«Працюєш — маєш, не працюєш — не маєш. І люди почали працювати набагато ефективніше»

Гендиректор Львівської національної галереї мистецтв — про те, що вдалося і не вдалося зробити за півтора року на посаді

У кабінеті Тараса Возняка, генерального директора Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького, стрункими рядами стоять десятки однакових грубих папок із результатами повної звірки усіх фондів. Тільки нещодавно ця титанічна праця завершилася. Гендиректор галереї тішиться: «Тепер у будь-яку годину дня і ночі можу відкрити папку будь-якого підрозділу і подивитися, де є та чи інша річ». Про те, хто насправді є власником знаменитих замків львівської «Золотої підкови», яка зарплата у гендиректора галереї мистецтв, чи може музей заробляти сам на себе і чому ніяк не знайдуться викрадені з Музею книги раритетні стародруки, журналіст «ВЗ» розмовляла із директором ЛНГМ ім. Б. Возницького Тарасом Возняком.

— Пане Тарасе, ви очолюєте ЛНГМ ім. Б. Возницького вже понад півтора року. Що за цей час вдалося зробити?

— Так, вже можна підбити підсумки зміни менеджменту. Є кілька визначальних показників, які можуть характеризувати цю роботу. По-перше, збільшилася кількість виставок, до яких додалися ще й різні акції. Такого тут досі не було. До прикладу, зараз у палаці Лозинських (старе приміщення галереї, вул. Стефаника, 3), крім загальної експозиції, є ще величезна виставка сучасного українського мистецтва, виставка, присвячена Бруно Шульцу, виставки Романа Сельського і Яна Матейка. У палаці Потоцьких (вул. Коперника, 15), крім загальної експозиції, маємо блискучу виставку австрійсько-італійського живописця Йоганна Баптиста Лампі.

Крім того, у нас відбувається багато загальнокультурних акцій, які вписуються у фестивальну діяльність міста. Коли відкривали виставку венеційського живопису, то зробили це у вигляді венеційського балу. Був дрес-код для гостей: маски, карнавальний одяг. Це всім сподобалося. Торік у стінах Підгорецького замку ми показали балетну виставу «Історія солдата» на музику Ігоря Стравінського. Провели показ колекцій Версаче — також у вигляді шоу. Щойно палац Потоцьких був однією з локацій міжнародного музичного фестивалю Leopolis Jazz Fest. На черзі — Міжнародний фестиваль класичної музики LvivMozArt (починається 15 липня). Палац Потоцьких вже традиційно став основною локацією цього заходу.

Виявляється, музей може заробляти на себе…

Дехто думає, що музей тільки споживає кошти і на себе не заробляє. Так от, у 2016 році, за попереднього керівництва, прибутки Галереї мистецтв становили близько семи мільйонів гривень. А тільки за 2017 рік ми збільшили їх до 12,5−13 млн. грн. Це практично удвічі. Цього року буде ще більше. Це перша цифра, яка характеризує роботу. Друга показова цифра — заробітна плата. Раніше мені було, чесно кажучи, соромно підписувати відомість про зарплату — настільки мізерні були суми. Я поставив собі мету підняти їх. І цього року у квітні ми добилися у Кабміні, що зарплата для нас встановлюється із певним коефіцієнтом. Різні категорії працівників матимуть різний коефіцієнт, але найменший — два, тобто удвічі збільшена зарплата.

— Скільки це буде у цифрах? І яка у вас зарплата?

— Якщо людина отримувала базову ставку 5 тисяч грн., то тепер отримуватиме 10 тис. грн. Плюс ще є право на надбавку до 100%, плюс — можливість отримати премію. Це якщо людина буде дуже добре працювати. Можливості різко зросли. Прибутки галереї зросли в рази — і зарплата зросла в рази. Вимога у мене проста: працюєш — маєш, не працюєш — не маєш. І люди почали працювати набагато ефективніше. Мені вдалося переманити заступників із Києва — це люди із досвідом роботи у міністерствах. Це вищий рівень, який дає можливість вирішувати питання, важливі для галереї, у Кабміні, міністерствах.

