• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Мій новий роман для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною»

«Мій новий роман для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою письменницею Галиною Вдовиченко

Ми познайомилися з Галиною Вдовиченко під час редакційного завдання. Тоді ще працювали у різних газетах, а потім доля звела у «Високому Замку». Завжди захоплювалася репортажами та інтерв’ю цієї талановитої журналістки — це були маленькі есе, романи у мініатюрі. А коли вийшов друком перший роман Галини, «Пів яблука», раділи усім колективом. Щороку до Форуму видавців Галина Вдовиченко готується з особливою відповідальністю — представляє новий роман або книжку для дітей.

— Галино, яким романом цього року потішите своїх ша­нувальників на 26 BookForum?

— Новий роман має назву «Найважливіше — наприкінці». Писала його два роки з перерва­ми. Без упевненості, що захочу його оприлюднити, але підсвідо­мо розуміючи, що доведеться, врешті-решт, наважитися, бо ж навіщо тоді?.. Усе, що ми відвер­то готові проговорити наодинці зі собою, заслуговує на те, аби поділитися цим з іншими. Пись­менник у житті може бути цілко­вито «закритою» людиною, на­віть соціопатом, але в текстах він відкритий, як на долоні. Теми самі обирають того, хто про них писатиме, і змушують працюва­ти на себе. У певний момент я зрозуміла, що пишу цей текст не лише для себе, а й для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків з близькою лю­диною, спробувати змінити їх на краще. Усе в наших силах, навіть вплинути на те, на що, здавалося б, уже втрачено вплив.

— Про що роман?

— Про стосунки чоловіка і жін­ки, які прожили разом тридцять п’ять років. Які пройшли бага­то через що — через відчужен­ня, зближення, війну між собою, перемир’я, розчарування, надію і втрати… Про вміння прощати і співпереживати, приймати іншо­го, не подібного на себе, відділя­ти другорядне від головного, не дозволяти несуттєвому вплива­ти на наші стосунки… Мені хо­тілося б, щоб цей роман прочи­тали перш за все молоді читачі, мені є що їм сказати. (Презента­ція нового роману Галини Вдови­ченко «Найважливіше — напри­кінці» відбудеться 20 вересня, о 14 год. за адресою: вул. Копер­ника, 14, дворик. — Г. Я.).

— Ви увійшли у світ літера­тури романом «Пів яблука». Що підштовхнуло до його на­писання?

— На той момент вже немож­ливо було стримувати свої ба­жання і мрії. Настав час писати не лише газетні матеріали, а й прозу, і це був роман «Пів яблу­ка». Він відкрив для мене вну­трішні шлюзи — хлинули ідеї і теми, вже не було стримання від тої навали. До речі, кілька міся­ців тому сталася дивна річ. Коли писала роман «Найважливіше — наприкінці», відволіклась на ре­дагування романів «Пів яблука» та «Інші пів яблука», їх готували до виходу тепер вже у «Видав­ництві Старого Лева». Перечи­туючи їх, раптом зрозуміла те, що не спадало на думку до того моменту: знову пишу про двох героїв, я вже писала про них. Це вони, тому нема чого дава­ти їм інші імена і вигадувати пе­редісторію, — ось їхня передіс­торія. Укотре переконалася, що роман завжди знає більше, аніж його автор.

— Роман «Замок Гербуртів» («Тамдевін») свого часу отри­мав першу премію у номінації «Романи» на конкурсі «Корона­ція слова». Знаю, ви досліджу­вали тему вовків. Що було най­важче у цьому дослідженні?

— Перечитала тоді все, що вдалося знайти про особливості цих хижаків, все, що писали про­фесійні етологи чи дослідники-аматори, розмовляла з фахів­цями і людьми, які мали досвід зустрічі з вовками. Цей досвід змінив моє ставлення до цих зві­рів, які живуть за своїми прави­лами, деякі з них є більш «до­сконалими», ніж наші, людські. А коли вже вийшов роман «Там­девін», я познайомилась з Ма­риною Шквирею, українською дослідницею хижаків, зокрема й вовків. Подумала тоді: працю­вати вміємо, часом краще за ін­ших, а говорити про себе, роз­повідати про своє — ні. Тому й, до речі, так мало перекладів сучас­ної української літератури мо­вами світу. Можновладцям по­трібно не урізати, а збільшувати фінансування таких інституцій, як, скажімо, Український інсти­тут книги, дієво підтримувати популяризацію української літе­ратури у світі… Щоб ця структу­ра мала можливість працювати як Польський інститут книги та Польська програма перекладів, як німецький Ґете-Інститут, як фонд Норла, який фінансує ро­боту перекладачів з норвезької, як спеціальні фундації і фонди у Швеції та Фінляндії, які сприяють популяризації своїх літератур у світі, перекладам будь-якими мовами… Шлях через читання — найбільш короткий для пізнання іншої країни та розуміння того, що там відбувається, якими є і чого прагнуть її жителі.

