«У тюрмі вірші були моїм криком душі, моїм болем і водночас надією»

Вона стала легендою за життя. 21 червня Ользі Ільків, зв’язковій «Роксоляні», виповнилося 100 років. Уже наступного дня напрошуюся на інтерв’ю до цієї маленької жіночки з великим серцем і величезною жагою до життя. Дорогою купую полуниці. Син Володимир на порозі запитує, чи може мама спілкуватися зі мною лежачи, бо втомилася від великої кількості відвідувачів, які ось уже два дні поспіль приходять привітати. Пані Ольга повністю втратила зір і погано чує, тому пан Володимир просить говорити трохи голосніше.

Стриянка Ольга Ільків в ОУН вступила у 1941-му. З 1942 року була провід­ницею жіночої мережі цієї ор­ганізації у Львові. Облаштува­ла конспіративні помешкання для генерала Романа Шухевича у селах Княгиничах і Грімному. У 1950-му Роман Шухевич під­пільно передав для Ольги Іль­ків «штафетку» (лист досі збе­рігається в архівах СБУ. — Г. Я.), в якій рекомендував поїхати на Донбас і створити там осередок ОУН. За день до від’їзду «Рок­соляна» поїхала до Львова, щоб попрощатися з подругами, але потрапила у лапи КДБ.

Вирок був страшний — 25 ро­ків «закритої» тюрми. «Це не та­бір. Із „закриток“ через жахливі умови поверталися одиниці, — з болем у голосі каже Ольга Ільків. — Ув'язнення я відбувала у Вла­дімірскому і Александровському централах. На стінах — сніг. Ко­жух відібрали, а принесли тон­кі покривала. Дивом повернула­ся живою, Бог допоміг. У тюрмі мене рятували вірші. У тенетах двох „закритих“ в’язниць вони були моїм криком душі, моїм бо­лем і водночас надією».

Попри поважний вік, Оль­га Ільків, як сама зізнається, не втрачає душевної молодості і не припиняє боротьби. Її пам’ять вражає. Пані Ольга розпові­ла мені усю біографію — з якого роду походить, ким були її бабу­сі і дідусі…

— Який секрет вашого дов­голіття?

— Мене про це давно питали. Я спочатку казала, що маю пога­ний характер, але велике спів­чуття до всього живого. Мені ці­каво жити. Мене цікавить все. Хоча я овдовіла давно.

— Пишете вірші про кохан­ня і любите співати пісні про кохання, бо були багато разів закохані…

— (Сміється. — Г. Я.). Не знаю, чи аж так багато разів була за­кохана. І не думайте, що люби­ла різних чоловіків, але свого чоловіка Володимира Лика лю­била дуже. Він походив зі села Ляховичі. А перед ним була за­кохала у Михайла Гнатченка, він був членом Партії гетьманців. Ольга Ільків народилася у дуже складний час. Австрійська дер­жава, до якої тоді належала Гали­чина, страждала від безробіття. Її дідусь по батьковій лінії — Теодор Ільків — був відставним офіцером морського флоту. Отримав по­саду директора школи у селі По­теличах, поблизу Рави-Руської. Інший дідусь по материнській лі­нії, Микита Коцур, працював на пошті у Стрию. Влітку 1918 року мама Розалія і син Теодора Фа­устин Ільків взяли шлюб. За сло­вами пані Ольги, дідусь Теодор дуже любив невістку Розалію — провадив з нею розмови на фі­лософські теми. Але потім між старшим поколінням сталася су­перечка. Мама Розалія переїхала до Стрия, де і народила 21 червня 1920 року доньку Ольгу. Мама по­їхала згодом до Польщі, а дідусь Микита Коцур, коли Ользі випо­внилося 13 років, записав її до української дівочої гімназії «Рід­ної Школи». Але вже через рік мама забрала Ольгу до Варшави.

А тоді з’явилися проблеми з навчанням, за яке у Варша­ві треба було платити. Щоб «ви­рішити» проблему, можна було лише віднести свою метри­ку з греко-католицької церкви до римо-католицької, що авто­матично означало зміну націо­нальності. Однак вже тоді Ольга показала свій характер і сказа­ла, що вона — українка. Виписа­ла від стрийських подруг про­грами навчання. Тоді знайомий вітчима Андрій Макух (у мами Розалії на той час вже був дру­гий чоловік. — Г. Я.) порадив готуватися до вступу в «Інсти­тут для дівчат у Перемишлі». — Я все осилила, перейшла до третього класу нового типу, що рівнялося дев’ятому року на­вчання. Мене там шанували, бо бачили, що я — самостійна, — каже пані Ольга.

Як відомо, нерідна дитина ні­коли не стане рідною. Вітчим відмовився платити за її навчан­ня, і Ольга Ільків почала дава­ти лекції багатшим ученицям. Трохи грішми допомагав дідусь Микита Коцур. А згодом керів­ництво інституту за добру успіш­ність трохи знизило їй плату.

Ольга Ільків старанною була не лише у навчанні, а й керува­ла літературними секціями в ін­ституті. Бо любила понад усе лі­тературу. Вміла писати прозу і вірші. Мабуть, ті вірші, як каже, і не дали їй збожеволіти у радян­ських тюрмах.

А ще пані Ольга дуже люби­ла танцювати, тож відвідувала платні курси танців. Раз на рік в інституті відбувався бал (хлопці тоді навчалися окремо. — Г. Я.). Під впливом тих танців і написа­ла свою першу пісню «Очі».

Усе перервала війна. Оль­зі Ільків бракувало одного року до закінчення «великої матури» (повної 12-річної освіти. — Г. Я.). У Кракові вступила на 4-місяч­ні так звані матуральні курси, однак восени 1940-го довело­ся повернутися до Варшави, де й вступила до Організації укра­їнських націоналістів. Саме там і закохалася у свого Володими­ра Лика, який втік від совєтсько­го арешту. А у 41-му вибухнула війна…

— До Львова я дісталася аж у серпні 1941-го, де ще діяв укра­їнський уряд, — каже пані Ольга. — Коли гестапо заарештувало наш уряд, тоді я вже мусила діяти сама. Усі зв’язки були обірвані. Влашту­валася на роботу у Львівську за­лізницю. Спочатку організувала невелику ланку на терені дирекції, згодом — робітничу ланку, а далі й мережу так званого зв’язку, до якої входила ще й молодіжна лан­ка на пошті. На нас звернула ува­гу чоловіча ланка ОУН, бо я їм до­ставляла «пляцкарти», без яких не можна було їздити у поїздах.

Тоді Ольга Ільків познайоми­лася з Катериною Зарицькою, яка очолила увесь жіночий під­пільний рух.

Пані Ольга перериває розмо­ву і каже, що хоче сісти. Прошу дозволу їй допомогти, бо хочу дотулитися до живої легенди.

— Може, вас підперти по­душкою? — запитую.

— Не треба. Я можу сидіти.

Пані Ольга спирає голову на руки і пальцями легенько пере­бирає волосся, ніби там захова­ла найпотаємніші спогади.

— У 43-му мене прийняли в уні­верситет «Карлові Вари» на філо­софський відділ. Але уряд Німеч­чини не дав мені дозволу на в’їзд до Чехословаччини. Було боля­че. 27 квітня того ж року я вийшла заміж за Володимира Лика. Але дуже хотіла вчитися, тому вступи­ла до Львівського медінституту. І це у час німецької окупації!

— А чоловік?

— Він працював на різних про­відних посадах Дрогобицької області, а у березні 48-го заги­нув під час облави.

— Ваша мама у цей час за­лишалася у Варшаві?

— Мама Розалія була дуже красивою жінкою. То всі казали. І за німців, і за більшовиків тор­гувала поблизу Львівської опе­ри. Більшовики заарештували її у 45-му за підозру у зв’язку з німцями, але визнали її невинність і випустили. Зате забрали чотирикімнатне помешкання на теперішній вулиці Менцинсько­го. Разом з меблями. Його за­брав собі заступник начальни­ка тюрми «Бригідки» Сахаров. Мамі у тому ж будинку виділили маленьку кімнату без води і газу. А магазинчик обклали таким по­датком, що, навіть випродавши все у ньому, ми і далі мали борг.

У 1946 році Ольга Ільків на­родила донечку Звениславу-Марію. З немовлям на руках, з мамою Розалією та Катериною Зарицькою вони переїхали у село Княгиничі (Івано-Франків­ська область. — Г. Я.). Квартира, в якій оселилися, була призна­чена для Головного командира УПА Романа Шухевича. Однак вони там мешкали недовго, бо Катерина Зарицька, коли йшла на зв’язок до Ходорова, потра­пила у лапи КДБ. Арештували і Любомира Полюгу, який супро­воджував Шухевича до лісу, а на зворотному шляху був поране­ний.

Ольга Ільків, яку Роман Шу­хевич призначив зв’язковою, запропонувала Дарії Гусяк та її мамі облаштувати квартиру в ін­шому районі. Для нової конспі­ративної «точки» створили се­кретну квартиру у селі Грімному (тепер Городоцький район на Львівщині). Тут народився син, якого назвала Володимиром.

— Приблизно тоді ви і на­писали своє знамените «По­встанське танґо»?

— Я його написала ще восени 1944-го. А музику — Марта Паш­ківська, «Мартуся» — зв’язкова Романа Шухевича у 45-му. Вона загинула у 1949-му, але я досі не знаю, де це було. Вона була талановитою піаністкою.

— Знаю, що у вас був ще один псевдонім — О.Звіробій.

— Під цим псевдонімом я на­писала у підпіллі маленьку збі­рочку поезій «Зі щитом — чи на щиті». За ці вірші отримала від Романа Шухевича поздоров­лення і визнання.

— Яким він був, Роман Шу­хевич?

— Простий в обходженні. Лю­бив жартувати. За всім пильну­вав, у всьому мав бути порядок, але атмосфера у помешканні була дуже дружня.

А далі були довгі роки радян­ських тюрем. У березні 1950 року Ольга Ільків повинна була виїхати на Донбас. Дуже хо­тіла попрощатися з подруга­ми у Львові. Тоді ще не знала, що генерал Тарас Чупринка за­гинув. Її схопило КДБ. Суд три­вав два роки, отримала 25 років ув’язнення «за участь в антира­дянській банді». Можливо, че­рез гострий зміст віршів і по­трапила аж в Александровський централ, що за 90 кілометрів від Іркутська, а через рік — Владі­мірскій централ, що за 100 кіло­метрів від Москви.

— Тоді у вас забрали донь­ку і сина?

— Дітей забрали у дитячий будинок, а мені сказали, що я їх більше ніколи не побачу. Вже згодом під час допиту один слідчий сказав, що мої діти те­пер мають прізвище Бойко. Я щохвилини про них думала, а на стінах писала: якщо хтось є зі Львова, знайте, що діти Оль­ги Ільків є у дитячому будин­ку під прізвищем Бойко. Зна­єте, якби не смерть Сталіна у 1953 році, я б ніколи не зна­йшла своїх дітей. Написала листа з тюрми у дитячий буди­нок у Львові. Директор дитбу­динку на свій страх і ризик від­повіла: діти є у цьому закладі. Бойко Віра та Бойко Андрій.

Лише 1964 року Ользі Іль­ків «скостили» термін. Хоча до звільнення її готували ще раніше. Дуже просили, щоб вона покая­лася. Але як могла зв’язкова Ро­мана Шухевича покаятися перед тими, хто залив Україну кров’ю?

Вийти на волю їй допоміг пол­ковник КДБ Володимир Шев­ченко. Попереду на неї чекали неймовірні поневіряння. Щоб повернути дітей, треба було влаштуватися на роботу. Спо­чатку санітаркою у Львівській обласній лікарні, а потім — двір­ничкою, щоб отримати хоч якесь житло. Вже згодом перейшла у Львівський історичний музей, а тоді — у відділ фондів Музею на­родної архітектури та побуту.

Ольга Ільків — жива легенда. Попри те, що їй важко говорити, вона готова навіть через біль у спині розповідати про той бурем­ний час, коли у будь-яку хвили­ну можна було не повернутися до родини, загинути у тюремних за­стінках. Чи лякало її це? Лякало. Але неймовірна любов до Украї­ни, до її волі перемагала страх…