Передплата 2025 ВЗ

«Для постановки „Лоенгріна“ я пішов на курси німецької мови. І запропонував артистам, задіяним у виставі, зробити те саме»

Диригент-постановник Львівської національної опери Мирон Юсипович — про підготовку до прем’єри вистави Ріхарда Вагнера

1 березня у Львівській національній опері відбудеться грандіозна подія. Уперше за останні 35 років у театрі зазвучить музика Ріхарда Вагнера. Попри те, що усі спектаклі Опери проходять при повних залах, і до усіх постановок увесь колектив готується ретельно, до постановки «Лоенгріна» поставилися з особливим трепетом і відповідальністю. Для цього ще й запросили зіркових осіб з-за кордону. Режисера — з Німеччини, художника по костюмах і артиста на головну роль — з Австрії. Здійснилася мрія диригента-постановника Мирона Юсиповича: вагнерівський «Лоенгрін» відтепер звучатиме у Львівській опері.

— Мироне Івановичу, що спонукало вас до постановки опери Ріхарда Вагнера «Лоен­грін» після 35-річної перерви?

— Я мріяв поставити цю оперу не тепер і не чотири роки тому, а завжди. Кожен професійний ди­ригент про це мріє. Бо ця опера — це глиба, краса, етапний твір у кар’єрі кожного. Свого часу я по­ставив «Аїду», «Набукко» Верді, з якими неодноразово виступали в Австрії і мали багато схвальних відгуків у пресі. Не можу оминути «Іоланту» Чайковського і «Чарівну флейту» Моцарта. Це все етап­ні твори. І опера Вагнера також. Його музику в концертах в Укра­їні і за кордоном виконую дав­но і дуже люблю. Але для вико­нання цієї музики потрібен дуже хороший ресурс — оркестр, ве­ликий хор, особливо чоловічий склад. Тому нам довелося доби­рати співаків у Львові. Богу дяку­вати, у нашому місті професіоналів не бракує. Вперше про «Лоенгрін» я заговорив близько п’яти років тому. Навіть був наказ по театру, я сконтактувався з німецьким ре­жисером Міхаелем Штурмом. Він знайшов спонсорів для постанов­ки цього твору у Львівській опері. Але через інертність попереднього керівництва нам не вдалося цьо­го задуму довести до кінця. Було прикро і соромно. Я навіть втратив лице перед німецькою стороною. З приходом у театр Василя Вов­куна крига скресла. Пан Василь — енергійний, заводний, з ним твор­чим людям можна чогось нового досягти.

— І ви знову звернулися до німців?

— Аякже! Звісно, з осторогою, бо не був упевнений, що цьо­го разу мені підуть назустріч. Мі­хаель Штурм мені відписав на скриньку листа, що дає згоду. Але цього разу фінансування з їхнього боку нема. Наш театр усі витрати взяв на себе.

— Чому запросили на голо­вні партії солістів з-за кордо­ну? Хіба у нашому театрі бра­кує професіоналів?

— Силами нашого театру ми повністю забезпечуємо високу якість виконання провідних пар­тій у цій опері. Однак ніде у сві­ті не буває так, що в опері задія­ні лише солісти свого театру. На перших партіях мають бути зірко­ві солісти у будь-якому спектаклі, а у Вагнера тим більше. У нашо­му театрі, та й взагалі в Україні, близько 80 відсотків співаків ма­ють чудові голоси. Але володін­ням цим голосом може похва­литися не кожен. З правильним звуковидобуванням, що не псує і передчасно не зношує голосо­вий апарат, маємо проблему. Бо, на жаль, високопрофесійної шко­ли у нас нема. Нехай ніхто не об­ражається, бо всі про це знають.

— То ви загалом скількох лю­дей запросили у «Лоенгрін»?

— Один Лоенгрін буде з Ав­стрії, ще один — у майбутньому — з Одеси і Дніпра. Ще двоє со­лістів — із Київської національної опери і одна солістка — з Харкова.

— Після того, як відбудеться прем’єра, на наступні вистави вони також приїжджатимуть до Львова?

— Звісно! Вони приїжджати­муть сюди стільки разів, скільки у нашому театрі йтиме ця вистава. За моїми ідеями 25-річної дав­ності, згідно з оперною рефор­мою, яка має відбутися в Украї­ні, солісти повинні інтегруватися бодай у межах країни. Попри те, що артист прописаний у Льво­ві, може співати в Одесі, Киє­ві чи Харкові. Це нереально, щоб кожен театр мав п’ять справ­жніх Лоенгрінів чи інших співаків на провідні партії. Артист пови­нен їздити зі своїми найкращи­ми партіями. Від цього виграє не лише він, а й оперне мистецтво. У Європі така практика існує давно.

