«У моєму житті головне — бути причетною до того, що відбувається в Україні»

Ада Миколаївна Роговцева — ціла епоха у кіно і на театральній сцені. Її називають Примадонною сцени, але зірковості у ній немає. Скромна, інтелігентна. Світла і позитивна людина, тож і ролі у неї такі ж — світлі і позитивні. Торік Ада Миколаївна відсвяткувала 80-річний ювілей, однак і досі не знає спочинку. Щиро ділиться своїм талантом. І байдуже — це велика сцена у театрі чи розвалюха, що служить декорацією у зоні АТО. Бо не може стояти осторонь трагедії, яка випала на долю України. Чотири роки тому актриса зробила свій вибір — відмовилася виступати у Росії і стала персоною нон ґрата у країні агресора. Однак її це не лякає. Ада Миколаївна знає, що її в Україні з нетерпінням чекає свій, рідний глядач. А 8 вересня актриса виступить у Львові.

— Попри поважний вік, Адо Миколаївно, ви — дуже актив­на людина. Але який там по­важний вік, якщо ви так моло­до виглядаєте…

— Моя бабуся по мамі була незвичайної краси жінка. Ми її називали «червоною бабусею», бо вона була руденька. Але по­тім вона постаріла, захворіла і вже не виглядала такою красу­нею. Та коли «червона бабуся» починала щось розповідати, оживала серед нас і знову ста­вала красунею. Ота її творча енергія давала щось таке незви­чайне, що ми не переставали нею захоплюватися. Мабуть, її енергія передалася і мені.

— 8 вересня ви приїдете до Львова. Що покажете цього разу?

— Крім того, що ми привезе­мо усю сучасну українську вій­ськову поезію і взагалі сучасну поезію надзвичайно високого світового рівня, покажемо ще й свої давні роботи — монологи, уривки з вистав. Та найголовні­ше — привеземо те, що ми зараз взяли на передовій.

— Часто буваєте на передо­вій?

— Не так часто, але це велике щастя, що мені вдалося там по­бувати. Щоб на власні очі поба­чити, особисто поспілкуватися з тими, хто нас захищає. Там все розбите-розтрощене. І коли ти працюєш навіть на якійсь роз­валині, і вона стає твоєю деко­рацією, коли говориш з тими людьми, які там живуть, — це багато чого варте. Те, що ми там побачили, — це та правда, яку треба знати, бо не можна бути до цього непричетним. Це великий мінус багатьох людей — непричетність. Бо в Україні йде війна, яка забирає щодня багато життів. І не просто гине на війні солдат — разом з ним помирає і його мама. Бо мама вмирає від­разу за своїм сином. Знаю це на власному досвіді. Треба набра­тися неабиякої мужності, щоб далі жити. Коли чуємо по радіо чи телебаченню у новинах: троє вбито, вісім поранено, стає ще страшніше. Я бачила тих пора­нених, бо їздимо по госпіталях, тож знаю, що таке вісім пора­нених… Коли лежить спалене дитя і лікар обіцяє: «Я його під­німу. Пересаджу 50 процентів шкіри…». Або у хлопця нема ока, ноги чи руки. Оце поранені… Треба це пережити, щоб встати потім. І так має встати Україна, втративши свої очі, руки і ноги. Ті, хто цілував ті ручки, очі, обі­ймав міцно-міцно, сказав бо­дай одне слово розради, це вже буде причетність. Це зараз у мо­єму житті головне.

— Не страшно їхати у зону АТО?

— Ніколи. Усі ходимо під Бо­гом. Їду туди, щоб сказати тим людям щось добре. Це вони там стоять на смерть! Люди там жи­вуть щодня. Уяви: приїжджаєш весною чи раннім літом, а села нема. Там живе п’ятеро осіб. Наші військові їх годують. Нічого нема. А село вибухнуло на зга­рищі густо-червоними троянда­ми. Серце може зупинитися від Божої ласки і від великого гніву на людей, що вони таке роблять одне з одним.

— Хочу повернутися до ва­ших ролей у театрі, де ви грали в основному головні ролі. Од­нак у вас є ролі-рекордсмени, як-от Гелена у спектаклі Еду­арда Митницького «Варшав­ська мелодія», з якою ви вихо­дили до глядачів 670 разів.

