«Із того часу, як Дмитро написав пісню „Азов“, уся наша творчість скерована на підтримку наших захисників»

Пригадуєте, колись мало не з усіх вікон житлових будинків і автівок лунала пісня «Возвращайся», яку виконував гурт «Авіатор»? Так, тоді, понад 18 років тому, хлопці співали її російською. Це була пісня про кохання… Ще донедавна «Авіатори» писали і виконували пісні російською і українською. Але з початком повномасштабної війни гурт не співає мовою агресора жодної пісні. Свої найвідоміші твори хлопці перекладають українською. Так трапилося і з відомим хітом, якому дали друге життя, і тепер пісня називається «Повертайся», але вже має трохи інший сенс. Про це журналістці «ВЗ» кілька днів тому розповіли учасники гурту «Авіатор» Дмитро Тодорюк та Андрій Сторож, які приїхали до міста Лева, щоб відіграти черговий концерт на підтримку ЗСУ. А загалом хлопці разом із «Командою «А» за рік відпрацювали 95 благодійних концертів.

— Начебто зміст пісні не змінився — вона все одно про кохання?

Дмитро. Змінився. Коли ми виріши­ли перекласти пісню українською, не мо­гли оминути цей жахливий теперішній час. Вона так і починається: «Щастя роз­чинилося посеред зими». Так, наше щас­тя розчинилося посеред зими, і тепер у кожного українця є єдине бажання, щоб наші захисники повернулися у свої роди­ни живими. І обов’язково з перемогою, у чому ми не сумніваємося. І щоб повер­нулися додому усі ті, хто змушений був втікати від війни. Ця пісня, по суті, стала гімном того, без чого щасливого майбут­нього України може і не бути. Усі мають повернутися і мають братися до віднов­лення нашої країни.

— Війна триває 9 років. А перекла­ли ви пісню «Возвращайся» лише те­пер. Чому?

Д. Після повномасштабного вторгнен­ня ми поставили собі такі рамки — «Авіатор» періоду 2005−2022 років, за аналогією лі­тератури — це перший том енциклопедії. І позначається літерами від «А» до «К». А другий том ми почали після повномасш­табної війни — це пісні на військову тема­тику, що сповнені болю і обов’язково віри у нашу непоборність і нашу перемогу. Ста­рого репертуару ми вирішили не чіпати. Старі пісні існують у тому варіанті, в яко­му вони звучали колись. Їх можна слухати в Ютубі чи на інших платформах. Коли ми почали їздити з благодійними концерта­ми не лише самі, а ще й з «Командою «А», яка створилася у Львові торік, люди поча­ли просити, щоб ми співали і ті старі пісні, які вони люблять і які знають. Кажемо: «Не можемо їх співати, бо російською не спі­ваємо». Ми зрозуміли, що деякі наші піс­ні дуже потрібні людям, особливо «Повер­тайся». І коли ми її переклали, я зрозумів, що ця пісня не про романтичні стосунки, а про нас сьогодні, про потребу повернути­ся на рідну землю. Хоча такої ідеї — пере­кладати наші блокбастери — не було. Ми вирішили зробити альбом культових пі­сень, які звучатимуть українською.

— Тобто з 24 лютого ви жодної пісні російською ще не виконали…

Д. Жодної! Увесь старий репертуар російською пішов на полички. Так, війна триває 9 років. Але попередні 8 ро­ків ми усі жили з передчуттям, що війна десь поряд. Ми всі звикли до того, що на сході йде війна. Так, ми їздили туди з концертами, виступали в Авдіївці, навіть на «нулі» — у Зайцевому. Десь «бахкало», нас провозили на «хаммерах». Але актив­ної фази не було. Від 24 лютого нам було морально дуже важко. Ми з Андрієм два місяці практично не спілкувалися. Лише коротка есемеска «Ти як?». Я вже не кажу про те, що неможливо було виконувати пісні, створені у період нашої безтурбо­тності, кайфу, щастя…

— Знаю, що спеціально приїхали до Львова, аби дати благодійний кон­церт разом з Андріаною, кошти з яко­го підуть на підтримку ЗСУ. Як давно займаєтеся благодійністю?

Андрій. На початках ми самі, скіль­ки могли, донатили на підтримку нашо­го війська. Але коштів, на жаль, було не так багато. З колії нас «вибила» пандемія, однак завдяки нашій творчості ми може­мо збирати і надсилати кошти нашим за­хисникам. На сьогодні з «Командою «А» відіграли майже 100 концертів і зібра­ли близько 7 мільйонів гривень. Дмитро вже казав, що ми довго приходили до тями, але вже як запряглися, то працю­ємо для підтримки ЗСУ і наближаємо пе­ремогу разом.

— Де вас застала війна?

Д. У Києві. 24 лютого у нас мала бути на радіо прем’єра пісні «Кохай», наступ­ного дня також було заплановано кіль­ка ефірів. Я, звісно, розумів, що «щось буде», бо напередодні мені зателефону­вали друзі з оборонних структур і сказа­ли: «Збирай речі і вивозь сім’ю». 23 лю­того ввечері я собі подумав: якщо що, то ми ще встигнемо. Ніхто ж не розумів, як і коли це все почнеться.