— Серед ваших книжок є й казки. Першою була книжка «Мишкові Миші». Чому взяли­ся ще й за дитячі книжки?

— Спілкування з дітьми — це, перш за все, не «як там у шко­лі?» і «покажи щоденник», а роз­мови, вигадування історій, ігри… Усі мої дитячі книжки починалися з гри, на той час — вже з онуками, бо те, що могла написати, спілку­ючись з донькою і сином, я вчас­но не написала. Ми разом «буду­ємо» хатку в кімнаті чи на дереві, розповідаємо одне одному якісь цікавинки, придумуємо «наші» слівця, — а тоді розповідаю ді­тям свої вигадки, і нерідко саме діти просять, щоб ці історії стали книжками. Радію, що «Видавни­цтво Старого Лева» перевида­ло «Мишкових Мишей», офор­мила їх художниця Інна Черняк; що цього року у цьому ж видав­ництві вийшла «Ліга непарних шкарпеток», теж з новими ілю­страціями Арсена Джанікяна. А незабаром вийде наступний на­клад «Чорно-чорної курки» вже в іншому форматі.

— Ще одна ваша книжка для дітей, «36 і 6 котів», що так по­любилася не лише діткам, а й дорослим, перекладена кіль­кома мовами, а згодом її ви­дали шрифтом Брайля. Це була ваша ідея?

— Ні, не моя. Це Фонд роди­ни Нечитайло звернувся до моїх видавців з проханням дозволити видати «Котів» для дітей з вада­ми зору.

І відтоді вони видали вже чо­тири мої книжки — вони є у віль­ному доступі в онлайн-бібліотеці книг шрифтом Брайля для дітей. Готують до друку ще й нову книж­ку — «36 і 6 котів-компаньйонів». І не лише вони видають мої книж­ки для дітей, які читають пальчи­ками. Ми також записали аудіо­версію першої книжки з «котячої серії» в Ресурсному центрі По­літехніки (для людей з особли­вими потребами). Вона теж для дітей, які не можуть читати очи­ма, але із задоволенням слуха­ють книжки.

— Читачі «Високого Зам­ку» добре пам’ятають ваші інтерв’ю з зірками естради, репортажі з виставок та інші цікаві матеріали у щоденній газеті (Галина Вдовиченко очо­лювала відділ культури, а згодом стала заступником головного редактора. — Г. Я.). Чи дово­дилось зустріти серед геро­їв своїх публікацій прототипів майбутніх героїв книжок?

— Цікавість до Іоана Георга Пінзеля бере початок з моїх пу­блікацій у газеті. Давно захоплю­юсь скульптурами цього май­стра ХVІІІ століття, тому свого часу «створила» в уяві невідо­му роботу Майстра — дерев’яне яблуко з певними властивостя­ми, і все, що відбувалося довко­ла цієї знахідки у моєму першо­му романі. На одному з Форумів видавців львівська дизайнерка Івона Лобан, прочитавши пер­ший роман і його продовження, запросила мене на показ колек­ції одягу за мотивами творчос­ті Пінзеля. Ведучий згадав на початку показу: «Існує легенда про яблуко майстра Пінзеля…»… Ось так і народжуються часом легенди, зі сторінок роману пе­реходячи у життя. Ще одна ві­дома особа надихнула мене на роман, маю на увазі художника-примітивіста Никифора Дровня­ка. До його пам’ятника у Льво­ві, що поруч з Домініканським собором, підходять усі туристи, затерли до блиску його палець у небо. Його життя теж сповне­не таємницями, деякі білі плями я на свій розсуд заповнила у ро­мані «Бора».

