«Мій новий роман для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною»
Ексклюзивне інтерв’ю з відомою письменницею Галиною Вдовиченко
Ми познайомилися з Галиною Вдовиченко під час редакційного завдання. Тоді ще працювали у різних газетах, а потім доля звела у «Високому Замку». Завжди захоплювалася репортажами та інтерв’ю цієї талановитої журналістки — це були маленькі есе, романи у мініатюрі. А коли вийшов друком перший роман Галини, «Пів яблука», раділи усім колективом. Щороку до Форуму видавців Галина Вдовиченко готується з особливою відповідальністю — представляє новий роман або книжку для дітей.
— Галино, яким романом цього року потішите своїх шанувальників на 26 BookForum?
— Новий роман має назву «Найважливіше — наприкінці». Писала його два роки з перервами. Без упевненості, що захочу його оприлюднити, але підсвідомо розуміючи, що доведеться, врешті-решт, наважитися, бо ж навіщо тоді?.. Усе, що ми відверто готові проговорити наодинці зі собою, заслуговує на те, аби поділитися цим з іншими. Письменник у житті може бути цілковито «закритою» людиною, навіть соціопатом, але в текстах він відкритий, як на долоні. Теми самі обирають того, хто про них писатиме, і змушують працювати на себе. У певний момент я зрозуміла, що пишу цей текст не лише для себе, а й для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків з близькою людиною, спробувати змінити їх на краще. Усе в наших силах, навіть вплинути на те, на що, здавалося б, уже втрачено вплив.
— Про що роман?
— Про стосунки чоловіка і жінки, які прожили разом тридцять п’ять років. Які пройшли багато через що — через відчуження, зближення, війну між собою, перемир’я, розчарування, надію і втрати… Про вміння прощати і співпереживати, приймати іншого, не подібного на себе, відділяти другорядне від головного, не дозволяти несуттєвому впливати на наші стосунки… Мені хотілося б, щоб цей роман прочитали перш за все молоді читачі, мені є що їм сказати. (Презентація нового роману Галини Вдовиченко «Найважливіше — наприкінці» відбудеться 20 вересня, о 14 год. за адресою: вул. Коперника, 14, дворик. — Г. Я.).
— Ви увійшли у світ літератури романом «Пів яблука». Що підштовхнуло до його написання?
— На той момент вже неможливо було стримувати свої бажання і мрії. Настав час писати не лише газетні матеріали, а й прозу, і це був роман «Пів яблука». Він відкрив для мене внутрішні шлюзи — хлинули ідеї і теми, вже не було стримання від тої навали. До речі, кілька місяців тому сталася дивна річ. Коли писала роман «Найважливіше — наприкінці», відволіклась на редагування романів «Пів яблука» та «Інші пів яблука», їх готували до виходу тепер вже у «Видавництві Старого Лева». Перечитуючи їх, раптом зрозуміла те, що не спадало на думку до того моменту: знову пишу про двох героїв, я вже писала про них. Це вони, тому нема чого давати їм інші імена і вигадувати передісторію, — ось їхня передісторія. Укотре переконалася, що роман завжди знає більше, аніж його автор.
— Роман «Замок Гербуртів» («Тамдевін») свого часу отримав першу премію у номінації «Романи» на конкурсі «Коронація слова». Знаю, ви досліджували тему вовків. Що було найважче у цьому дослідженні?
— Перечитала тоді все, що вдалося знайти про особливості цих хижаків, все, що писали професійні етологи чи дослідники-аматори, розмовляла з фахівцями і людьми, які мали досвід зустрічі з вовками. Цей досвід змінив моє ставлення до цих звірів, які живуть за своїми правилами, деякі з них є більш «досконалими», ніж наші, людські. А коли вже вийшов роман «Тамдевін», я познайомилась з Мариною Шквирею, українською дослідницею хижаків, зокрема й вовків. Подумала тоді: працювати вміємо, часом краще за інших, а говорити про себе, розповідати про своє — ні. Тому й, до речі, так мало перекладів сучасної української літератури мовами світу. Можновладцям потрібно не урізати, а збільшувати фінансування таких інституцій, як, скажімо, Український інститут книги, дієво підтримувати популяризацію української літератури у світі… Щоб ця структура мала можливість працювати як Польський інститут книги та Польська програма перекладів, як німецький Ґете-Інститут, як фонд Норла, який фінансує роботу перекладачів з норвезької, як спеціальні фундації і фонди у Швеції та Фінляндії, які сприяють популяризації своїх літератур у світі, перекладам будь-якими мовами… Шлях через читання — найбільш короткий для пізнання іншої країни та розуміння того, що там відбувається, якими є і чого прагнуть її жителі.
