«Вітраж — світлоносне мистецтво, що захоплює і облагороджує людські душі»

Розмова з автором єдиного скляного іконостасу у храмі Ольги та Єлизавети Олександром Личком

Олександр Личко

Олександр Личко — відомий художник-вітражист, один із учасників асоціації художників-вітражистів «Вікно». Він — автор єдиного скляного іконостасу у храмі Ольги та Єлизавети у Львові. Роботи пана Олександра також можна побачити у багатьох храмах не лише нашого міста, а й Києва та інших міст України. Це понад 100 вітражних сакральних творів. Як кожен митець, він шукає ідеї та їх рішення, експериментує з різними художніми напрямами. Про те, як Олександр Личко почав захоплюватися створенням вітражів, про його резонансний проект «Скляні сни Клімта» та про те, як виникла ідея створити унікальний скляний іконостас, художник розповів журналісту «ВЗ».

— Пане Олександре, чи змінився вітраж від початку свого існування?

— Вітраж не зазнав суттєвих змін — він з’явився у ХІІ столітті і досі залишився тим самим вітражем, з тими ж самими свинцевими прожилками, які були в класичних вітражах раніше і які застосовують зараз. Щоправда, з’явилися нові технології, — до прикладу, новаторство архітектора Тіффані, який водночас був вітражистом і застосував винайдений ним метод скріплювання скла за допомогою мідної стрічки.

— Ви одразу як митець прийшли до вітражу?

— Я особливо цікавився інтер’єрами, тож мені хотілося вступити в академію мистецтв на кафедру інтер’єру. А ще захоплювався дизайном, автомобілями, мотоциклами — це моє хобі, і не катання, а саме — проектування моделей. Та доля розпорядилася по-іншому: я вступив в академію мистецтв на кафедру художнього скла. У нас була невелика група — 5 осіб, і кожен по-особливому пізнавав скло. У той період було львівське середовище вітража, яке відновлювалося. Ми мали реставраційні майстерні, де час від часу збиралися, до того ж наш керівник, Володимир Рижанков, був прихильний до вітража, до роботи зі склом. Те, що у Львові скло дуже високої якості, знає кожен художник-вітражист. Майстри тут працюють просто надзвичайні.

— Які були ваші перші вітражні роботи?

— Це був портрет Миколая Коперника. Це було моє курсове завдання.

— Як народжується вітраж? Як виникає ідея, скільки часу витрачаєте на його створення?

— Усе буває по-різному. Створення вітражів — це доволі складний процес. Скажімо, є вітражі, які проектуються як одна картина, а можуть бути варіанти, які складаються з декількох вітражних композицій. У мене є серії робіт, коли створювався вітраж, а поруч нього «виростали» інші роботи. Так, під час створення іконостасу у храмі Ольги та Єлизавети у Львові, коли були буремні часи в нашій країні, я зробив серію колажів: «І сон — не сон, і день — не день». Загалом роботу над вітражами можна поділити на дві частини: проектування і виконання. Ці творчі процеси бувають індивідуальні або колективні. У нас є авторський колектив: Юрій Павельчук, Анатолій Винту та я. Цією маленькою, але дружною командою однодумців уже тридцять три роки творимо вітражі, арт-проекти.

Вітраж «Зустріч Іоанна з учнем», Перемишль

— Розкажіть про проект «Скляні сни Клімта», адже він мав чималий резонанс у мистецьких колах…

— У Києві була презентація львівської асоціації вітражистів, а перед тим ми вперше виставилися у виставковому залі «Дзига», у Львові. «Скляні сни Клімта», — це не була спонтанна, надумана робота. Усе вийшло передусім з любові до Клімта (Густав Клімт — австрійський художник і графік, символіст. — Авт.) Сьогодні у світі це доволі модні мистецькі тенденції, однак коли готували цей проект, тоді ніхто про таке й не думав. Щодо Клімта — його неможливо не любити. А коли мали проводити виставку, тривалий час працювали над сакральними вітражами. Інколи в житті треба трансформуватися в інший образ, відійти від усталених стандартів, похуліганити в хорошому розумінні цього слова. Сааме так у нас вийшла серія з Клімтом.

Чому ця історія виникла? Ми обрали метод, який мав на меті показати саме скло. Зробили це й сказали: «Якби Клімт подивився, він би втішився». Це була не копія, як автора, а творились праобрази під впливом декоративності робіт художника.

— Як працювали в церкві Ольги та Єлизавети? Як народилася ідея створити перший у світі скляний іконостас?

— Ідея належить настоятелю храму, отцю Івану Галімурці. Було багато конкурсних проектів, однак жоден з них з певних причин не підійшов до втілення у храмі. Ми з отцем познайомилися завдяки одному вітражу, який експонували в Києві — отець захопився ним, відтак за якийсь час сконтактувався зі мною й запропонував співпрацю. Храм святих Ольги та Єлизавети — це колишній костел, в якому ніколи не передбачався іконостас. Іще одна умова — там розташований балдахін, який є пам’яткою архітектури у Львові, тож його закривати не можна. Ми чудово розуміли, що, закривши дерев’яним іконостасом балдахін, одним розчерком знищимо увесь храм. І тоді виникла ідея зробити його прозорим. А оскільки за східним обрядом греко-католицька церква повинна мати іконостас, її треба наповнити тими елементами, які йому притаманні. Потім уже розкручували сам проект — над ним працював наш авторський колектив. Частину робіт виконували за новими технологіями в Одесі.

Розп’яття, фрагмент вітража іконостасу церкви Св. Ольги і Єлизавети. Класичний вітраж, сріблення, розпис. 300x100 см.

— Ще працюєте над цим проектом чи він уже повністю завершений?

— Продовжуємо працювати. Нещодавно поставили запрестольний хрест із семисвічником.

Богородиця Ніжності (класичний вітраж), сріблення. 120x90 cм.

— То інші роботи наразі довелося відкласти, оскільки працюєте над цим вітражем?

— Як художник, я повинен завжди працювати. Якщо не проектую вітраж, переключаюся на живопис — без нього не уявляю свого життя.

— Що малюєте?

— Люблю малювати квіти, місто, Карпати. Нещодавно був на пленері у горах — залишилися неймовірні спогади. Також люблю колажувати. Коли не займаюся живописом, маю інші творчі роботи. Зараз із товаришем робимо серію — книга «…а то — війна», — присвячених подіям війни.

— Як сприймають люди ваші роботи?

— Вітраж — світлоносне мистецтво, що захоплює і облагороджує людські душі. Тому люди і дякують нам за це.

Усі фото з особистого архіву Олександра Личка