«Для постановки „Лоенгріна“ я пішов на курси німецької мови. І запропонував артистам, задіяним у виставі, зробити те саме»
Диригент-постановник Львівської національної опери Мирон Юсипович — про підготовку до прем’єри вистави Ріхарда Вагнера
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/386042/dsc9581-20x30-1.jpg)
1 березня у Львівській національній опері відбудеться грандіозна подія. Уперше за останні 35 років у театрі зазвучить музика Ріхарда Вагнера. Попри те, що усі спектаклі Опери проходять при повних залах, і до усіх постановок увесь колектив готується ретельно, до постановки «Лоенгріна» поставилися з особливим трепетом і відповідальністю. Для цього ще й запросили зіркових осіб з-за кордону. Режисера — з Німеччини, художника по костюмах і артиста на головну роль — з Австрії. Здійснилася мрія диригента-постановника Мирона Юсиповича: вагнерівський «Лоенгрін» відтепер звучатиме у Львівській опері.
— Мироне Івановичу, що спонукало вас до постановки опери Ріхарда Вагнера «Лоенгрін» після 35-річної перерви?
— Я мріяв поставити цю оперу не тепер і не чотири роки тому, а завжди. Кожен професійний диригент про це мріє. Бо ця опера — це глиба, краса, етапний твір у кар’єрі кожного. Свого часу я поставив «Аїду», «Набукко» Верді, з якими неодноразово виступали в Австрії і мали багато схвальних відгуків у пресі. Не можу оминути «Іоланту» Чайковського і «Чарівну флейту» Моцарта. Це все етапні твори. І опера Вагнера також. Його музику в концертах в Україні і за кордоном виконую давно і дуже люблю. Але для виконання цієї музики потрібен дуже хороший ресурс — оркестр, великий хор, особливо чоловічий склад. Тому нам довелося добирати співаків у Львові. Богу дякувати, у нашому місті професіоналів не бракує. Вперше про «Лоенгрін» я заговорив близько п’яти років тому. Навіть був наказ по театру, я сконтактувався з німецьким режисером Міхаелем Штурмом. Він знайшов спонсорів для постановки цього твору у Львівській опері. Але через інертність попереднього керівництва нам не вдалося цього задуму довести до кінця. Було прикро і соромно. Я навіть втратив лице перед німецькою стороною. З приходом у театр Василя Вовкуна крига скресла. Пан Василь — енергійний, заводний, з ним творчим людям можна чогось нового досягти.
— І ви знову звернулися до німців?
— Аякже! Звісно, з осторогою, бо не був упевнений, що цього разу мені підуть назустріч. Міхаель Штурм мені відписав на скриньку листа, що дає згоду. Але цього разу фінансування з їхнього боку нема. Наш театр усі витрати взяв на себе.
— Чому запросили на головні партії солістів з-за кордону? Хіба у нашому театрі бракує професіоналів?
— Силами нашого театру ми повністю забезпечуємо високу якість виконання провідних партій у цій опері. Однак ніде у світі не буває так, що в опері задіяні лише солісти свого театру. На перших партіях мають бути зіркові солісти у будь-якому спектаклі, а у Вагнера тим більше. У нашому театрі, та й взагалі в Україні, близько 80 відсотків співаків мають чудові голоси. Але володінням цим голосом може похвалитися не кожен. З правильним звуковидобуванням, що не псує і передчасно не зношує голосовий апарат, маємо проблему. Бо, на жаль, високопрофесійної школи у нас нема. Нехай ніхто не ображається, бо всі про це знають.
— То ви загалом скількох людей запросили у «Лоенгрін»?
— Один Лоенгрін буде з Австрії, ще один — у майбутньому — з Одеси і Дніпра. Ще двоє солістів — із Київської національної опери і одна солістка — з Харкова.
— Після того, як відбудеться прем’єра, на наступні вистави вони також приїжджатимуть до Львова?