— Але ж це немалі гроші…

— Так, має бути відповідне фі­нансування. Треба переглянути бюджет культури у сфері опери, перерозподілити кошти. Можли­во, не треба витрачати стільки на звання народних і заслужених… Оперна реформа має відбутися. Дещо з цього було розпочато з постановки опери «Дон Жуан» на львівській сцені.

— Тобто перший щабель пройдено. «Лоенгрін» — як нова вершина?

— Ця опера стала для нас усіх пробним горішком. Не лише для мене. Стала таким собі лакмусо­вим папірцем для всього колек­тиву. Частина співаків відпала. Не через те, що хтось не має голо­су, а через недостатнє володін­ня ним. Чистої музики у виставі — 3 години 35 хвилин, а це вели­чезний обсяг тексту і музики. Ми не викинули жодного шматочка. У цьому також унікальність нашої постановки опери. Щоб співа­ти Вагнера, треба мати не лише голос. Це своєрідна перевірка на IQ, бо не кожен у стані освої­ти таку кількість матеріалу. Одна справа заспівати неаполітанську чи українську пісню, чи навіть партію в якійсь опері, а інша — спі­вати у «Лоенгріні».

— А чому саме з Німеччини запросили режисера? Невже в Україні нема людини, яка би могла поставити Вагнера?

— Якщо входимо в Європу, по­винні бути у тому культурному середовищі, яке там є. Може­мо його сприймати, чи, навпа­ки, можемо додати щось своє, чого нема у них. Так ми робили з Львівською оперою під час га­стролей, скажімо, в Австрії, коли привезли «Набукко». Тоді преса писала: «Хто хоче бачити справ­жню автентичну оперу Верді, то йдіть на постановку Львівського оперного». І це була не іронія, а визнання. Але в театрі не можуть усі опери ставитися в одному й тому ж стилі. Щоб осучаснити виставу, можна бавитися зі світ­лом, декораціями, але при цьо­му все ж зберегти суть. Німець­кий варіант постановки Вагнера мене особисто зацікавив. Та й за­просити режисера-іноземця — це нове дихання, європейське мис­лення. Тому хотів попрацювати над цією виставою з німецьким режисером. Водночас буду від­вертим, я би нікому не ра­див комплек­сувати, мов­ляв, ми чогось там не вміємо. Це неправда! У нас також є режисери, які, можливо, по­ставили би й краще цю ви­ставу. Річ у тім, що Вагнер на­писав не лише музику, а й лі­бретто. Він був філософом, лі­тератором, і ці середньовічні германські легенди зумів поєд­нати. У них є величезна і глибока ідея, бо, за його словами, опе­ра не може мати примітивного змісту. Навіть якщо і є любов в опері, то вона йде як складова сюжету. У «Лоенгріні» подаєть­ся християнська ідея, висвітлю­ється проблема, пов’язана з ві­рою. Але не лише у релігійному розумінні. Йдеться про віру лю­дини в добро і здійснений до­брий вчинок. Для Вагнера було важливим: коли людина вірить, вона є сильною. А коли зневі­риться, її легко зламати. Це ще одна моя відповідь на запитан­ня, чому оперу ставимо саме те­пер.

— То чому все ж таки режи­сер-німець?

— Насамперед, це високий режисерський професіоналізм. Міхаель Штурм у даному випад­ку знає у тексті не лише кожну нотку, а й кожну кому. Коли він приїхав сюди з художником-по­становником, мабуть, спочатку подумали, що приїхали у джун­глі. Почали розповідати сюжет, ставити свої вимоги. Але ми на­справді дуже готувалися до гід­ного прийому гостей і до поста­новки опери загалом. Я дещо підтягнув знання німецької мови і порадив артистам, задіяним у виставі, також вчити німець­ку мову. Запросили з Німеччини хормейстера, який працював із хором та соліс­тами над вимо­вою. Німці були вражені такою підготовкою. Бо перед тим вони ставили в іншій країні, а там ви­конавці навіть не розуміли, про що опера і що треба співа­ти… Штурм ста­вить «Лоенгрі­на» третій раз. І глядачі у Львові будуть приємно вражені режи­серським художнім вирішенням вистави.