Моя зарплата — нічого надзвичайного. Базова — близько 5 тисяч грн. Вона регулюється по-іншому, бо я тут не є державним чиновником, моя трудова книжка лежить у Міністерстві культури у Києві. Я на контракті. Ця базова зарплата не змінилася відтоді, як я тут на посаді. Але маю право на премії, надбавки.

Про «повітряні замки»

Разом із цими позитивами найбільшою проблемою є стан наших будівель, зокрема замків. Потреба їх реставрації вивела на проблему — майже повну відсутність документації, яка регулює їхній майновий стан. Ми не мали орендних договорів на перебування у цих приміщеннях. Наприклад, власник палацу Потоцьких — Львівська міська рада, а документа на те, що тут мають висіти наші картини, не було. До честі Львівської міськради, я вирішив це питання буквально за місяць.

Але найбільша проблема пов’язана із трьома замками — Олеським, Підгорецьким і Золочівським. Вважається, що усі вони — у державній власності в особі Львівської ОДА. Але я не бачив документації, яка підтверджує цей теоретичний факт. Я би хотів, щоб власники підписали з нами угоду. Я написав не один лист до ЛОДА з цим проханням. Спілкувався з головою ЛОДА Олегом Синюткою — було повне розуміння. А от із документацією справа не рухалася. Лише коли ми звернулися до президента України, він дав розпорядження через свого керівника апарату Райніна Кабінету міністрів урегулювати нарешті це питання. Щоб замки не «висіли у повітрі».

— Чи замки здатні заробляти на себе? Адже не всі вони у задовільному стані.

— Через замки йде величезний туристичний потік. Ба більше, ми зараз зіткнулися із такою проблемою, що пропускна здатність наших замків, зокрема Олеського, вже вичерпана.

Щодо їхнього стану, то він різний. Золочівський в хорошому стані, Олеський — у терпимому, а Підгорецький — у найгіршому. Але, знову ж таки, вкладати кошти у їх реставрацію ми зможемо тільки тоді, коли буде остаточно врегульований майновий статус цих об’єктів. Щодо цін, то відновлення, наприклад, Підгорецького замку можна оцінювати у 20−40 млн. євро. А ми заробляємо, як я вже казав, якихось 10−20 млн. грн. Що можемо, звичайно, пробуємо ремонтувати.

Наприклад, тішимося, що вже розпочинаємо ремонт палацу Лозинських. Його фасад десятиліттями був у ганебному стані. Виготовили технічну документацію, яка пройшла експертизу. З Міністерства культури отримали

часткове фінансування — 3,5 мільйона гривень. А на загальну реставрацію і внутрішнього подвір’я, і внутрішнього фасаду, потрібно близько 10 млн. грн. Реставрація наших будівель — гігантська робота. Але ми її вже реально розпочали.

Щодо інших приміщень, то можемо реставрувати тільки те, що документально належить нам. Але співпрацюючи з міською радою, ми зробили минулого літа чудову реставрацію Костелу кларисок, де розташований Музей Пінзеля.

Коли знайдуть вкрадені рукописи?

— Які результати загальної звірки всіх фондів?

— На жаль, сумні — сотні творів мистецтва зникли. Загальна сума збитків, яку ми визначили на прохання слідчих, — 63 мільйони гривень. Зникло близько 500 одиниць творів. Переважно це книги із Музею мистецтва давньої української книги. З інших підрозділів зникла значна кількість меблів, дрібніші об’єкти.

— Чи їх колись знайдуть?

— Не знаю. Зараз тривають чотири досудові розслідування. Чотири — тому, що є різні категорії предметів, які пропали, і вони були у різних відділах. Цим займається Національна поліція. Є таємниця слідства, я деталей не знаю. Хто винен у тому, що не виявлено музейних предметів, має визначати слідство у кожному окремому випадку.