— Звісно! Вони приїжджатимуть сюди стільки разів, скільки у нашому театрі йтиме ця вистава. За моїми ідеями 25-річної давності, згідно з оперною реформою, яка має відбутися в Україні, солісти повинні інтегруватися бодай у межах країни. Попри те, що артист прописаний у Львові, може співати в Одесі, Києві чи Харкові. Це нереально, щоб кожен театр мав п’ять справжніх Лоенгрінів чи інших співаків на провідні партії. Артист повинен їздити зі своїми найкращими партіями. Від цього виграє не лише він, а й оперне мистецтво. У Європі така практика існує давно.
— Але ж це немалі гроші…
— Так, має бути відповідне фінансування. Треба переглянути бюджет культури у сфері опери, перерозподілити кошти. Можливо, не треба витрачати стільки на звання народних і заслужених… Оперна реформа має відбутися. Дещо з цього було розпочато з постановки опери «Дон Жуан» на львівській сцені.
— Тобто перший щабель пройдено. «Лоенгрін» — як нова вершина?
— Ця опера стала для нас усіх пробним горішком. Не лише для мене. Стала таким собі лакмусовим папірцем для всього колективу. Частина співаків відпала. Не через те, що хтось не має голосу, а через недостатнє володіння ним. Чистої музики у виставі — 3 години 35 хвилин, а це величезний обсяг тексту і музики. Ми не викинули жодного шматочка. У цьому також унікальність нашої постановки опери. Щоб співати Вагнера, треба мати не лише голос. Це своєрідна перевірка на IQ, бо не кожен у стані освоїти таку кількість матеріалу. Одна справа заспівати неаполітанську чи українську пісню, чи навіть партію в якійсь опері, а інша — співати у «Лоенгріні».
— А чому саме з Німеччини запросили режисера? Невже в Україні нема людини, яка би могла поставити Вагнера?
— Якщо входимо в Європу, повинні бути у тому культурному середовищі, яке там є. Можемо його сприймати, чи, навпаки, можемо додати щось своє, чого нема у них. Так ми робили з Львівською оперою під час гастролей, скажімо, в Австрії, коли привезли «Набукко». Тоді преса писала: «Хто хоче бачити справжню автентичну оперу Верді, то йдіть на постановку Львівського оперного». І це була не іронія, а визнання. Але в театрі не можуть усі опери ставитися в одному й тому ж стилі. Щоб осучаснити виставу, можна бавитися зі світлом, декораціями, але при цьому все ж зберегти суть. Німецький варіант постановки Вагнера мене особисто зацікавив. Та й запросити режисера-іноземця — це нове дихання, європейське мислення. Тому хотів попрацювати над цією виставою з німецьким режисером. Водночас буду відвертим, я би нікому не радив комплексувати, мовляв, ми чогось там не вміємо. Це неправда! У нас також є режисери, які, можливо, поставили би й краще цю виставу. Річ у тім, що Вагнер написав не лише музику, а й лібретто. Він був філософом, літератором, і ці середньовічні германські легенди зумів поєднати. У них є величезна і глибока ідея, бо, за його словами, опера не може мати примітивного змісту. Навіть якщо і є любов в опері, то вона йде як складова сюжету. У «Лоенгріні» подається християнська ідея, висвітлюється проблема, пов’язана з вірою. Але не лише у релігійному розумінні. Йдеться про віру людини в добро і здійснений добрий вчинок. Для Вагнера було важливим: коли людина вірить, вона є сильною. А коли зневіриться, її легко зламати. Це ще одна моя відповідь на запитання, чому оперу ставимо саме тепер.
— То чому все ж таки режисер-німець?
— Насамперед, це високий режисерський професіоналізм. Міхаель Штурм у даному випадку знає у тексті не лише кожну нотку, а й кожну кому. Коли він приїхав сюди з художником-постановником, мабуть, спочатку подумали, що приїхали у джунглі. Почали розповідати сюжет, ставити свої вимоги. Але ми насправді дуже готувалися до гідного прийому гостей і до постановки опери загалом. Я дещо підтягнув знання німецької мови і порадив артистам, задіяним у виставі, також вчити німецьку мову. Запросили з Німеччини хормейстера, який працював із хором та солістами над вимовою. Німці були вражені такою підготовкою. Бо перед тим вони ставили в іншій країні, а там виконавці навіть не розуміли, про що опера і що треба співати… Штурм ставить «Лоенгріна» третій раз. І глядачі у Львові будуть приємно вражені режисерським художнім вирішенням вистави.