Чимало рис характеру, зви­чок, улюблених висловів та ви­падків вихоплюю з життя, заби­раю від тих, з ким спілкуюся, за ким спостерігаю. Це одне з най­улюбленіших занять — спостері­гати за людьми.

— Одне з чільних місць у ва­шій творчості займає тема війни. Як народився роман «Маріупольський процес»?

— Так оце ж я після нього три­валий час не могла взятися за наступний роман, він з мене ви­тиснув все, що зміг. Довго після нього «видихувала». Про війну треба писати не через десять років, а коли пече нестерпно. Не треба чекати, поки про нас хтось розкаже світові і нам самим про те, що з нами тепер відбуваєть­ся, особливо з початком війни. А варто говорити тоді, коли годі мовчати, не чекати завершення подій, взагалі нічого не чекати. Говорити.

Я писала цей роман у розпал подій — від кінця літа 2014 року, протягом пів року, на такому гра­дусі напруження і концентрації, що навряд чи таке можливо по­вторити. Зараз вже так не змо­гла б. Це дуже важливо відчути, коли час братися за діло, не від­кладаючи на потім. Роман вий­шов у вересні 2015-го, нічого б у тексті я тепер не змінила. Сю­жет і герої вигадані, а деталі цієї історії — це реальний фактаж по­дій літа 2014-го.

— Як довго пишете роман? Чи траплялося, що, завер­шивши роботу, можете сісти і переписати його?

— Траплялося, що могла на­писати роман за пів року, але це жорсткий варіант. Письмен­ницька робота передбачає вмін­ня самоорганізовуватися. Я зу­стрічала талановитих людей, які могли б писати романи, але не можуть саме з цієї причини — розхристаності і нездатності до самопожертви. Часом ти точно мусиш жертвувати. Хоча кожен, хто пише, знає за собою й такий гріх: відтягувати момент сідання за комп’ютер. Ходиш, знаходиш собі якусь роботу, відволікаєш­ся… Робиш собі третю каву… Го­ловне сісти — і почати, а далі піде.

— Ви не лише письменни­ця, а й волонтер. Як усе встигаєте?

— Вже десять років я зі спіль­нотою взаємодопомоги «Емаус-Оселя» (тепер уже член колек­тиву, але мені більше до душі визначення «волонтер»), це спіль­нота колишніх безпритульних. За­ради того, щоб їм допомогти, го­това влізти в костюм «зайця» і на відкритті оновленої крамни­ці вийти на вулицю кликати лю­дей всередину. Безмірно пова­жаю цих людей за те, що змогли поставити крапку на своїх вбив­чих залежностях, повернутися до усвідомленого життя, заробляти і допомагати іншим. Багатьох вва­жаю своїми друзями.

А інші добрі діла, в яких нас називають волонтерами, беру участь спонтанно. Нещодавно на запрошення громадської ор­ганізації «КонтрФорс» впорядко­вували територію довкола кос­телу ХVІ століття в селі Соколівці. Звільняли його з облоги хащів. Здавалося б, безнадійна спра­ва, все одно наступної весни все там заросте. А виходить, ні, бо ті, хто бере участь в цих акціях не перший рік, кажуть, що спочат­ку це було суцільне сміттєзвали­ще, а тепер достатньо покосити траву й порубати кущі, а порож­ніх пляшок хіба мішок назбира­ється. Добра справа швидко не робиться. Терпіння і наполегли­вість здатні більш відчутно змі­нити світ, аніж рішучий, але поо­динокий підхід.

— Бачила в програмі ниніш­нього БукФоруму вашу ку­раторську програму «Ро­мантична література в світі глобальних змін». Що це таке?

— Це комплекс різноманіт­них заходів — презентацій, дис­кусій, «круглих столів» і публіч­них інтерв’ю на головну тему літератури (як на мене): лю­бов. До участі я запросила ба­гатьох прозаїків, в яких щойно вийшли нові книжки. Ми спіл­куватимемося на такі, скажімо, теми: «Людські пристрасті на тлі епохи. Причетність глобаль­ної історії до приватної істо­рії стосунків» або «Ви написали книжку про мене. Посттравма­тичний і постромантичний син­дроми у текстах» і таке інше. (Усі події цієї програми відбува­тимуться від четверга до неді­лі за адресою: вул. Коперника, 14, внутрішній дворик. — Г. Я.).

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Мій новий роман для тих, кому варто вчасно зробити ревізію своїх стосунків із близькою людиною»