«У мене було троє дітей — „Гридниця“ і дві доньки. „Гридницю“ я втратила»

Років з 15 тому керівництво «Високого Замку» зробило нам королівський подарунок — колектив «ВЗ» святкував день народження газети в Олеському замку. Після екскурсії замком нас запросили на обід у «Гридницю» — ресторан, де ми смакували їжею часів княжої доби, сиділи на дерев’яних лавах за «старовинними» дерев’яними столами. Опікувалася нами художниця і рестораторка Ярослава Павлюковець, яка створила цей заклад, вклала у нього душу… Аж раптом у соцмережах побачила пост-«крик душі» пані Ярослави такого змісту: «Усе, що було у „Гридниці“, роздаю і розпродую. Все унікальне — ручної роботи — від меблів до серветок: ковані вішаки, світильники, факели, лук, арбалет, столи з лавами, картини, папки-меню зі шкіри ручної роботи…». Чому заклад, що був «родзинкою» Олеського замку, закривають?

— Після двох медичних освіт я зрозуміла: моя мрія допомагати людям розбивається об систему охорони здоров’я, — пані Ярослава розповідає свою історію. — Мріяла бачити результати своєї праці. Задумалася над туризмом. Але так, щоб мій туризм поєднувався з медициною. Якось потрапила на семінар до одного з власників готельно-ресторанної мережі, який приїхав з Великої Британії. Він натхненно розповідав, як знайти «ключик» до кожного гостя, щоб втомлений подорожувальник
перетворювалася на щасливу людину… Тоді зрозуміла, що дуже хочу працювати у готельно-ресторанному бізнесі. Наступним кроком до здійснення моєї мрії стала екскурсія, на яку запросив світлої пам’яті Борис Возницький — у Підгорецький, Золочівський і Олеський замки. «Шукаю божевільну людину, яка в Олеському замку зробить ресторан. Двоє попередніх рестораторів збанкрутіли. Приміщення пустує», — звернувся до нас Борис Григорович.

— І ви вирішили, що після двох банкрутів ризикнути?

— Коли Борис Григорович це сказав, у мене підкосилися коліна, по тілу пройшов струм. Не бачачи приміщення, моє тіло подало мені сигнал… Борис Возницький показав нам приміщення, де не було ні вбиральні, ні нормальних умов. Але я зрозуміла: директор картинної галереї знайшов цю божевільну. Мені на той час було 25 років.

— Пізніше ви це все описали у своїй книжці «Вільна. Я»?

— Так. Поки нам не скажуть, що це неможливо, йдемо напролом. Особливо, коли нам 25! Мені ресторан місяць снився, поки переконувала Бориса Григоровича, що саме мені треба віддати це приміщення. Уві сні я ходила у довжелезних сукнях доби Середньовіччя, пригощала людей, стелила на столи вишиті серветки… І 2002 року народилася моя «Гридниця».

— Але відкрити заклад такого типу — це ж шалені кошти…

— Добре, що я тоді цього не знала. Був у мене інвестор. А ще був кредит. Досі з жахом згадую, як той кредит погашала… У мене була ідея, що посуд буде ручної роботи, серветки, вишиті вручну, і Бог мені давав таких спеціалістів, що іноді здавалося: за мною ходять ангели і допомагають. Долар тоді був 5 гривень. У мене запросили 4 тисячі доларів на виробництво посуду. Але у мене на весь посуд, серветки і усе решта кухонне причандалля було 4000 доларів. І мені дали телефон жінки з Косова, яка зробила увесь посуд за 6000 гривень! Передавали той ексклюзивний посуд рейсовими автобусами. Потім були столи і лави, сарафани і сорочки… В усіх питаннях мене консультував Борис Григорович.

— У вашій книжці є цікава історія про найбільше замовлення у «Гридниці»…

— Уперше за багато років, бо робота забирала 24/7 часу, вирішила з дітьми відпочити на морі. Забронювала готель у Болгарії. А тут приїжджають замовники з Києва — хотіли усе привезти зі собою зі столиці, але зал для обіду орендувати у нас. Було прикро, що у нас нічого замовляти не будуть. Але замовники наполягали на своєму, мовляв, це «тааакий» гість, що все мусить бути на найвищому рівні. А тоді кажуть: «Можете дати фотографії великого мангала, де на веретені крутиться ціла свиня?». Відповідаю, що не можу, бо у нас такого нема. І тоді мені пропонують, щоб я взяла в Інтернеті якусь фотографію з мангалом і свинею, щоб було написано «Гридниця» і надіслала їм. «Я давно прийняла рішення — не брехати, у тому числі і дрібницях, — кажу, — Тож брехати не буду». Потім запитали, чи можу зробити французьку кухню. «Ні, мої кухарі страв французької кухні не готують. Тільки українська, стародавня». Яким же було моє здивування, коли через два дні мені на пошту прийшло повідомлення: «Ярославо, ви нас розвернули на 180 градусів. Ми переписали всю програму, змінили концепцію — усе під вас».

— Минуло 19 років, і заклад, куди приїжджали молодята відгуляти весілля, зробити неймовірну фотосесію на обійсті замку, вирішили закрити?

— На жаль, це не я вирішила. А директор Львівської Національної галереї мистецтв Тарас Возняк. Якщо так вирішив, значить, так тому і бути.

— Але це був 2020-й. А що було далі?

— Я забрала усі свої речі і відкрила ресторан у самому Олеську. Орендувала інше приміщення. Два роки ми там попрацювали. І хоч це не чудовий Олеський замок, люди все одно приїжджали до нас. Однак коли новий орендодавець побачив, що з нами все окей, даємо собі раду навіть у час війни, вирішив, що далі він тут працюватиме сам. На третє приміщення мене не вистачило. Вирішила забрати усі столи і лави, серветки і посуд… Написала у соцмережах, що розпродую усе те, що збирала по крупинках, у що вклала душу і себе в цілому. Сказати, що мені важко — нічого не сказати. Я плекала цю маленьку історію Княжої доби, а тепер маю це роздати чи продати маленькими частинками… Моє серце рветься на шматки. Але дуже мрію, щоб уся ця колекція опинилася у власності однієї людини чи якогось музею. Щоб я колись могла прийти і на власні очі побачити, що все, чим я жила багато років, також комусь потрібне.

— Це як прийти до рідної дитини у гості і побачити, що вона щаслива?

— Не хочу вже тепер порівнювати «Гридницю» з дитиною. Бо я колись саме так її сприймала — як свою першу дитину. І за це дуже дорого поплатилася. У мене тоді було троє дітей: «Гридниця» і мої дві доньки. «Гридницю» я втратила… Тепер розумію, що бізнес не можна сприймати, як рідну дитину.

— Чим змогли замінити порожнечу після втрати «Гридниці»?

У мене є дві чудові донечки, яким хочу дати нормальну освіту. Тепер консультую рестораторів. До двох своїх медичних освіт добрала арттерапевтичну — консультую тих, кому треба змінити вид діяльності. Працюю з вимушено переселеними особами — з жінками, які змушені були виїхати і шукати себе по-новому.