«У мене мрія — зробити світову компанію»

Відверта розмова з одним зі співзасновників холдингу «!Фест»

Андрій Худо. Фото авторки

Початок розмови з Андрієм Худо читайте тут

— Згадаймо перший день, коли у вас із партнерами на­родилася ідея займатися рес­торанним бізнесом. Ви з Дми­тром Герасимовим працювали в «Галнафтогазі», мали хороші зарплати, і раптом стрілило в голову відкрити ресторан?

— Ця «історична» зустріч від­булася в Італійському дворику, у підвалі. До речі, ми почали ще один новий проект — пише­мо книгу про «!Фест». Це буде не хвалебна ода собі, пишемо її не з метою потішити своє са­молюбство, а розцінюємо як комерційний продукт. Беремо за основу книгу Ілона Маска. Так ось, перед тим, як почати писати цю книгу, усі разом піш­ли в Італійський дворик, де все почалося. Але там зараз якийсь склад, і ми у цей підвал, на жаль, не потрапили.

Отже, тоді, понад одинад­цять років тому, Юрко, я і Діма за кавою вирішили, що робимо ресторанну компанію. «Криїв­ка» — перший проект, про який домовилися. І поділили ролі — хто за що відповідає. Я з Ді­мою давно дружив. Разом у 2000 році прийшли працювати в «Галнафтогаз» — я фінансовим аналітиком, він у комерційний відділ, у постачання. І досі цим займаємося, тепер у «!Фесті». Він комерцією, я — фінансами та інвестиціями. Ми давно мріяли створити свій бізнес. Обгово­рювали різні теми і зупинились на ресторанному бізнесі. «Вхід­ний квиток» у ресторанний біз­нес не такий дорогий. Маєш 50 тисяч доларів — можеш відкрити маленьке кафе. Декілька сотень — хороший ресторан. Ми на той час заробили якісь гроші, тож на перший ресторан мали. Розумі­ли, нам це під силу.

— Який мали стартовий капі­тал?

— Декілька сотень тисяч до­ларів, це не були мільйони. Ви­купили фірму, яка мала право оренди приміщення, де відкрили «Криївку». Це була фірма «Суве­рен», яка орендувала приміщен­ня на площі Ринок, 14. Вони там мали кафе «Венеційський лев». У підвалах були склади. Там ще був якийсь конфлікт за патент, ми ще той патент викуповували. Вклали всі свої гроші, але нам не вистачило, взяли кредит під свою нерухомість — я заставив свою квартиру на Єфремова, де жив із сім’єю, Діма свою нерухо­мість (там, де зараз кафе «Ма­зох»). З Юрком Назаруком була складна конструкція, ми робили певні позики. Чому стали парт­нерами? Бо у кожному партнер­стві має бути додана вартість. Ми бачили, що в Юрка є дода­на вартість. А Юрко її побачив у нас. Він креативний чоловік, ми з Дімою люди від бізнесу. Коли об’єдналися, вийшов бізнесо­вий драйв. Саме Юра запро­понував ідею «Криївки». Навіть дивно: чому до 2007 року ніхто до цього не додумався? Юрко продовжує генерувати ідеї. За­раз під його керівництвом цілий поверх митців, дизайнерів, кре­ативників. Крім того, їздимо по світу, хапаємо якісь класні ідеї.

— А чия ідея «П'яної вишні»?

— Це колективна ідея. Була думка придумати якісь лікери. Ми давно працювали з насто­янками. І «Вишня» пішла в екс­перимент як одна з тих настоя­нок. Майже рік ми її тестували, поки визначилися, що оце саме той крутий продукт, який вар­то робити. І вона так органічно вистрелила. Перед «Вишнею» був ресторанчик «Два голубці». Думали, якщо тут вареники «ру­бають», чого б голубці «не руба­ли»? Не пішло.

— Повертаючись до партне­рів. У вас однакові частки в біз­несі?

— Різні у різних бізнесах. Але не хотів би це обговорювати.

— Добре. Я дивилася інтерв’ю з відомим київським рес­торатором Борисовим. Він вважає, що у ресторанному бізнесі партнерство неможли­ве. Тому, що це занадто автор­ський, творчий, суб’єктивний бізнес, конфлікти неминучі. За понад 11 років як часто свари­лися і чи не доходило до роз­риву?