— Серед ваших книжок є й казки. Першою була книжка «Мишкові Миші». Чому взялися ще й за дитячі книжки?
— Спілкування з дітьми — це, перш за все, не «як там у школі?» і «покажи щоденник», а розмови, вигадування історій, ігри… Усі мої дитячі книжки починалися з гри, на той час — вже з онуками, бо те, що могла написати, спілкуючись з донькою і сином, я вчасно не написала. Ми разом «будуємо» хатку в кімнаті чи на дереві, розповідаємо одне одному якісь цікавинки, придумуємо «наші» слівця, — а тоді розповідаю дітям свої вигадки, і нерідко саме діти просять, щоб ці історії стали книжками. Радію, що «Видавництво Старого Лева» перевидало «Мишкових Мишей», оформила їх художниця Інна Черняк; що цього року у цьому ж видавництві вийшла «Ліга непарних шкарпеток», теж з новими ілюстраціями Арсена Джанікяна. А незабаром вийде наступний наклад «Чорно-чорної курки» вже в іншому форматі.
— Ще одна ваша книжка для дітей, «36 і 6 котів», що так полюбилася не лише діткам, а й дорослим, перекладена кількома мовами, а згодом її видали шрифтом Брайля. Це була ваша ідея?
— Ні, не моя. Це Фонд родини Нечитайло звернувся до моїх видавців з проханням дозволити видати «Котів» для дітей з вадами зору.
І відтоді вони видали вже чотири мої книжки — вони є у вільному доступі в онлайн-бібліотеці книг шрифтом Брайля для дітей. Готують до друку ще й нову книжку — «36 і 6 котів-компаньйонів». І не лише вони видають мої книжки для дітей, які читають пальчиками. Ми також записали аудіоверсію першої книжки з «котячої серії» в Ресурсному центрі Політехніки (для людей з особливими потребами). Вона теж для дітей, які не можуть читати очима, але із задоволенням слухають книжки.
— Читачі «Високого Замку» добре пам’ятають ваші інтерв’ю з зірками естради, репортажі з виставок та інші цікаві матеріали у щоденній газеті (Галина Вдовиченко очолювала відділ культури, а згодом стала заступником головного редактора. — Г. Я.). Чи доводилось зустріти серед героїв своїх публікацій прототипів майбутніх героїв книжок?
— Цікавість до Іоана Георга Пінзеля бере початок з моїх публікацій у газеті. Давно захоплююсь скульптурами цього майстра ХVІІІ століття, тому свого часу «створила» в уяві невідому роботу Майстра — дерев’яне яблуко з певними властивостями, і все, що відбувалося довкола цієї знахідки у моєму першому романі. На одному з Форумів видавців львівська дизайнерка Івона Лобан, прочитавши перший роман і його продовження, запросила мене на показ колекції одягу за мотивами творчості Пінзеля. Ведучий згадав на початку показу: «Існує легенда про яблуко майстра Пінзеля…»… Ось так і народжуються часом легенди, зі сторінок роману переходячи у життя. Ще одна відома особа надихнула мене на роман, маю на увазі художника-примітивіста Никифора Дровняка. До його пам’ятника у Львові, що поруч з Домініканським собором, підходять усі туристи, затерли до блиску його палець у небо. Його життя теж сповнене таємницями, деякі білі плями я на свій розсуд заповнила у романі «Бора».