«Неефективний філіал у Жовкві закрив не я, а міністр культури»

— На останньому засіданні сесії Львівської обласної ради депутат Мирослава Бабінська обурювалася, що ви буцімто «здійснюєте репресії у Галереї мистецтв», звільняєте висококваліфікованих спеціалістів.

— Людей, які так чи інакше причетні до зникнення експонатів, звільнено. Наприклад, Лариса Спаська, колишній директор Музею книги, де пропало «якихось там» чотири сотні раритетів. Є інші особи, які втратили довіру. Декого звільнено у зв’язку з ліквідацією окремих підрозділів галереї. Наприклад, Софія Каськун звільнена через ліквідацію філіалу у Жовкві. Якби вона хотіла десь працювати інакше, то будь ласка…

— Ще вам закидають, що закриваєте музеї, замки. Зокрема закрили Музей «Русалки Дністрової» у Львові.

— Музей «Русалки Дністрової» працює. Хто має бажання хоч раз у житті туди піти — будь ласка. Але щось не дуже патріотичні львів’яни ходять у цей музей…

Коли я тільки прийшов на цю посаду, одразу заявив, що буду скорочувати неефективні підрозділи Галереї мистецтв. Натомість нове відкриваємо. Наприклад, відкрили для широкого доступу Підгорецький замок. Досі офіційно він був закритий. Інша річ, подекуди у напівзаконний спосіб люди заходили всередину. А тепер ми там зробили виставку копій живописних картин, які там зберігалися. Експонувати оригінали там немає можливості через технічні причини. Кошти на цю виставку дало Посольство США.

— Ви закрили музей у Жовкві…

— У Жовкві не було музею. Там було невеличке відділення, де було сім чи дев’ять наших музейних експонатів досить скромного рівня. У Жовківському замку функціонує прекрасний заповідник, який матиме велику перспективу. Там уже зроблено величезні роботи з реконструкції. Тобто функціонування двох кімнаток, де працювало, а фактично роками «годувалося» дев’ятеро осіб, було недоцільним. І міністр культури України, а не я, підписав наказ про реорганізацію, тож, відповідно, цей філіал перестав існувати.

— Які творчі плани на майбутнє? Чим ще будете нас дивувати?

— Міжнародною діяльністю, якою зараз активно займаємося. Зараз беремо участь у виставці європейського рівня в Антверпені (Бельгія). Там поруч із такими майстрами, як Рубенс, Сурбаран, Караваджо, є і наш Пінзель. Аналогічну виставку будемо відкривати у Мілані. Маємо плани взяти участь у виставці у Лозанні (Швейцарія). Працюємо над тим, щоб свою колекцію італійського живопису представити у музеї Ватикану.

За попереднього керівництва співпраця переважно була тільки з музеями Кракова і Вроцлава. А ми поширюємо свою «експансію» на всю Україну. У Брюховичах у нас є блискучий Музей скульптури Михайла Дзиндри. Але мало хто туди їздить. Ми вирішили зробити промоцію цьому чудовому скульптору по всій Україні. Зробили виставку його творів у Музеї східного і західного мистецтва в Одесі, потім у Дніпрі, через місяць зробимо її в Харкові, після того — в Києві.

Ба більше, свої виставки робимо разом з іншими музеями — Музеєм Ханенків у Києві, Музеєм Тараса Шевченка у Києві, Музеєм східного і західного мистецтва в Одесі. Колекції з музеїв України мало знані навіть нам самим, українцям. Маємо амбіцію пропонувати ці виставки творів із Одеси, Харкова і Києва нашим західним партнерам.

Це я кажу лише про великі українські міста. А є ще маленькі міста, наприклад, Житомир, Вінниця, де є блискучі колекції. Вони навіть для нас є відкриттям. Будемо ці колекції вивозити, до Львова в тому числі. Щоб всі побачили, що в Україні маємо. Хочемо стати такими собі посередниками між українськими музеями і широким світом.