— Жодного разу не сварили­ся, ніколи не доходило до роз­риву. Усі проекти обговорюємо, і принцип такий, що поки не ді­йдемо консенсусу, рішення не приймаємо. Усі мають сказати «так». Незважаючи на те, у кого яка частка.

— Як вдається так мирно жити?

— По-перше, все-таки ми зі­йшлися не випадково, маємо однакові системи цінностей. По-друге, усі проблеми в бізне­сі — від браку комунікацій. Якщо комунікуєш, можна будь-які пи­тання розрулити. Тож конфлік­тів у нас не було, були дискусії переважно щодо кадрових при­значень, зокрема на управлін­ські посади. Хтось когось міг не сприймати. Або людину вже треба звільнити, бо не справля­ється, а хтось каже, що вона має потенціал.

— Або це моя однокласниця чи кум…

— Ні, такого немає. Є тільки професійні критерії.

— До речі, ви собі даєте раду з персоналом? У Львові всі рес­торатори кажуть, що найбіль­ша проблема — кадрова. Навіть офіціанта важко знайти. Усі їдуть у Польщу.

— Офіціанта не така проблема знайти, важче — кухаря. Тут де­кілька аспектів. Маєш платити ринкові зарплати, і вони щоразу зростають…

— Були чутки, що у «!Фесті» низькі зарплати і велика плин­ність кадрів.

— Так? Якщо говорити про офіціантів, там можуть бути не­високі зарплати, але якщо ти добрий кельнер, на чайових витягуєш серйозні гроші. На­приклад, найкращі офіціанти в «Реберні» можуть мати до тися­чі доларів. Це разом з чайови­ми. Але маєш «пахати». Щодо проблеми плинності кадрів, то, крім ринкової зарплати, треба постійно розвивати і навчати людей. Створити комфортне середовище. Це означає толе­рувати людську гідність, не при­нижувати людей, ставитися до них як до рівних.

— Все правильно, але ти до працівника добре ставишся, вкладаєш у його навчання сили і гроші, а він каже, що завтра їде до Польщі і навіть два тижні не відпрацює…

— Маєш рацію. Таке часто трапляється. Тому замислює­мося, як мінімізувати людські ресурси, роботизувати певні ді­лянки.

Ми відкрили мережу магази­нів «Два кроки від хати», де про­давці заробляють на порядок менше, ніж офіціанти. Це теж проблема.

— Які ще маєте проблеми, окрім кадрового голоду?

— Нюанс нашого холдингу — розфокусування. Маємо багато тем, і природно, що, як управ­лінці, не можемо усі теми по­крити. Доводиться покладатися на управляючих партнерів, які будують свої команди з різними субкультурами.

— А така проблема, як вну­трішня корупція? Ну, напри­клад, відкати за входження якогось бренду в мережу…

— Я курирую внутрішній ау­дит, який робить перевірки, ми це пильнуємо. Якщо говорити про низовий рівень, то люди, які мають доступ до кешу, мо­жуть його красти. Продавців у «Правді» часто ловили на кра­діжках, виганяли не раз, і такі речі потрібно пильнувати у всіх ресторанах. Якщо говорити про постачання у мережу, то раз на рік проводимо тендер, я і Діма у тендерному комітеті. Всі про­позиції відбираємо особисто і укладаємо контракти на рік. Звичайно, до побутової хімії чи серветок я не дивлюся. Але тен­дерний комітет це пильнує.

— Основний складник успіху вашого холдингу — креатив. А чи крадуть ваші ідеї?

— Крадуть. Вкрали логотип Львівської майстерні шокола­ду і під цим лого відкрили Мос­ковську мануфактуру шоколаду. Сказав, що будемо судитися. І вони змінили логотип. З най­свіжішого плагіату — Львівська реберня відкрилася у Києві на Дніпрі. Я теж публічно звертався до них.

— Чим займається твоя дру­жина?

— Мар'яна працює у нашій компанії у внутрішньому ауди­ті, займається певними еконо­мічними розрахунками. Ми по­знайомилися на економічному факультеті в університеті — я вчився на фінансах і кредиті, вона — на обліку і аудиті. Зустрі­лися на практиці перед першим курсом і почали зустрічатися.

— Якби не ресторанний біз­нес, чим би ти хотів займатися?

