Передплатити Підтримати

«Україна — співоча країна, а талановитої молоді в шоу-бізнесі мало»

Народний артист України, основоположник української естрадної музики — про цькування легендарного ВІА «Смерічка» за часів Союзу, безголосих співаків і відмову від звання «Герой України

Левко Дутковський. Фото Михайла Маслія

Левка Дутковського не цікавлять ні слава, ні нагороди. Називає себе фанатом у музиці. У свої 77 років професійний досвід передає молодим співакам Чернівецької обласної філармонії, керує фольк-рок-гуртом. У 1970−90-х роках його хіти «Черешневий гай», «У Карпатах ходить осінь», «Якщо любиш, кохай», які увійшли в Золотий фонд української естради, співала вся Україна. Артисти і нині беруть його твори до репертуару. Особливо митець прославив Україну вокально-інструментальним ансамблем «Смерічка», який створив у 1966-му в буковинському містечку Вижниці.

Багатьох музикантів, які ні­коли не тримали в руках му­зичних інструментів, навчив нотної грамоти. Побачив Божу іс­кру і вивів на велику сцену відомих співаків Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, композитора Володими­ра Івасюка. Новаторським музичним стилем, експресивною манерою ви­конання, яскравими неординар­ними сценічними костюмами, які створювала його дружина, худож­ниця-модельєрка Алла Дутковська, «Смерічка» швидко набула шаленої популярності в Україні і за кордоном. В естонському Таллінні, на концерті з 100-тисячною публікою, на співо­чому полі були переаншлаги; шквал аплодисментів зривали в казах­ській Алма-Аті; у білоруському Гоме­лі після концерту військові підрозді­ли оточили автобус зі «Смерічкою», щоб захистити артистів від ошалені­лих фанів. Ансамбль першим зі сце­ни «наживо» заспівав «Червону руту» Володимира Івасюка, якій нещодав­но виповнилося 50 років. А знятий у 1971-му славнозвісний музичний фільм «Червона рута» прогримів на увесь колишній Союз.

«Дорогу до заслуженого визна­ння проторювали собі „на нервах“, — зізнається пан Левко. — Що більше „Смерічкою“ захоплювався глядач — то нещадніше засуджувала вла­да. Можливо, тому завчасно з жит­тя пішли Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Алла Дутковська. Доро­гою ціною ми заплатили за славу»… Чому ансамбль змушували співати російські пісні? Хто називав компо­зитора «некерованим»? Чому сво­го часу пан Левко не залишив Софію Ротару солісткою «Смерічки»? Про це кавалер орденів «За заслуги» ІІ та ІІІ ступенів, композитор, музикант Левко Дутковський розповів в екс­клюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Пане Левку, чому у фільмі «Червона рута» серед багатьох українських хітів звучить росій­ська пісня?

— У СРСР під час сольних концер­тів, у музичних фільмах мали звуча­ти одна-дві російські пісні. Це були загальноприйняті правила, і твор­ча кіногрупа не хотіла їх порушува­ти. Софія Ротару випадково знялася у фільмі і не співає в ньому жодно­го твору Івасюка. Хтось запропо­нував запросити на головну роль викладачку Чернівецького культур­но-просвітницького училища Со­фію Ротару, яка тоді вже перемогла у міжнародному пісенному конкурсі в Болгарії. Ротару приїхала — а сце­нічного костюма не має. Саджу Зін­кевича у службове таксі. «Василю, — кажу, — візьми з Вижницького музею червоно-білу, вишиту бісером сукню для Ротару». Це була дипломна ро­бота моєї дружини. Спочатку сукню як зразок сценічного костюма для естрадної співачки, взяли на вистав­ку в Ленінград, потім — до місцевого музею. Соня одягнула — як на неї по­шита. Що цікаво, пісню «Водограй» у фільмі співає Марія Ісак, а Софія Ро­тару лише позує в кадрі. Чому? Соня приїхала на зйомки, коли пісню на студії вже записала Ісак, і не було часу перезаписувати.

Пісня складна для виконання. Так, як заспівала її Ротару, — не за­співає ніхто. Після виходу фільму на екран «Смерічці» разом із Зінке­вичем, Яремчуком та Ротару запро­понували працювати у Чернівецькій обласній філармонії. Ми й не дума­ли, що музичний фільм принесе ан­самблю дзвінку славу.

— У 1975-му естонське телеба­чення зняло фільм «Співає „Сме­річка“ під керівництвом Левка Дутковського». Але після виходу його на екрани влада почала вас цькувати…

— Фільм знімали на Косівщині та Коломийщині. Естонці показали гу­цульський колорит, мистецтво на­родних умільців. Зняли і селянські жовто-сині хатини. Мою пісню «Го­рянка» Зінкевич і Яремчук заспівали у чорно-червоних (!) костюмах — і го­лос за кадром: «У цьому краю живе народ, батьки і діди якого боролися за свободу, і ніякий завойовник не поставив їх на коліна. Вони зберегли свою мову». Фільм подивилися чер­нівецькі партійці — їм аж мову відня­ло. Зібрали партійні збори. Зателе­фонували в ЦК партії України, звідти — до Москви, Москва — в ЦК партії Естонії: «Терміново переробити!». Фразу змінили так: «…батьки і діди якого боролися за комуну». Що ціка­во: в Україні фільм заборонили, а ес­тонці спромоглися продати його у 16 країн світу.