Чимало рис характеру, звичок, улюблених висловів та випадків вихоплюю з життя, забираю від тих, з ким спілкуюся, за ким спостерігаю. Це одне з найулюбленіших занять — спостерігати за людьми.
— Одне з чільних місць у вашій творчості займає тема війни. Як народився роман «Маріупольський процес»?
— Так оце ж я після нього тривалий час не могла взятися за наступний роман, він з мене витиснув все, що зміг. Довго після нього «видихувала». Про війну треба писати не через десять років, а коли пече нестерпно. Не треба чекати, поки про нас хтось розкаже світові і нам самим про те, що з нами тепер відбувається, особливо з початком війни. А варто говорити тоді, коли годі мовчати, не чекати завершення подій, взагалі нічого не чекати. Говорити.
Я писала цей роман у розпал подій — від кінця літа 2014 року, протягом пів року, на такому градусі напруження і концентрації, що навряд чи таке можливо повторити. Зараз вже так не змогла б. Це дуже важливо відчути, коли час братися за діло, не відкладаючи на потім. Роман вийшов у вересні 2015-го, нічого б у тексті я тепер не змінила. Сюжет і герої вигадані, а деталі цієї історії — це реальний фактаж подій літа 2014-го.
— Як довго пишете роман? Чи траплялося, що, завершивши роботу, можете сісти і переписати його?
— Траплялося, що могла написати роман за пів року, але це жорсткий варіант. Письменницька робота передбачає вміння самоорганізовуватися. Я зустрічала талановитих людей, які могли б писати романи, але не можуть саме з цієї причини — розхристаності і нездатності до самопожертви. Часом ти точно мусиш жертвувати. Хоча кожен, хто пише, знає за собою й такий гріх: відтягувати момент сідання за комп’ютер. Ходиш, знаходиш собі якусь роботу, відволікаєшся… Робиш собі третю каву… Головне сісти — і почати, а далі піде.
— Ви не лише письменниця, а й волонтер. Як усе встигаєте?
— Вже десять років я зі спільнотою взаємодопомоги «Емаус-Оселя» (тепер уже член колективу, але мені більше до душі визначення «волонтер»), це спільнота колишніх безпритульних. Заради того, щоб їм допомогти, готова влізти в костюм «зайця» і на відкритті оновленої крамниці вийти на вулицю кликати людей всередину. Безмірно поважаю цих людей за те, що змогли поставити крапку на своїх вбивчих залежностях, повернутися до усвідомленого життя, заробляти і допомагати іншим. Багатьох вважаю своїми друзями.
А інші добрі діла, в яких нас називають волонтерами, беру участь спонтанно. Нещодавно на запрошення громадської організації «КонтрФорс» впорядковували територію довкола костелу ХVІ століття в селі Соколівці. Звільняли його з облоги хащів. Здавалося б, безнадійна справа, все одно наступної весни все там заросте. А виходить, ні, бо ті, хто бере участь в цих акціях не перший рік, кажуть, що спочатку це було суцільне сміттєзвалище, а тепер достатньо покосити траву й порубати кущі, а порожніх пляшок хіба мішок назбирається. Добра справа швидко не робиться. Терпіння і наполегливість здатні більш відчутно змінити світ, аніж рішучий, але поодинокий підхід.
— Бачила в програмі нинішнього БукФоруму вашу кураторську програму «Романтична література в світі глобальних змін». Що це таке?
— Це комплекс різноманітних заходів — презентацій, дискусій, «круглих столів» і публічних інтерв’ю на головну тему літератури (як на мене): любов. До участі я запросила багатьох прозаїків, в яких щойно вийшли нові книжки. Ми спілкуватимемося на такі, скажімо, теми: «Людські пристрасті на тлі епохи. Причетність глобальної історії до приватної історії стосунків» або «Ви написали книжку про мене. Посттравматичний і постромантичний синдроми у текстах» і таке інше. (Усі події цієї програми відбуватимуться від четверга до неділі за адресою: вул. Коперника, 14, внутрішній дворик. — Г. Я.).