— Підприємництво дає широ­кі можливості. Якщо не ресто­рани, то, можливо, зайнявся б готельним бізнесом, але готелі — це бізнес для багатих людей. Капітальні вкладення на поряд­ки вищі, ніж для ресторанів.

— Ти себе зараз вважаєш ба­гатою людиною? Чи дуже бага­тою?

— Вважаю себе вільною лю­диною. Вільна людина може подорожувати, займатися тим бізнесом, яким хоче, розвивати його там, де хоче. Це те, чого прагну.

Круто, коли робиш те, що хочеш, і не маєш обмежень. На­справді усі обмеження тільки у нашій голові. Було б добре через це інтерв’ю пояснити людям, щоб мали більше впевненості у собі, у тому, що роблять. Про­буйте, шукайте, стукайте і робіть свій бізнес. Будеш ти багатший, буде багатше суспільство, і тоді нам всім тут буде жити краще. Нинішнє молоде покоління, з одного боку, вільніше, з іншого, менш відповідальне і, можливо, більш ліниве. Ще нічого не вмі­ють, але одразу хочуть великі гроші. Молодь має багато ідей, приходять зі стартапами, але поводяться так, ніби вони нас хочуть найняти на роботу. Він — геній, а ти — роби все. Найбіль­ша проблема — execution, тобто втілення тих проектів у життя.

— Що робиш із грошима, які заробляєш? Інвестуєш, відкри­ваєш рахунки в банках чи купу­єш дорогі речі?

— Реінвестуємо у розвиток, ти ж бачиш, скільки нових проек­тів. Як фінансист, маю тримати холдинг у прогнозованому і ста­більному стані.

— Яка найдорожча річ, яку ти собі купив?

— Резиденція на Глінки.

— Нагадаю читачам. У грудні 2015 року Львівська облрада продала з аукціону будинок — колишню президентську рези­денцію на вулиці Глінки. Ти цей будинок для сім’ї купив? Будеш там жити?

— Я там вже живу. У мене є заміський будинок, але пере­важно живу у місті. Лише на літо переїжджаємо за місто. В осін­ньо-зимовий період, початок весни живемо у місті. Сміш­но, але коли я закінчував вій­ськову кафедру в Академії сухопутних військ, постійно проходив повз цей будинок, дивився і думав — вау, як би було круто тут жити.

— Ти його купив не дуже дорого як для такого будин­ку…

— А скільки ще у рекон­струкцію пішло! Його купили на аукціоні за майже 21 міль­йон. Це багато. Плюс рекон­струкція. Там був грибок на деяких стінах.

Дев’ять місяців пішло на реконструкцію. Ця вілла була здана в експлуатацію в лис­топаді 1938 року. За ці роки була в різних температурних режимах. Дехто її опалював, дехто не опалював.

— Аура там яка була?

— Аура чудова. Попросив священика освятити. У мене постійно грає музика у бу­динку. Класний релакс.

— А крім будинку, що ти собі такого дорогого купив?

— «Теслу». Класна маши­на. Я задоволений, 3,5 року їжджу. Вона теж багато ко­штувала. Тільки на сайті в Каліфорнії коштувала 105 тисяч євро. Плюс довезення, розмитнення.

— Чому саме «Тесла»?

— Це інноваційний про­дукт. Люблю новаторство. Він технологічно класно зро­блений, там до 400 кіломе­трів ходу. Я на ньому приїхав на Майорку, якраз мій син Юрій народився, йому було 4 місяці, і повернулися назад — поза 7 тисяч кілометрів. Для мене це капець який перший челендж був — їхати і не зна­ти, де заряджатися. Але це цікаво. Дуже задоволений машиною.

— У тебе одна машина чи кілька?

— Ні, не одна. Коли тільки «Криївку» відкрили, я купив «Мерседес-бенц Гелендва­ген» — «кубик». Вона хариз­матична, коли на ній їдеш, не думаєш про дорогу. Бо на «Теслі» думаєш. Донька зараз у мене його забра­ла. Каже, на ньому їздили її хрестити — це її машина. Їз­дить з водієм. Це культова машина. Коли був студен­том, про неї мріяв.

— У тебе яскравий неор­динарний стиль одягу — чер­воні піджаки, куртки, кро­сівки… Це стиль душі?