— Читала, електрогітари «Сме­річці» подарувала тодішня мініс­терка культури СРСР Катерина Фурцева…

— Ми поєднували поп-рок-музику з народним мелосом і фольклором, виробляючи власний стиль біг-біт. Молодь шаленіла від нашої музики. В ті часи популярний журнал «Ро­весник» засуджував британський біг-біт-гурт «Бітлз»: «Бездарні жуч­ки, від яких молодь в екстазі». Тому і нас мало ворогами народу не зро­били. Якось запросили на облас­ний фестиваль до 50-річчя Великого Жовтня. Я написав інструменталь­ну композицію «Капелюх, постоли і ковбойські штани». Відкривається завіса — на сцені мої музиканти у зе­лених стилізованих кептариках, бі­лих сорочках і чорних штанях-кльош (за ескізами Алли Дутковської). За­звучали електрогітари — і публіка від задоволення аж емоційно зарепету­вала. Ми відчували себе «Бітлами». Раптом на пів мелодії вимикаєть­ся світло і завіса закривається. Під­бігають комсомольці з червоними пов’язками на рукавах, швидко зби­рають апаратуру і нас, «буржуазних бандитів», популяризаторів ворожо­го Заходу", садять в автобус. «Бітли» в СРСР?! Ні партія, ні комсомол та­кого не потерплять.

«Накрився наш ансамбль, — ду­мали ми. — Може, розійтись?». А дзюськи! Мені так хотілося дістати для музикантів фірмові гітари, що я написав листа Катерині Фурцевій. Незабаром (не повірите!) нам наді­слали електромузичні інструменти із зарубіжної виставки в Москві. При­гадую, після концерту в Ялті зібра­лися артисти на фуршет. Фурцева за кожного піднімала бокал і гово­рила тост. «А тєпєрь випьєм за луч­шева рукавадітєля ансамбля СССР Лєвка Дутковского», — каже. У пере­рві підходжу до Фурцевої, нагадую про свій лист. Вона захоплено: «Лєв­ко, што вам єщьо надо?».

— Що то за історія зі звітним концертом композиторів Чер­нівецької області: глядачі вам аплодували, а митці критикува­ли?

— На звітному концерті ми гар­но заспівали мої пісні, Івасюкову «Червону руту». Вже сіли в машину, приходить Івасюк: «Левку, йди по­клонися публіці. Двадцять хвилин аплодисменти не стихають. Хочуть, аби „Смерічка“ ще заспівала». А на­ступного дня концерт обговорювали композитори з Києва. Як нас розби­рали! «Пісні „Смерічки“, — каже один з них, — це іграшки з мильних буль­башок. А костюми які — червоні! Чер­воний колір дурень любить». Слу­хаю, а всередині клекоче. Раптом зриваюся: «А прапор Радянсько­го Союзу якого кольору?!». І запа­ла тиша. Композитор зрозумів: він влип… «Смерічку» мені доводилося захищати постійно і на всіх держав­них рівнях.

— Правда, що ви відмовилися від звання «Герой України»?

— Так. У березні 2009-го, на 60-річчя Володимира Івасюка, готу­вали документи на присвоєння йому Героя України посмертно. Облас­на рада і мою кандидатуру вирішила подати на Героя України. Та я знав, що цієї нагороди дуже хотів (нею жив) видатний керівник буковин­ського ансамблю Андрій Кушнірен­ко. Талановитий чоловік, в універси­теті створив музичну кафедру, але… Скільки не висували його кандида­туру — звання йому не присвоювали. «Хай Героя України краще Кушнірен­ку присвоять», — кажу. Як результат, Івасюку та Зінкевичу Героя України дали, а Кушніренку знову відмовили. Через три роки Кушніренко помер, так і не дочекавшись державного ви­знання. Якби тоді Героя України дали мені, нагорода мене не тішила б.

— Якось ви сказали: «З Ярем­чуком та Зінкевичем я конфлікту­вав, а з Івасюком — ніколи»…

— Колись я був дуже вимогли­вим, міг сваритися з солістами. Комуністи називали мене «неке­рованим». Лише з роками став стри­маним. Івасюк, навпаки, був дуже толерантним. Якось просить: «Лев­ку, можеш виступити зі „Смеріч­кою“ у Львові, щоб мене тут зна­ли як композитора?». Авжеж! І в заньківчанському театрі ми зро­били Івасюку гарний імідж. Коли у 1970-му студент Чернівецького ме­дінституту Володя Івасюк показав свої пісні «Червона рута» і «Водо­грай», прослухав їх і кажу: «Водо­грай» веселіша, матиме більший успіх". А сталося навпаки. Щоправ­да, не відразу «Червона рута» стала хітом. Рік довелося її розкручувати.

