• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли мене представляють як „заслужену“, здається, разом з титулом мені додається ще й віку»

«Коли мене представляють як „заслужену“, здається, разом з титулом мені додається ще й віку»

Ексклюзивне інтерв’ю із заслуженою артисткою України, «сестрою президента» Катериною Кістень.

Була приємно вражена, коли серед запрошених зірок на кінофестивалі «Корона Карпат», що відбувався у Трускавці з 1 по 4 листопада, побачила акторку Катерину Кістень. За два роки з того часу, коли я брала інтерв’ю уцієї актриси, вона аніскілечки не змінилася — така ж струнка і з блиском в очах. Хоча за цей час у Катерини дещо змінилося у житті — вона стала заслуженою артисткою України. З новим статусом у актриси стало більше ролей, однак не додалося зірковості. У Трускавці вона щедро роздавала автографи, ще провела майстер-клас для учнів Галицької кіношколи.

— Катерино, ви актриса Нового театру на Печерську, у якому служите уже 15 років, і 20 років знімаєтеся у кіно. Попри те, що зіграли у понад 90 фільмах, популярність вам принесли «Свати», «Слуга народу», «Родичі» і проект «Коли ми вдома». Однак, маючи стільки ролей і таку популярність, лише недавно отримали звання заслуженої артистки України. Що для вас це звання?

— У мене так складалося життя, що нагороди для мене — річ незвична. Вони ніби обходили мене боком. Мене двічі номінували на премію «Пектораль», але нагороду вручили лише за третім разом. Беру, скажімо, участь у конкурсах, але головний приз вручають комусь іншому. Не знаю, з чим це пов’язано, але все життя працюю і чую відгуки від глядачів і від професійної критики, що у мене високий професійний рівень. Коли мені вручали «Пектораль» і дали звання заслуженої, я відчула реакцію залу. У залі сиділи мої колеги по цеху, і коли це оголосили, вони аж вибухнули аплодисментами. Потім тиснули руку, вітали. Тоді вкотре відчула, що отримала це звання заслужено. Хоча коли мене представляють і кажуть «заслужена», іноді здається, що разом
з титулом мені це звання додає ще й віку (сміється. — Г. Я.)

— Чи були фільми, від участі у яких ви відмовлялися?
— Був один такий фільм, що складався з кількох історій. У картині було багато відвертих сцен. Взяти участь у фільмі у такому вигляді я не могла. Режисер сказав, що змінювати нічого не будуть. І я відмовилася зніматися у цій стрічці.

— Знаю, у театральний інститут ви за першим разом не вступили. Не розчарувалися, коли вас не взяли? Чи не було бажання змінити майбутню професію?

— Коли згадую той час, мені здається, що для мене розуміння того, що я це вмію і люблю, що це — моє, прийшло набагато пізніше. Тоді це було як у кожного підлітка, який після школи думає, ким йому бути. Я пішла вступати на акторську професію разом з подругою. Це не був свідомий крок. А коли мене не взяли, зрозуміла, що не була на сто відсотків впевненою, що це моє і що я цього дуже хочу. От тоді умене спрацював характер. Почала шукати інші варіанти. Пішла в училище культури, де потрапила на курс Анатолія Горбова, котрий був учнем знаменитого Товстоногова. З цього моменту почалося моє свідоме навчання. А потім вступила у Театральний інститут імені Карпенка-Карого на курс одного з найкращих викладачів — Миколи Рушковського.

— Після фільмів «Слуга народу», Родичі" ви стали особливо впізнаваною. Чи не захворіли на зіркову хворобу? Якщо так, то як «лікувалися» від неї?

— Те, що живе зі мною постійно, це не зіркова хвороба. З’являється новий статус, нова позиція у житті, з якою щодня доводиться стикатися. Щодня я вчуся, як з цим жити. Був час, коли ловила від цього такий здоровий кайф, бо відчувала: о, нарешті мене оцінили, мене люблять. Це дає стільки можливостей, всюди запрошують, перед тобою відкриті усі двері, тобі всі хочуть щось подарувати… Цей статус популярності має багато позитивного. І ти починаєш вірити у те, що ти — класний. Хоча у мене завжди до себе було дуже самокритичне ставлення. У мене, наприклад, є фільм, у якому моя поява нічого не змінила. Може, краще мене би там взагалі не було. Усвідомила, що моя присутність не завжди свідчить про знак якості фільму. Коли я почала з цим стикатися, зрозуміла, що треба подивитися на себе з іншого боку. І треба було знову багато працювати. І ще один момент: коли актор занадто затребуваний і коли його постійно всюди кличуть, не залишається часу для себе, для духовної реабілітації, бо доводиться постійно віддавати не лише на роботі, а й поза нею. Коли ти виходиш у місто і від тебе постійно чогось хочуть, з’являється певне роздратування. У такі моменти дуже важко. Розумію, що це частина моєї професії, маю бути ввічливою. Але коли мене хапають за руки у найневідповідніших місцях, треба себе дуже стримувати. З цим також треба навчитися жити. Я не вмію казати «ні», але дуже хочу, щоб ніхто не заходив на мою особисту територію. Іноді мене просто «на шматки» розривають…

— Яка була ваша перша роль і на що витратили перший гонорар?