— Здебільшого люди хо­дять у чорних, сірих кольо­рах. На вулиці колористики не побачиш. А мені червоний подобається, і помаранче­вий. Він дає якийсь вогонь, натхнення. Коли його вдяга­єш — у якомусь такому драйві почуваєшся.

— Маєш улюблений бренд?

— «Авіація Галичини» (смі­ється. — Авт.). Але люблю ETRO. Там квіти, малюнки…

— Не шкодуєш грошей на одяг?

— Як можна собі шкоду­вати?! Якщо є можливість, треба купувати те, що хочеш, і воно має приносити тобі за­доволення, комфорт. Це ж позитивні емоції.

— Де купуєш речі?

— Переважно в Італії: у Флоренції, Мілані, Венеції. Найближча точка — Відень.

— До якої межі хочеш розвиватися — завоювати Україну, Європу, Америку, Китай?

— У мене мрія — зроби­ти світову компанію. І тому такими різними формата­ми пробуємо розвиватися. Один із останніх форматів — зайшли у бізнес зеленої кави і відкрили кавовий хаб. Це кавова лабораторія на Фест-репаблік, вона буде працю­вати на Україну і на Європу. А 1 листопада відкриваємо кавовий хаб у Нікарагуа. Там теж буде кавова лаборато­рія з кав’ярнею, буде кілька готельних номерів. Готель ми взяли в оренду на березі океану.

— Чому у Нікарагуа?

— Тому, що це один із осе­редків зеленої кави. І в нас там також партнер — Дмитро. Він переїхав туди жити і за­ймається добором зеленої кави. Ми будемо пробувати різні проекти, і якийсь нас винесе на світовий рівень.

— Не було бажання прода­ти бізнес?

— Ні. Я за спадковість у бізнесі. Буде круто, якщо 3−4 покоління будуть займа­тися цим бізнесом. У Відні є сім’я Колариків, яка має Schweizerhaus у Пратері. Вона понад сто років веде ресторанний бізнес. У Єв­ропі це органічно. Це круто. А продати, взяти кеш — і що далі? Що із цим кешем роби­ти? Ми ще ні з одного бізнесу не вийшли і не продали.

— Твої батьки теж мають бізнесову жилку?

— Мої батьки були служ­бовці, зараз пенсіонери. Батько займався різними бізнесами. Зараз веде про­ект стосовно готелю на ву­лиці Лемківській. Я залучив його тому, що має досвід класний. Він займався і го­тельним бізнесом, і в уніве­рі викладав. Робив готель «Нота бене». А мама зараз з сином сидить. Все жит­тя працювала у будівельній компанії «Нафтогазбуд» ін­женером.

— А які у вас стосунки з Антоновим (власник «Гал­нафтогазу». — Авт.)?

— Ми добре розійшлися. Він давав інтерв’ю у програмі Черняка «Біг мані», то згадав про мене, мовляв, радий, що від мене вийшли підприємці, які зробили успішний бізнес. Він дав круту школу. Ми в цій компанії реально вчилися робити бізнес. Завжди буду це цінувати. Якщо їм потріб­на буде допомога, я допо­можу.

— Маєш політичні амбіції? На одному сайті є голосу­вання за майбутнього мера Львова, і там є твоє прізви­ще.

— То вони собі приколю­ються, напевно, рейтинг під­німають. Я хочу жити вільною людиною, а в політиці стаєш невільником. Як небайдужа до цього міста людина, зви­чайно, долучаюся до роз­витку Львова. Тобто завжди готовий помогти в контексті управління, щоб місто пра­вильно рухалося, розвива­лося. У мене є група людей, друзів, які є патріотами міс­та, вони точно будуть шукати і підтримувати прогресивні сили.

— Якусь регіональну кре­ативну партію не планував створити?

— Ні, про політику точно не думаємо. Підтримуємо пластунів, Католицький уні­верситет, середовища інте­лектуалів. Якщо залізеш у політику, будеш витрачати час на гризню, і його не за­лишиться на бізнес. І тоді так легко в Іспанію чи у Фло­ренцію не поїдеш. А зараз — з’явилося бажання, сів і по­їхав чи полетів куди хочеш. Я вільна людина. «Вільні й не­байдужі» — основні цінності, які толеруємо.