— А потім ще була 15 років по­спіль «Варшавська мелодія-2» (сміється. — Г. Я.). От на мій ювілей ми грали «Варшавську мелодію-2» у Театрі імені Івана Франка. Ой, ні. Це було цього року. Ти знаєш, Галю, я зараз так бережу свої роки. Вони у мене як години. Тому не завжди від­разу зорієнтуюся: це було годи­ну тому чи рік. Страшенно швид­ко біжить час. От і на схід ми поїхали з ініціативи моєї доне­чки Катеринки — мого режисера, мого партнера, мого найкращо­го друга і великого патріота у мистецьких колах. Це вона про все домовляється. Знаю, бага­то акторів хотіли би поїхати на схід, але туди не так легко по­трапити. Не всіх пускають. Ми туди їздимо з 2014 року, то нас пускають як солдатів. Ми там як свої. Це ж треба організувати транспорт, вкласти певні кошти. Не кожен може собі це дозволи­ти… Актори зараз не такі вже й багаті. Не кожен віддасть остан­нє. Це у мене вже така доля, що віддаю останнє. Маю приклад свого чоловіка, Кості Петровича (Костянтин Степанков, відомий український актор. — Г. Я.), який пішов з життя, нічого не зали­шивши. Так само і я піду, матері­ально нічого не залишивши. Бо все проживається зараз. Гос­подь навчив мене і наказав мені віддавати.

— В усіх фільмах і виставах режисери довіряють саме вам ролі світлих і порядних героїнь. Мабуть, тому, що ви по життю світла і порядна людина. Не хотілося бодай раз зіграти підступну, стер­возну жінку?

— Ніколи не мала такого ба­жання. Хоча двічі мені доручали такі ролі. Якось я приїхала до­дому. Костя Петрович вже був дуже хворий. Кажу йому, що у Санкт-Петербурзі моя подруга, чудова актриса Зінаїда Шарко, запропонувала мені зіграти не­гативну роль. Але я не знаю, чи зумію зіграти злодійку, яка кра­де останнє у дитини. А мій чоло­вік лежить сумний-сумний, ди­виться на мене своїми мудрими очима і каже: «Адочко, а чого ти в цьому житті ще не знаєш?».

— Відтоді, як в Україні по­чалася війна, ви не їздите на зйомки до Росії. І не берете участі у спектаклях, у яких зіграли багато головних ро­лей…

— Вони мене просили не раз. Але я жодного разу не погоди­лася. Сказала: «Людоньки, а до кого я вийду? До тих, хто вва­жає, що нема такої держави, як Україна? До тих, хто вважає, що нема такої мови? Що це вига­дана мова? До тих, хто вважає, що ми їмо дітей?» Мені нема до кого звертатися зі сцени, переконувати. Я не вмію цього робити. Бо театр не переконує. Митці не переконують, а нама­гаються добратися до правди, справедливості, до честі, гід­ності. А переконувати — ніколи у житті. Бо тоді це вже буде про­паганда.

— На вас у Росії навіть заве­ли кримінальну справу…

— Так. Якщо перетну кордон, то на три роки сяду.

— Як поставилися ваші друзі — російські актори — до цього? Ви припинили з ними дружбу чи, навпаки, вони вас підтримують і підтримують Україну?

— Кілька акторів, прізвища яких не можу назвати, щоб не наробити їм біди, розуміють, що насправді коїться. Підтримують, вболівають. Здається, наша дружба стала ще міцнішою. Але я боюся їм телефонувати, щоб не наражати на небезпеку.

— Прізвище Роговцева у фільмі — це вже половина успіху нової картини. Це ро­зуміє кожен режисер і вважає за честь запросити вас у свою нову роботу. Чи доводилося вам відмовлятися від ролей?

— Були такі випадки. Осо­бливо в Росії. Мені пропонували грати або дурнувату, або під­лу маму якогось українського солдата. Він поганий, а я — його мама. Ти мене запитуєш у такий час, коли мені багато років, а ролей — все менше. Не так вже й часто запрошують, бо для стар­ших жінок не пишуть. Але якщо просять зіграти в українському фільмі, з радістю погоджуюся. Завжди знаю, що своєю геро­їнею маю обстоювати жіночу і людську гідність.

— Ви не лише актриса, а на­самперед — мама і бабуся…

— Поплюй, Галю. Бог дасть, восени стану прабабусею.

— Для доньки, Катерини Степанкової, — ви не лише мама, а й творчий наставник. А як для внуків?

— Ні, це Катя — мій творчий наставник вже багато років. І мої внуки — теж мої наставники. Вони знають сьогодення, зна­ють те, чого ми не знаємо. Зна­єш, як я хлопчикам на війні кажу: «Ви — кращі за нас. Ви — мудріші. Бо ви знаєте те, чого ми не зна­ємо». Діти й онуки живуть сво­їм активним часом і мають такі знання, які старі мають від них отримувати. Звісно, треба щось підказати і підправити — з висо­ти свого досвіду. Так має бути. Бо багато конфліктів йде від того, що старі люди нав’язують молоді своє бачен­ня. Свій досвід нама­гаються вкоренити у сьогоденні. Не треба цього робити. Я зараз для своїх дітей і онуків — маленька дівчинка, яка піз­нає цей світ.