У 1975-му ми з Зінкевичем не ви­тримали тиску та осуду влади. Я пе­рейшов на телебачення, Зінкевич — у волинський ансамбль «Світязь». У 1982-му «Смерічкою» керував На­зарій Яремчук, але скоро зрозумів, що зробив помилку. Сім років ми не спілкувалися. Тільки у 1989-му, коли моя дочка виходила заміж, запро­сила Назарія на весілля. Він був та­ким щасливим! Після весілля поїха­ли виступати в Путильський район: я вів концерт, Яремчук співав. Приї­хали вранці до мене додому і за пля­щиною могорича просиділи півтори (!) доби. Тоді й обговорили, хто ста­вив нам бар’єри, за що нас хотіли роз’єднати, а «Смерічку» — знищити. Пам’ятаю, місцеві комуністи-дикта­тори змушували нас співати пісню «Мой адрєс — Совецкій Союз». І це — на концерті до декади України! Я по­їхав до вищого начальства — і від нас відчепилися".

— Підтримуєте стосунки з ді­тьми Назарія Яремчука: співака­ми Дмитром, Назарієм та Маріч­кою?

— Ні. До мене по допомогу вони не звертаються. У проблеми їхньої сім’ї не вникаю. Усім трьом сказав: «Ви всі для мене рівні».

— Кажуть, Василь Зінкевич був дуже замкнутим? Та й зараз рідко з’являється на публіці…

— Не помічав за ним такого. Коли Зінкевич прийшов у «Смеріч­ку», співати не вмів і нотної грамоти не знав. Він займався танцями, до­помагав створювати сценічні кос­тюми. Пригадую, мали в Тернополі концерт. Там Василь зустрівся з ке­рівником ансамблю, з яким служив в армії. «Василю, ти співаєш? — здиву­вався той. — Ніколи в це не повірю!». До ранку з ним репетирували. Ва­силь працював до знемоги, і завдя­ки працелюбності, настирливості та цілеспрямованості став народним артистом України. У 1996-му я по­просив Зінкевича очолити журі ор­ганізованого мною пісенного фести­валю пам’яті Назарія Яремчука, і він охоче погодився.

— Знаю, що Софія Ротару мрія­ла створити музей сценічних кос­тюмів Алли Дутковської…

— Дружина пішла у вічність 16 років тому. Була дуже скромною. Зінкевич згадував: коли в колективі розгорялася суперечка, і в цей мо­мент заходила Алла, всі затихали. Алла дружила з Софією Ротару. При­їжджала до неї в Ялту, жила в її домі, там створювала оригінальні з фоль­клорним буковинським колоритом сценічні костюми. Багато з них, як пам’ять про Аллу, Ротару донині збе­рігає. Алла була майстринею на всі руки: шила, вишивала, оздоблюва­ла. Створювала сценічне вбрання сестрам Ауріці та Лідії Ротару. Со­фія дуже цінувала Аллу як художни­ка-модельєра.

— Було таке, що молодь не зна­ла, хто такі Івасюк, Яремчук чи Зінкевич?

— У «десятку!». Якось у 2011 році на творчій зустрічі зі школярами ведуча питає: «Хто такий Назарій Яремчук?». Руки підняло троє дітей. «Він був поетом», — чуємо у відпо­відь. То це на Буковині. А що говори­ти про Харків, Донецьк?!

— Дивишся по телевізору пі­сенні конкурси і ловиш себе на думці: чому обдаровані пере­можці зникають із шоу-бізнесу, тим часом на сцені чимало безго­лосих співаків, яких продюсери усіляко піарять і розкручують?! Таланти що — не цінуються? Чи, може, шоу-бізнесом править не лише талант?!

— Добре знаю шоу-бізнесо­ву «кухню»… У нас цінують люди­ну, коли її вже немає. Коли артисти хочуть заспівати мої пісні, віддаю їх безкоштовно. Не беру за це ні копій­ки. Україна — співоча країна, а тала­новитої молоді в шоу-бізнесі мало. Важко їй пробитися на велику сцену.

— Якби повернути роки, що змінили б у житті?

— Зробив би все, аби зберегти «Смерічку» і дует Зінкевич-Яремчук. Не дозволив би розвалити те, що так тяжко створював. Кожен за нашими спинами хотів щось «увірвати» для себе, заробити собі імідж, просла­витися, тому з нами не завжди чи­нили достойно, перехоплювали наші ідеї. Ми були молоді, наївні і багато чого пробачали.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram