«Я не хочу платити за участь у радіо- чи телепрограмах»

Цього українського співака добре знають не лише українці, які живуть у Бразилії, Канаді чи США, куди його запрошують на концерти і фестивалі. Він — улюбленець дітвори усього світу. Бо створені Назаром дитячі пісеньки, що лунають на ютуб-каналі «З любов’ю до дітей», співають не лише у Львові чи Києві. На них вчать українську мову діти в усіх куточках земної кулі. Нещодавно Назар Савко повернувся з Чикаго, де дав два благодійні концерти у рамках «Фестивалю українського села». А кілька днів тому взяв участь у закритті VІІІ Трускавецького кінофестивалю «Корона Карпат».

— Назаре, ви недавно по­вернулися з Америки. Що це був за тур?

— Це був «Фестиваль україн­ського села». Хоча селом це на­звати не можна, бо їхнє село — як наше велике місто. У Чикаго є квартали, зібрані в осередок, де живуть українці. І це зовсім не­далеко від центру міста, на ма­шині можна доїхати за якихось 30 хвилин. До цього осеред­ку має відношення Український католицький університет. Там є церква Святих Ольги та Воло­димира, парафіяни якої і запро­сили мене на цей фестиваль. Трішки розповім про собор Свя­тих Володимира і Ольги, який є однією з визначних пам’яток «Українського села», історич­ного району в північно-західній частині Чикаго. Проєкт будівлі у візантійсько-українському сти­лі розробив архітектор Ярос­лав Корсунський з Міннеаполі­са. Сам патріарх Йосиф Сліпий у 1973 році поблагословив на­ріжний камінь під будову цього собору. А зараз цікавинка, яку не знайдеш у Вікіпедії, а почу­єш безпосередньо з вуст спів­розмовників. Ця церква побудо­вана «за вареники». Люди день і ніч ліпили вареники, продавали, брали позики, гарували на різ­номанітних роботах, щоб збу­дувати за ті кошти свій осередок для молитви. З вірою в серці їм це вдалося, і постала ця кра­са. Українська греко-католиць­ка церква Святих Володими­ра і Ольги — символ незламного духу українського народу, який на американській землі створив свою маленьку батьківщину.

— Що кажуть українці Аме­рики про теперішню ситуацію в Україні?

— Мене запитували, як я до того всього ставлюся. Вони там страшенно переживають. Вони затяті і патріотичні. Голосували за «Європейську Солідарність», досі не можуть сприйняти того, що пе­ремогла інша партія. Вони тужать за Україною, допомагають не лише рідним. Знаю, як тільки по­чалася у нас війна, скільки добрих справ вони зробили, передали багато грошей, тепер надсила­ють кошти на лікування наших по­ранених бійців. До речі, я в Аме­риці виступав також благодійно. Без гонорару. Знаю, що багато грошей з того фестивалю пішло на благочинність.

— Що вас ще там вразило?

— Мене там вразило все. Але передувало цьому моє потра­пляння до Америки. Концерти були заплановані на суботу-не­ділю, але, як відомо, відкрити візу до Штатів дуже важко. У се­реду я приїхав до Києва і відразу ж віддав свій паспорт у консуль­ство, а у суботу вже мав відліта­ти. У консульстві пояснював, з якою метою хочу туди полетіти лише на кілька днів, але офіцер, що приймав документи, лише розвів руками, мовляв, це ж не ми вас запрошували, то чого з нас вимагаєте. Сказав, що є певний регламент, згідно з яким тиждень треба розглядати спра­ву. Ввечері ми зі співаком Іго­рем Петровим йдемо центром Києва, настрій — краще не пита­ти. А назустріч нам іде жінка не­високого зросту. Придивляюся, а це Уляна Супрун — ексміністр охорони здоров’я. Прошу у неї дозволу сфотографуватися. А тоді розповідаю, що я — співак, у суботу запланований концерт, а у мене досі немає візи. Пані Уля­на записала мій номер телефо­ну і пообіцяла зателефонувати консулу, бо знає його особисто.

— І що, спрацювало?

— Наступного дня я зателе­фонував пані Уляні. Вона розпо­віла, що спілкувалася з консу­лом, він знає мою ситуацію, але нічого не обіцяв. І вже наступ­ного дня після нашої розмови з пані Уляною мені зателефонува­ли з консульства і запросили за­брати паспорт з візою. У суботу я вже летів до США.

— Встигли на запланований концерт чи його довелося пе­реносити?

— Я прилетів за годину до по­чатку концерту. У нас з Чикаго 8 годин різниці, тож я, як кажуть, з корабля на бал потрапив.

— Як вас приймали?

— Чикаго називають україн­ським містом через те, що там справді живе багато українців. Хтось там народився, а хтось переїхав туди недавно. Для них приїзд українського артиста — як ковток свіжого повітря. Вони люблять добротну українську пісню. Не обов’язково естра­ду. Може бути і класика, але має бути своя, рідна. Російськомов­них українських артистів не за­прошують. В аеропорту мене зу­стрів Дарко Сютрик, і ми відразу ж поїхали у концертний зал. Там зібралося близько тисячі слу­хачів. Мої враження? Я жив на квартирі в українському кварта­лі. Там дуже багато церков різ­них конфесій. Поруч була церква Святого Миколая, де правилася Служба Божа українською. На­ступного дня після концерту пі­шов до церкви. Перед входом зупинився. Під’їжджали на ма­шинах люди і кликали одне од­ного: «Петре, іди сюди. Наталю, ми тут…» Розумієте, в Чикаго українці між собою розмовля­ють українською! Не почув жод­ної фрази англійською. І дуже здивував мене хор. Яке ж то було виконання!

— Це був ваш сольник?

— Ні. Спочатку виступали міс­цеві танцювальні колективи. По­тім співала Аничка (інтерв'ю з Аничкою читайте на сайті «ВЗ»), а на завершення вийшов я. Мій виступ тривав годину.

— В основному співали піс­ні Володимира Івасюка, на яких базується ваша твор­чість?

— Не лише. Я роблю оброб­ки українських народних пісень, співав також свої авторські. Але найбільше мене здивувало те, що приходили молоді мами з ді­тьми і питали: «А то ви написа­ли „Бульку“?». І зі мною фото­графувалися цілими родинами лише за те, що я — композитор дитячих пісень. Як з’ясувалося, я там — дуже популярний (смі­ється. — Г. Я.). Діти вчать україн­ську мову на моїх піснях, що лу­нають на каналі «З любов’ю до дітей». Моя «Булька» стала ре­кордсменкою, бо вже має 20 мільйонів переглядів. Такого ви­сокого показника переглядів в Україні не має ніхто.

-Це все ваші пісні?

— Так. І слова, і музика, і аран­жування.

— Як виникла ідея писати для дітей пісні?

— Це не я володію каналом для дітей, а певна структура, яка має студію анімації. Я познайо­мився з тими людьми, вони від­крили для мене новий світ. Я міг паралельно ще реалізуватися як дитячий композитор. Бо постій­но працюю з дітьми і страшенно люблю свою роботу.

— Пригадую, я у дитинстві росла на пісні «Десь тут була подоляночка». А мої внуки те­пер із задоволенням слуха­ють вашу «Бульку».

— У мене українські пісні, які я створюю, повчального типу, розважального. А ще озвучую дитячі серіали — про автомобі­лі, правила дорожнього руху. Для цього каналу я написав вже близько 40 пісень. Вже можна зробити два великі альбоми.

— Ви навчаєте дітей у Цен­трі творчості дітей та юнацтва Галичини співати?

— Не лише. У нас є цілий фун­дамент — і хореографія, і співи, ми робимо постановки своїх но­мерів. Завдяки моїй дружині На­дії, яка відповідає за навчаль­но-організаційну частину, ми створили такий тандем, який навчає не лише маленьких ді­точок, а й дорослих, які їздять зі мною на концерти і заробляють гроші.

— Кажете про заробітки. Ваш основний заробок у Цен­трі творчості чи заробляєте з композиторської діяльності?

— По-різному буває. Пра­цюю на державній роботі, за яку отримую зарплату. Крім того, мене запрошують на різнома­нітні вечірки та корпоративи. Як композитор можу продати піс­ню. Але, зізнаюся, зараз стало важче, ніж було колись.

— Був період, коли ввели квоти, і українська пісня пови­нна була переважати в укра­їнському радіо- і телепрос­торі. А зараз, коли прийшли до влади «слуги народу», си­туація докорінно змінюється. Крутять знову російську по­псу, з ранку до вечора тран­слюють «Сватів»… Відчува­єте тиск російської попси на українську пісню?

— Сам народ дуже це лю­бить. Більшість населення тіль­ки зраділа від того, що повер­нули «Сватів» на екрани. Хоча я особисто їх ніколи не дивився. Це не моє. Прикро, коли люди вдень кажуть, що вони патріо­ти, а ввечері дивляться росій­ські фільми.

— Ви — фіналіст «Голо­су країни». Минуло багато років, а «Голос країни» досі живе. На вашу думку, він став кращим чи гіршим? Чи стало легше пробитися співакам на велику сцену?

— Він став іншим. Змінилася структура «Голосу країни», змі­нилася команда. Перші два «Го­лоси» мали зовсім іншу команду — продюсерів, знімальну групу, помічників режисерів. Тоді не було так сплановано, як зараз. Ці два перші «Голоси» були при­родніші, як кажуть, душевніші. Ми переживали одне за одно­го, навіть не було відчуття конку­ренції. Це була справжня коман­да. Пізніше такого роду проєкти стають більш комерційними. Те­пер команд немає, відчувається гостра конкуренція.

— Зараз ви би взяли участь у наступному «Голосі країни»?

— Не боюся вдруге пірнати у ту саму воду, але я дуже залеж­ний від тих людей, які мене лю­блять і оточують. На мою думку, вони би не хотіли, щоб я брав участь вдруге у такому конкур­сі. Колись давно — це був той час, коли я мав це зробити. А тепер нема такої потреби.

— Не так давно на запро­шення української діаспо­ри ви виступали у Бразилії, тепер от в Америці. На вашу думку, чому вас знають біль­ше там, аніж тут, вдома? Вас не чути на радіо, не ви­дно на телебаченні. З чим це пов’язано?

— Мабуть, з тим, що я не хочу платити за участь у радіо- чи телепрограмах. Коли вже до­бре знаєш усіх, хто там працює, знаєш їхні характери. Тут у нас кожен — зірка. Трапляється, що музичний редактор зірковіший від самого виконавця. Спіль­ну думку знайти складно. Львів завжди вирізнявся серед інших міст людьми, це надзвичайно творче місто. Я завжди казав, що у Львові на квадратний метр два генії, які не можуть вжитися між собою. Мені насправді лег­ше співати за межами Львова.

— На закритті Трускавець­кого кінофестивалю «Корона Карпат» ви заспівали пісню «Ой чий то кінь стоїть»…

— Так, я разом з Олегом Скрипкою зробив аранжуван­ня цієї пісні і заспівав у другому сезоні «Голосу країни». Завдяки цій пісні я потрапив у фінал «Го­лосу». Дуже люблю цю пісню. Знаю, що колись її співали по­встанці.

— Але ви не лише співак і композитор, а, як стало ві­домо, ще й актор. Це прав­да, що зіграли у польському фільмі?

— Насправді я тривалий час працював у Першому україн­ському театрі для дітей та юна­цтва (колишній ТЮГ. — Г. Я.). Грав головні і другорядні ролі — це і Принц, і Аладдін, і багато інших. Акторської майстерності мене вчив тепер уже покійний Ми­рон Лукавецький. Я отримав від нього практичну освіту, яка мені дуже знадобилася у житті. Театр потребував молодих акторів, які вміють співати. А я був молодий і співав (сміється. — Г. Я.), бо це переважно були мюзикли.

— А хіба ви не консервато­рію закінчували?

— Консерваторію. Але у нас викладають і режисуру, і ак­торську майстерність. Опер­ні співаки також актори. А я пе­ред вступом у консерваторію мав за плечима ще десять ро­ків у театрі «Погулянка» ЦТДЮГ, де мене акторської майстер­ності навчала Віра Соломіна. І з актора-любителя я переріс у професіонала. За акторською анкетою, яка є в Інтернеті, мене знайшли польські кінематогра­фісти. І двічі мене запрошували у свої стрічки. Але, звісно, я би хотів попробувати свої сили і на українському знімальному май­данчику.