

— Це прекрасно — жити схо­жими цінностями, розуміємо одне одного. У нас обох життя крутиться довкола мистецтва, тому у нас багато спільних тем для розмов. Підтримуємо одне одного у творчих та організа­ційних справах. Так виходить, що скульптура і живопис та ди­зайн різні за своєю суттю, тому наразі ми йдемо паралельним курсом. Можливо, колись в якійсь точці ці лінії перетнуть­ся, і вийде цікавий спільний проєкт.

— У вас двоє синів. Чи при­щеплюєте їм любов до мис­тецтва?

— У нас два хлопці, 10 і 4 роки. Старший дуже любить малювати, у нього добре роз­винуте відчуття кольору. На­віть колекцію дитячого одягу створив з Оленою. Хоча зараз він також захоплюється футбо­лом. Молодший більше любить ліпити, останнім часом про­сить купувати йому пластилін. Я, звичайно, дуже радий з того і купую, стежу за тим, як він лі­пить персонажів з улюблених мультфільмів. Мені здається, що наразі рано казати, чи це захоплення переросте у щось серйозніше. Який шлях вони би собі не обрали, ми з Оле­ною їх підтримаємо.