Близько 5-ї ранку у моєї собаки під­нялася шерсть на холці, а це було за 10 хвилин до першого вибуху. Собака від­чула, що наближається біда. Але, оскіль­ки у нас панельний будинок, чутливість у якому підвищена, мені здалося, що щось там сусіди свердлять чи просто вихо­дять з помешкання. Я заспокоїв соба­ку… А коли почалися бахкання, зрозумів: це війна! Друзі почали телефонувати, скидати смс-повідомлення. Не знали, що робити. Кинули посеред хати валізу і не розуміли, що туди кидати насампе­ред. Жодної «тривожної валізки» не мали складеної. Коли я вивозив сім’ю, у мене з речей було 2 пари шкарпеток, дві фут­болки і один комплект спідньої білизни. Уявляєте: до червня мені цього вистачи­ло! Тоді про одяг ніхто навіть і не думав. Як з’ясувалося, можна нормально жити навіть з трьома запасними речами одягу.

— Багато творчих людей зверта­лися до російських «колег» з прохан­ням виходити на вулиці… Якими були ваші дії?

А. Я розумів, що треба працювати, але не знав — як саме. Закликати з-за «порєбріка», щоб вони нарешті прокину­лися, — безнадійно. Це зайва трата часу. Ми акумулювали сили на собі: що може­мо написати, чим допомогти українцям. Коли Дмитро написав пісню «Азов», від­тоді уся наша творчість була скерована на підтримку наших захисників. Ми пи­сали патріотичні пісні, але не сльозливі, а такі, що підбадьорювали. Але так ґрун­товно ми почали працювати через півто­ра місяця після 24 лютого!

Д. 6 квітня у Чернівцях ми зустрілися з друзями. Це був саме той день, коли у «Бумбокса» разом з рок-групою Pink Floyd вийшла «Ой, у лузі червона калина…». Друзі кажуть: «Нас підтримує світ, Велика Британія, зокрема. Діма, а де творчість?». А я тоді влаштувався у гуманітарний во­лонтерський центр, тягав мішки, ми паку­вали пачки на схід — для внутрішньо пере­міщених і для військових.

— Ви багато концертів дали вже те­пер у зоні бойових дій…

Д. Коли приїжджаєш і виходиш до хлопців, бачиш, що спочатку вони дуже стримані. Люди військової професії — беземоційні, але після трьох-чотирьох пісень розслабляються. Найвища оцін­ка для нас, коли вони вже усміхаються і підспівують. Знаєте, порівняно з ними ми нічого не робимо. Але коли від них чу­ємо: «Хлопці, після вашого виступу нам хочеться втричі більше „гасити“ воро­га», для нас це — найвищий комплімент. Нас такі слова надихають на нові піс­ні. Тоді хочеться до них ще більше їхати. Ми би їм співали, а вони нехай би «гаси­ли» ще більше. Щоб ми разом наближали нашу перемогу. Для хлопців, які дивлять­ся смерті у вічі, насправді дуже важлива ця емоційна розрядка.

— У вас є пісня, присвячена «Азо­ву», яку ви записали під гітару на дик­тофон і яку заблокував ТікТок…

Д. Це була перша пісня, яку я написав після повномасштабного вторгнення. Я повертався додому після зустрічі з дру­зями, а в голові крутилася фраза: «А чай­ки кличуть знов «Азов». Власне після пісні «Азов» ми з Андрієм написали цілий аль­бом нових пісень. Те, що ТікТок заблоку­вав пісню «Азов», для мене стало ударом «нижче пояса». Ця пісня відразу потрапи­ла у «рекомендації» і за першу добу на­брала шалену кількість відгуків. Але в якийсь момент я зайшов у ТікТок, а там написано: «З підозрою у пропаганді на­сильницького тероризму ваш контент за­блоковано». Зрозуміло, що спрацювали боти ворога, бо для нас «Азов» — це герої, а для них це слово як вирок. Спрацювала ботоферма, яка вбила наше спілкування з глядачем через цю пісню.

— Ви тепер співаєте лише удвох — Дмитро Тодорюк і Андрій Сторож. А до 2019 року вас було троє. Вам тре­тього не треба?

А. Спочатку були такі думки — шука­ти третього. Але вони закінчилися нічим. Ми з Дмитром подумали і вирішили, що нам удвох — комфортно. Ми самі пише­мо, самі співаємо.

— Ви — перший гурт в українсько­му шоу-бізнесі, який відіграв концерт на борту літака на висоті 10 тисяч ме­трів…

Д. Я написав пісню «Небо на двох». Правда, тоді ми її презентували втрьох. Це сталося на борту літака. Наші друзі підтримували промокампанію, яка від­кривала новий рейс в Україні, і шука­ли цікаві рішення. Я підкинув їм ідею — прем’єра пісні на борту літака. Їм ця ідея сподобалася. Насправді, ми не лише одну пісню заспівали, це був повноцін­ний концерт під час польоту. А через чо­тири дні після такого тріумфального виступу наш третій член колективу пові­домив, що йде з гурту. Так і вийшло, що у нас небо таки на двох.

— Чому гурт називається «Авіа­тор»?

А. На той час, коли ми сформували­ся як гурт, у прокат вийшов фільм Мар­тіна Скорсезе «Авіатор» у головній ролі з ДіКапріо. Усі білборди рясніли цією на­звою. У фільмі йдеться про людину, яка, починаючи з мрії, дійшла до результа­ту. Це про нас також. Ми усе життя мрія­ли стояти на сцені, і зараз йдемо до цьо­го високого результату, про який мріяли. Вдячні Мартіну Скорсезе, що він вчасно зняв цей фільм. Ми недавно говорили, якби тепер створювався гурт «Авіатор», то, мабуть, згідно з останніми подіями, ми б називалися «Аватар».