— З режисером сперечаєтеся?
— Іноземці не сподівалися, що можемо заперечувати і відстоювати свою точку зору. Я намагався відстояти своє бачення і подати так, як написав композитор-лібретист Вагнер. Але буде так, як пропонує Міхаель Штурм. У Львові ми побачимо оперу Вагнера такою, яку зараз часто ставлять у Європі.
— Опера Вагнера «Лоенгрін» не часто ставилася в Радянському Союзі лише через те, що її любив слухати Гітлер?
— До Вагнера було ставлення упереджене — через деякі його погляди, які подобалися Гітлеру. Однак з відстані часу, на мою думку, на таких речах вже не треба зациклюватись. Так, Вагнер у дечому не мав рації. Але його твори високомистецькі, а час минає і ставить все на свої місця. Зрештою, не він один мав глибокі націоналістичні переконання. Так, він не був святим, але наведу приклад інший. У Львові щороку проводять фестиваль Падеревського. В Оперному театрі торік було поставлено оперу Падеревського. Минулого року ми також святкували 100-ліття ЗУНР. Так- от: Ігнацій Падеревський разом зі своїм другом Дмовським були першими особами в уряді Пілсудського, і 1918 року відстоювали інтереси Польщі. Падеревський на Паризькій конференції заграв концерт Шопена, а він був геніальним піаністом, і переконав учасників конференції, щоб армія Галлєра пішла на Західну Україну нищити більшовиків, які наступають. Насправді армія розгромила Січових Стрільців, а Українську Народну Республіку знищила… Це був підступний вчинок з боку Падеревського. Це історичний факт. Але не можемо зациклюватися на цьому. Бо він був геніальним композитором. Але й поляки не повинні нам вказувати, кого маємо називати своїми героями… От із Вагнером схожа ситуація. Він негарно висловлювався стосовно деяких інших народів, і це треба визнати. Але нам треба дивитися вперед, бо якщо ми зациклюватимемося, що ставити, а що — ні, то ми швидко зупинимося.
— Ви гастролюєте за кордоном, а як із виступами у Росії?
— Колись у мене було чимало гарних контактів з росіянами і російськими театрами, диригував у Санкт-Петербурзі. Але події, які зараз тривають в Україні, змінили моє ставлення і ставлення театру нашого до гастролей у Росії. Нехай ніхто не каже, що музика і політика — різні речі. Це неправда! Насправді митці завжди були заанґажовані у політику — і Вагнер, і Гайдн, і Ростропович. Так само й з нами. Пригадую, вже у незалежній Україні, приблизно 1997 року, я на запрошення Ґерґієва приїхав у Маріїнський театр у Санкт-Петербург диригувати «Євгенія Онєгіна» — і відчув холод, якого не було раніше. Не лише до мене, а й до всього українського. Ні, зараз я не їжджу. Про це навіть не може бути мови! Хоча у трупі театру зараз є росіяни, які тут живуть і чудово працюють. Але є й інші…
— Ви далеко не новачок у театральному житті. За час роботи різне траплялося. Пригадайте смішні чи курйозні випадки.
— О, таких випадків було море. Наприклад, іде вистава Бориса Лятошинського «Золотий обруч». Я диригував. Театр тоді купив австрійський фрак — принесла якась пані. На той час фракові було років понад сто, і, звісно, ніхто би мені його не дав, але він ні на кого не налазив. Мені також було трохи тіснувато у ньому, але я одягнув і вийшов в оркестрову яму. На виставі тоді були в основному німці. В якийсь момент мені у тому фракові стало дуже комфортно — фрак тріснув по шву. Спочатку я навіть не зрозумів, що трапилося. Але додиригував цю дію, а потім на другу дію вийшов вже у смокінгу… Німці мені влаштували овацію за те, що не розгубився.
— А траплялося, що хтось із музикантів приходив на виставу в стані алкогольного сп’яніння?
— Колись бувало. Не лише музиканти могли прийти не в тій кондиції, а й диригенти. І це була біда. Зараз цього нема. Молодь не зловживає, та й більшість музикантів їздять на машинах, що дуже стримує.