«Я записаний у „розстрільних списках“ ще із 7 травня 2014 року»

Сергій Глотов про Луганський аеропорт, волонтерство і шанс на виживання


Сергій Глотов

Волонтер із Луганська, ініціатор створення благодійного фонду «Народна підтримка воїнів АТО», співавтор книжки «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту» Сергій Глотов — один із тих, хто не забуває сам і не дає забути іншим, яка дорога ціна заплачена за кожну хвилину нашого життя під мирним небом. Він на собі відчув, що таке війна, знає, як це залишити все позаду. Допомагати українському солдатові, ризикуючи власним життям, і тим самим ставати «зрадником» в очах учорашніх друзів. Знає, як це вижити, коли такого шансу в тебе не було, бо ти вже у «розстрільному списку». Батько досі називає його «фашистом» за те, що підтримав саме свою армію. Але він знає, що по-іншому би не зміг. Про це і не тільки у розмові із волонтером Сергієм Глотовим.

— Пане Сергію, як і коли ви розпочали свою волонтерську діяльність?

— Я тоді жив у Луганську. У 2014 році, десь 9−10 квітня разом з іншими активістами нашого Євромайдану ми поїхали до Луганського аеропорту спитати наших військових, чи не треба якоїсь допомоги. Сказали: «Треба! І багато чого». Люди відгукнулися на наші заклики про допомогу у соцмережах і почали приносити продукти, гроші. Ми ж купували елементарні прилади, ліки, радіостанції. Волонтерський рух розростався. Згодом ми вже змогли допомагати не тільки хлопцям з аеропорту, а й прикордонникам, їздили до Краснодарівки, Дельжанська, Пе лекового, Діякового. В кінці квітня ситуація повністю вийшла з-під контролю української влади. Бойовики захопили обладміністрацію, розпочалися напади на військові частини, військкомати і полювання на активістів Євромайдану, волонтерів. 7 травня мене намагалися розстріляти. Вони вже мали наші фотографії і шукали нас по всьому місту, по блокпостах і передавали по своїх «сєпарських» каналах: «Найти и зачистить». Шансів вижити не було. Кого знаходили — вбивали, багатьох по кілька місяців тримали в колишньому приміщенні СБУ. Тож я змушений був виїхати. Побачив український прапор вже у Павлограді. Зі Львова безпосередньо організовував збір і передачу допомоги, вивіз полонених. Після звільнення Слов’янська сам почав відвозити допомогу на Схід.

— Були конфлікти із сім’єю чи друзями власне через вашу тверду проукраїнську позицію?

— Ні, бо я фактично викреслив зі свого життя всіх тих людей, які брали участь у референдумі 11 травня. Багато моїх друзів назавжди виїхали з Луганська наприкінці липня-початку серпня, коли почалися прямі бойові дії на Сході. Дехто змушений був залишитися, бо не мав куди переїжджати, не міг покинути хворих батьків. Спершу до мене дзвонили друзі і запитували: «Чого допомагаєш фашистам? Одумайся!» Батько дотепер мене так називає. Зараз я з ним не спілкуюся.

— Коли виникла ідея створити благодійний фонд «Народна підтримка воїнів АТО»?

— Спочатку ми існували як громадська ініціатива «Допоможи фронту». У 2014-му не було часу зайнятися оформленням благодійної організації, бо потрібно було швидко збирати кошти, але ми постійно звітували про свою діяльність на сторінці у Facebook, що, власне, і продовжуємо робити сьогодні.

Коли ж таки створили фонд «Народна підтримка воїнів АТО», сюди перейшла частина людей із ініціативи «Допоможи фронту».

— Вас засудили до розстрілу. Не було страшно відвозити допомогу на Схід?

— Я ж не їздив у окупований Луганськ. Якщо поїду, то мене розстріляють ще на блокпостах. Я записаний у їхніх «розстрільних списках» ще із 7 травня 2014 року. Тож поки не планую туди їхати. Хіба що у звільнений Луганськ (усміхається).

… Дехто із наших волонтерів окупацію не пережив. Бойовики убили майже 40 сімей, по двоє і більше людей в кожній, не рахуючи тих, хто допомагав поодиноко. От везла людина мішок огірків до аеропорту — не доїхала. По дорозі розстріляли. Олена Куліш із чоловіком постачали воду до аеропорту — і їх убили. Бабуся з дідусем (їм по 90 років) варили в себе на подвір’ї борщі у великому казанку, бо не було в них ні світла, ні газу. Зайшли терористи. Побачили, що старенькі мають забагато їжі, і розстріляли їх. Моя знайома (30 років) допомагала військовим. У неї вдома знайшли український прапор. Катували. Відрізали пальці і тими обрубками змусили писати «Слава Україні» на стіні. І все це на очах у її сина. Багато-хто пропав безвісти. Могли здавати свої. У кожному селі були колаборанти — пособники окупаційної влади.

— Тобто перед початком фізичної війни Україна програла інформаційну?

— Ми взагалі її не вели. Ніхто до кінця не розумів, що відбувається. Тоді вже там були Збройні сили Російської Федерації, що прикривалися місцевими. Туди напустили усіляких «лівих елементів»: людей без місця проживання, психічно хворих, звільнених достроково, щоб почати «заворушку». У нас діяла потужна російська пропаганда, були поширені проросійські настрої. Приблизно на 70% області не працювали українські телеканали. Приходиш на пошту, заповнюєш анкету — і на тобі безкоштовну російську щотижневу газету. На всю область була лише одна церква Київського патріархату. Священики Московського патріархату на Пасху закликали до приєднання до Росії, створення окремої держави. Ми зараз навчилися абстрагуватися від війни, а потрібно постійно підтримувати ін формаційну хвилю про те, що у нас йдуть бойові дії.