— Свого часу у вашому за­міському будиночку ви три­мали кіз, кроликів…

— Тепер нема нічого. Колись все було: 40 кролів, багато ку­рей, гусей, шість кіз. Мені пода­рували дев’ять корів! Тримала я шість свиней. Я колись була при славі, тож мені багато живності дарували. Ми з Костею Петро­вичем за усім цим господар­ством доглядали і отримували від цього задоволення. Так, я тоді багато працювала, але мені усі допомагали. Був живий мій брат, який допомагав, були живі мої сусіди, які бавили­ся зі мною у «ляльку Барбі». Усі хотіли мені чимось допомогти, переймалися мо­їми проблемами. А тоді який був розрахунок? Основною ва­лютою була півлітра. Привезеш пляшку, подаруєш її сусідові, і він півдня міг працювати на подвір’ї. У мене була сусідка — баба Галя. Років 30 тому їй було стільки ж, скільки мені зараз. Баба Галя ніколи не виїжджала зі села, зате навідувалася до мене у гості. Я їй дарувала ме­трові троянди, частувала і роз­повідала багато цікавого. Якось баба Галя мені сказала: «Адоч­ко, я така дешева до роботи стала». Оце найстрашніше, що є на старості, — коли ти деше­вий до роботи, коли втрачаєш сили. Очі би робили все, а сили бракує. Зараз у мене є лише собаки — ті, що бігають селом. Вони знають, як тільки загурко­че моя машина, вони всі біжать на моє подвір’я. Оце і вся моя «господарка». Та й допомогти вже нема кому. Якось до мене приїхав один високопосадовець привітати з днем народження. Посиділи ми на веранді, потім він пішов, перепрошую, до ві­тру. Повертається і каже: «То у вас треба йти аж через город?». Кажу: «Ні, у мене так, як у вашої дружини, — апартаменти». Так я сказала не через те, що сер­джуся, а через те, що люди не можуть зрозуміти одне одного. Бо хіба він міг зрозуміти, якщо у його дітей є гувернантка і ніч­ні няні, і ще багато чого, то інші цього не мають. Я, наприклад, живу нарівні з водієм, вчитель­кою, лікарем, тож я це розумію, тому мені легко про це говорити у виставах. А люди, на превели­кий жаль, отримуючи багатство, стають невігласами, бо вони не розуміють, що у когось нема сьогодні навіть шматка хліба.

— Адо Миколаївно, ви не лише талановита актриса, а й письменниця…

— Ой, не кажи так. Я не пись­менниця. Видала ті книжки, щоб залишити якісь нотатки по собі. Хоча люди так кажуть, і, мушу визнати, мені приємно (смієть­ся. — Г. Я.). Перші дві я написала після того, як відійшли у вічність мій чоловік і син. А третя «Прості речі» — це заслуга журналістів. Там зібрано шість інтерв’ю.

— Ви розповідаєте прав­ду у своїх книжках, навіть, як сказав Андрій Курков, занад­то «оголили інтимні моменти свого життя».

— Це він так написав у перед­мові, і відразу мене похвалив, мовляв, правильно зробила. Я теж так вважаю, бо мої діти, внуки і правнуки колись відкри­ють ці книжки, і я постану перед ними такою, якою я була, а не якоюсь вигаданою.

— Що для вас щастя?

— Щастя — це коли хочеш хлопчика, і у першу хвилину його життя тобі кажуть: «У вас — хлопчик!». Це був мій Костик, який подарував мені 50 років чистого материнського щастя. З горем, з бідою, з відчаєм, з таким піднесенням… Це було велике щастя у моєму житті — народження хлопчика. Потім я хотіла дівчинку. І Господь мені дав дівчинку, на яку я молюся і яку буду берегти завжди, — це моя Катерина. А потім зно­ву прийшло щастя — Альоша, син Катерини, пізніше — Даша, донечка мого сина Костика, і Матвій, який в одну з наших останніх поїздок був з нами на передовій. Так сталося. І, по­при те, що йому лише сім ро­ків, він багато чого розуміє. Ми жартували, коли Матвій прийде до школи і у нього запитають, як він провів літо, він відповість: «На війні». Пишаюся своїми онуками! Оце і є щастя. Пре­красно дбати про Україну, малу батьківщину, мріяти про звер­шення, але Господь сказав: «Щастя — у твоїй родині».