— З режисером сперечаєте­ся?

— Іноземці не сподівалися, що можемо заперечувати і відсто­ювати свою точку зору. Я нама­гався відстояти своє бачення і подати так, як написав компози­тор-лібретист Вагнер. Але буде так, як пропонує Міхаель Штурм. У Львові ми побачимо оперу Ваг­нера такою, яку зараз часто став­лять у Європі.

— Опера Вагнера «Лоен­грін» не часто ставилася в Ра­дянському Союзі лише через те, що її любив слухати Гітлер?

— До Вагнера було ставлення упереджене — через деякі його погляди, які подобалися Гітле­ру. Однак з відстані часу, на мою думку, на таких речах вже не тре­ба зациклюватись. Так, Вагнер у дечому не мав рації. Але його твори високомистецькі, а час ми­нає і ставить все на свої місця. Зрештою, не він один мав глибо­кі націоналістичні переконання. Так, він не був святим, але наведу приклад інший. У Львові щороку проводять фестиваль Падерев­ського. В Оперному театрі торік було поставлено оперу Падерев­ського. Минулого року ми також святкували 100-ліття ЗУНР. Так- от: Ігнацій Падеревський разом зі своїм другом Дмовським були першими особами в уряді Піл­судського, і 1918 року відстою­вали інтереси Польщі. Падерев­ський на Паризькій конференції заграв концерт Шопена, а він був геніальним піаністом, і переконав учасників конференції, щоб армія Галлєра пішла на Західну Україну нищити більшовиків, які наступа­ють. Насправді армія розгроми­ла Січових Стрільців, а Українську Народну Республіку знищила… Це був підступний вчинок з боку Падеревського. Це історичний факт. Але не можемо зациклюва­тися на цьому. Бо він був геніаль­ним композитором. Але й поля­ки не повинні нам вказувати, кого маємо називати своїми героя­ми… От із Вагнером схожа ситу­ація. Він негарно висловлювався стосовно деяких інших народів, і це треба визнати. Але нам тре­ба дивитися вперед, бо якщо ми зациклюватимемося, що стави­ти, а що — ні, то ми швидко зупи­нимося.

— Ви гастролюєте за кордо­ном, а як із виступами у Росії?

— Колись у мене було чимало гарних контактів з росіянами і ро­сійськими театрами, диригував у Санкт-Петербурзі. Але події, які зараз тривають в Україні, змінили моє ставлення і ставлення театру нашого до гастролей у Росії. Не­хай ніхто не каже, що музика і по­літика — різні речі. Це неправда! Насправді митці завжди були за­анґажовані у політику — і Вагнер, і Гайдн, і Ростропович. Так само й з нами. Пригадую, вже у незалеж­ній Україні, приблизно 1997 року, я на запрошення Ґерґієва приї­хав у Маріїнський театр у Санкт-Петербург диригувати «Євгенія Онєгіна» — і відчув холод, яко­го не було раніше. Не лише до мене, а й до всього українсько­го. Ні, зараз я не їжджу. Про це навіть не може бути мови! Хоча у трупі театру зараз є росіяни, які тут живуть і чудово працюють. Але є й інші…

— Ви далеко не новачок у театральному житті. За час роботи різне траплялося. Пригадайте смішні чи кур­йозні випадки.

— О, таких випадків було море. Наприклад, іде вистава Бориса Лятошинського «Золо­тий обруч». Я диригував. Театр тоді купив австрійський фрак — принесла якась пані. На той час фракові було років понад сто, і, звісно, ніхто би мені його не дав, але він ні на кого не налазив. Мені також було трохи тіснува­то у ньому, але я одягнув і вий­шов в оркестрову яму. На виста­ві тоді були в основному німці. В якийсь момент мені у тому фра­кові стало дуже комфортно — фрак тріснув по шву. Спочатку я навіть не зрозумів, що трапи­лося. Але додиригував цю дію, а потім на другу дію вийшов вже у смокінгу… Німці мені влаштува­ли овацію за те, що не розгубив­ся.

— А траплялося, що хтось із музикантів приходив на ви­ставу в стані алкогольного сп’яніння?

— Колись бувало. Не лише музиканти могли прийти не в тій кондиції, а й диригенти. І це була біда. Зараз цього нема. Молодь не зловживає, та й біль­шість музикантів їздять на ма­шинах, що дуже стримує.