— Для посилення інформаційної хвилі ви вирішили написати книжку «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»?

— У людській свідомості живее стереотип: якщо щось не наше — ми програли. Так вийшло і з Луганським аеропортом. Там не було жодного журналіста. Все подали так, наче українські війська втратили місто, не захистили, здали аеропорт. Та летовище не було нашою поразкою. Усі бойові завдання вони виконали, людських жертв більше з російського боку. У книжці написано, що вона присвячена всім учасникам оборони Луганського аеропорту. Багато моїх друзів і знайомих там загинули. Я був на нагородженні за Луганський аеропорт. Там півтори години оголошували нагороди посмертно хлопцям, які загинули у Дебальцеві, Георгіївці, Новосвітлівці. Тоді остаточно переконався: треба писати книжку про оборону летовища, у якій про події розповідали б очевидці.

— Як оборонці поставилися до цієї ідеї? Відгукнулися?

— Так. Відгукнулися багато людей. Коли почалася хвиля книг про АТО, військові ображалися: чому про Луганський аеропорт не пишуть. Ми записували дев’ять місяців, по три години, загалом 140 людей. Записували усіх, хто виявив бажання добровільно поділитися своїми спогадами. Нікому не відмовляли. Багато людей відгукнулися допомогти розшифрувати ті дво-тригодинні записи розмови, редагували, потім ділили усі записи в хронологічному порядку. Таким чином створили хроніку подій,

— У чому ще були труднощі?

— Грошей не було взагалі. Щоб книга побачила світ, ми передали авторські права видавництву, і воно видало її за свій кошт. Інших жертводавців, які б оплатили 3,5−4 тисячі доларів і викупили тираж, не було. На редагування, вичитку — мої власні кошти. До рукопису, верстки, передачі в друк — кошти, які ми зібрали за рахунок продажів календарів, hand-made виробів через Інтернет, інколи жертвували небайдужі. Понад 200 людей долучилося до праці над книжкою. Вона не була задумана як бізнес-проект. Книжки про АТО так не продаються, як шаурма чи пиво. Ми наразі навіть більше книжок подарували, ніж продали.

— Що вас найбільше вразило під час спілкування з хлопцями?

— Було декілька історій. В останній день оборони Луганського аеропорту командування вирішило викликати вогонь на себе. Хлопці загорталися в український прапор або ховали його за пазуху і лягали в окопи. Вони розуміли, що за 5 хвилин можуть загинути, і не хотіли, щоб їх сплутали з «сєпарами». (На щастя, артилерія спрацювала точно й майже ніхто не загинув під час обстрілів нашої ж артилерії наших же позицій, та це дозволило відтіснити ворога на декілька кілометрів назад.) Таких історій було багато, і коли я слухав спогади учасників оборони, розумів — вони справжні герої.

— Історію треба вчити саме з таких книг?

— Життя покаже. Та в будь-якому випадку, те, що відбувається на Сході, треба знати. Таких книжок має бути більше. Свідома людина — це не та, яка завжди кудись готова бігти, а яка здатна адекватно реагувати на зміну обставин, у якої є внутрішній стрижень, яка розуміє, що відбувається в країні, де межі її держави, де ворог, а де друг. Тоді можна повноцінно жити, а не як «овощ» чи «ватнік». Необхідно розуміти: завдяки тим людям, які воюють зараз, стримуючи російську агресію, існує наша країна. Ворог прийшов не для того, щоб шоколадки у Львові роздавати і альфа-джаз пограти, він прийшов, щоб знищити Україну. Він знищив Луганську область, промисловість, щахти. Тому нам не цікаво продати певну кількість примірників, а цікаво, щоб вона потрапила в бібліотеки, школи, навчальні заклади і люди могли її прочитати.

— Які ще проекти ви хотіли б втілити в життя? Можемо ми розраховувати на продовження книжки?

— Книжка має вичерпний характер. Наступний проект після її створення — поширення. Хотіли б ще відвідати населені пункти, з яких походять бійці, що загинули під час оборони аеропорту. Вшанувати пам’ять усіх 196 людей. Передати книжку в бібліотеки, у навчальні заклади, де вони вчилися, проходили службу або жили. Також хочемо створити такий невеличкий меморіал, банер, який змогли б друкувати і дарувати у місцеві музеї. Хотіли б ще дозняти документальний фільм про оборону Луганського аеропорту, роботу над яким розпочали, але припинили через відсутність фінансування. Може, якщо знайдеться спонсор, ми його завершимо. Просто фізично важко втілювати такі проекти лише своїм коштом. Бо те, що я нажив у Луганську, залишилося там. Навчився жити з мінімумом, а більшість речей у друга в гаражі уже рік. Тому мушу в цих обставинах якось своє життя планувати.

— Хлопці, коли залишали Луганський аеропорт, написали: «Повернемося». Думаєте, це їм вдасться? Коли?

— Того терміналу уже не існує. Багато хто говорить, що хоче повернутися у зруйнований термінал. Стати, помолитися за загиблих. Думаю, Луганськ буде звільнено обов’язково, може, не шляхом бойових дій, а дипломатичних перемовин. От коли звільнять, тоді повернуться…

Розмовляли Яна Шекеряк, Вікторія Капустинська