— Це була роль у серіалі «Завтра буде завтра». А перед тим Анатолій Матешко запросив мене на малюсінький епізод у свій фільм «Критичний стан». Я там зіграла роль секретарки з кількома фразами. Цей режисер — великий молодець, бо він ходить у театральний інститут і вишукує нові обличчя і нові таланти. Саме він мене і порекомендував у серіал «Завтра буде завтра», який знімала Альона Дем’яненко. Я зіграла у цьому фільмі роль другого плану, але це була така динамічна і характерна роль, у якій виклалася на 100 відсотків. Це і був мій перший старт. Гонорар на той час становив, щоб не помилитися, 50 доларів. Тоді це були шалені гроші. Тепер, коли мене кудись запрошують, основним критерієм для мене є цікава роль. Для мене гонорар ніколи не був пріоритетом. Що я купила за свій перший гонорар? Не можу пригадати. Але те, що придбала подарунок не собі, — це точно. Зробила сімейний подарунок додому. Може, це була кавоварка або щось таке дуже потрібне і корисне.

— Виглядаєте як порцелянова статуетка. Це така генетика у вас чи дотримуєтеся драконівських дієт?

— До певного віку я могла їсти все що завгодно і не набирала ваги. Але настав час, коли це змінилося. В інституті, коли постійно якісь стреси заїдаються булками, набрала зайвих кілограмів. Був час, коли я на собі випробовувала різні варіанти — щось їла, від чогось відмовлялася, а потім знайшла найоптимальнішу для себе дієту, яка полягає у тому, що я їм у зворотному порядку. Тобто вранці їм досить багато. Це може бути перше й друге, солодке, булочки… На обід споживаю лише овочі з м’ясом чи рибою, а на вечерю яблука, кефір чи щось інше, але дуже легке. Для мене це найкраща дієта. Мені складно, коли під час банкетів, що, як правило, відбуваються ввечері, доводиться вирізнятися з усієї маси. Постійно всі запитують, чому не їм і чому не п’ю. Доводиться брати келих вина і створювати враження, ніби я п’ю з усіма і, відповідно, закушую.

— Два роки тому на моє запитання про ваше особисте життя ви категорично відмовилися відповідати. То, може, зараз привідкриєте цю завісу?

— Не знаю, як маю задовольнити ваше запитання. Сказати, що от ми плануємо заручини чи весілля, що у мене є цікава історія нашої зустрічі, не можу. Про усі ці романтичні речі, які хоче почути глядач і читач, — не можу розповісти. На початку нашого роману нас запросили на одну передачу, де мій коханий дарував мені квіти… Але це було настільки далеко від реальності, бо все було надто публічно. Втрачається романтика і щирість стосунків. Я — складна людина у житті. Це, мабуть, пов’язано з тим, що мені дана певна така чутливість, рефлексія. Я дуже емоційно і глобально сприймаю кожну проблему. Як у дитинстві була максималісткою, такою і залишилася зараз. Так, у мене є людина, яку я дуже ціную. Це людина для душі, серця, яка мене витримує, яка мені відкриває очі на багато речей, яких я, можливо, іноді не бачу.

— Ще тоді ви мені казали, що у вас є дві мрії — вивчити англійську і навчитися готувати. Ці мрії здійснилися?

— Соромно зізнаватися у тому, що жодна з цих мрій не здійснилася. Не було часу на вивчення англійської, бо щодня є те, що
треба зробити саме сьогодні. А свої бажання постійно відкладаються на завтра. І так з дня на день. Мрію, щоб у мене з’явився
англійський проект, щоб я була змушена вивчити мову. Стосовно готування, у нас з моїм коханим бувають такі рідкісні години, коли ми щось приготуємо і тоді кажемо: ну, все, з понеділка починаємо готувати таку чи іншу страву. Але життя вносить корективи, і бажання стають далекими від правди.

— Торік ви взяли участь в «Х-факторі». З якою метою туди пішли?
— Чітко знала, що не хочу повернути різко вектор життя і стати співачкою. Хотіла свій співочий талант поєднати з акторською професією, зробити мюзикл. Колись у дитинстві дивилася по телебаченню усі конкурси. Мені хотілося туди потрапити і пройти увесь цей шлях — від початківця до професійної виконавиці. Тож те, з чим я зіткнулася на «Х-факторі», мені багато на що відкрило очі. Я побачила, що є виконавці, які мають набагато кращий голос, і зрозуміла, що у мене є інший талант, який треба розвивати.

— Ви тісно співпрацюєте з Володимиром Зеленським. Як ставитеся до його заяви балотуватися на президентських виборах?

— Для мене це дуже складне питання. З того, що я спостерігала на знімальному майданчику, можу авторитетно заявити: Зеленський — людина, яка вміє вирішувати усі конфлікти й проблемні ситуації. Коли Зеленський на майданчику, усе працює як годинник. У нього така енергетика, що він усі питання, починаючи зі сценарію, закінчуючи акторською роботою і розпорядком дня, вирішує настільки професійно і коректно, що, на мою думку, навіть важливі державні справи міг би «розрулити». Але такі речі залежать не від однієї людини.

Розмовляла Галина ЯРЕМА. Фото з особистого архіву Катерини Кістень.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли мене представляють як „заслужену“, здається, разом з титулом мені додається ще й віку»