«Якось мене взявся підвезти володар «Золотого м’яча»

Якби мене попросили підшукати для іногородніх гостей доброго провідника по Львову, який був би уособленням типового галичанина, не вагаючись вказав би на Івана Яремка. У цьому шляхетному, «професорського» крою чоловікові з неодмінною усмішкою дивовижно поєднуються інженер-енергетик, історик, книгоман, знавець кількох мов, дослідник спорту, журналіст, колекціонер. А ще — добрий сім’янин з великим колом друзів, прекрасний співрозмовник, толерантний полеміст. Правдивий львівський інтелігент! Послухайте нашу розмову — і переконайтеся у цьому.

«Батьки давали гроші на булочки, а я — зекономлю копійки й біжу до книгарні…»

— Пане Іване, перше запитання мені підказала повоєнна світлина-аватарка на вашій сторінці у Facebook — на ній зображено хлопчину з в’язкою бубликів на шиї. Дітей зазвичай фотографують з тваринками, забавками, квітами…

— У моєму рідному Дрогобичі ці бублики колись називали обАрінками, з наголосом на другому складі. Продавали їх щороку на Спаса старенькі бабці під церквою, коли у нас відзначали храмове свято. Мені, хлопчакові, з тими обАрінками було дуже цікаво. Почепив їх собі як намисто, а хтось узяв і зазнимкував.

Це було десь у 1947−1948 роках. А народився я 6 січня 1943-го…

— Саме тоді, коли в українців Святвечір…

— Мама пізніше розповідала: «Я вже чекала пологів. Але зранку сіла ліпити вареники — свято ж ось-ось. І тут мене прихопило. Прийшла повитуха, прийняла тебе…». Народила мама ввечері, о пів на восьму. Зійшла перша святвечірня зірка — і я «зійшов». Назвали на честь діда. За гороскопом я — Козеріг. Казали, що під цим знаком народжуються люди здорові, рішучі. Напевно, з того щось я таки узяв.

— Старожили пам’ятають повоєнні роки дуже голодними…

— Так, з продуктами було складно, але я того не відчував. Батько був краячем — робив «верхи» на черевики, жіночі чобітки, мешти. Тож завжди міг заробити на прожиття. Їздив ровером на села і неодмінно привозив звідти щось смачне. Вареники на Різдво у нас були з картоплею або сиром…

— Як справляєте свій день народження? 6 січня всі переважно сидять вдома, по гостях не ходять…

— Ми завжди святкували. Пригадую кумедний випадок. Мене, офіцера запасу, у радянські часи постійно з 2 по 16 січня військкомат викликав на навчальні збори. 5 січня я брав пляшку горілки, йшов до полковника і розповідав про завтрашній день. А він невдоволено: «У всех завтра день рождения…». Показую паспорт і кажу: «Хочу у цей день випити чарку. І вас запрошую…». Полковник бере пляшку — «Ну, хорошо…».

6 січня завжди проводжу вдома з найближчою родиною. Спочатку відзначаємо Святий вечір, а потім присутні згадують, що «сьогодні наш Іван народився». І п’ють за моє здоров’я. Завдяки Facebook тепер мене більше вітають віртуально. Оце недавно подивився, що надійшло більше двохсот віншувань, а під ними повно «лайків» — було приємно…

— Одне з ваших фанатичних уподобань — історія…

— Так, але за фахом я — інженер-електромеханік. У 1965 році закінчив Львівську політехніку, працював там. Потім два роки провів в армії, служив на радянсько-китайському кордоні. Ще у школі полюбив предмет «Історія». Водночас цікавився спортом. Понад усе я любив читати. Батьки давали гроші на булочки, а я — зекономлю якісь копійки і біжу з ними до книгарні…

Книжка для мене — це архіважливо! Дотепер поважаю її більше, ніж телевізор чи Інтернет. Люблю сісти у крісло, повернутися спиною до вікна — сонце мені підсвічує, я п’ю каву і читаю. Кайф!

— Зараз пішла мода на електронні книжки…

— Знаю, але через поганий зір вони мені недоступні. Ліпше читаю паперові видання. У цьому є щось особливе. Коли у 1960 році переїхав з Дрогобича до Львова, щотижня заходив до продавців книгарні, що навпроти пам’ятника Міцкевичу. І вони, знаючи, що мене мене найбільше цікавили історичні речі, пропонували літературу на цю тему — російською, польською, чеською мовами. Коли вже пішов на роботу й були свої гроші, міг дозволити собі купувати все, що душа бажала. Пригадую: якраз мала народитися старша донька Мар’яна, дружина Надя отримала так звані декретні і запитує: «Що купимо за них?». Кажу: «Книжкову шафу».

У двох таких шафах помістилася перша частина наших книжок. Зараз у мене їх біля п’яти тисяч. З’являються щораз нові. На жаль, не маю де їх складати. На стриху є кілька скриньок з-під телевізора — зберігаю там газети, зокрема футбольні видання, бюлетені шахових чемпіонатів. У підвалі трохи наскладав технічних книг, з енергетики. Вони були поклеєні смачним для мишей клеєм, тож гризуни цю літературу пошкодили. Самотужки відремонтував книги і віддав їх енергетику, нумізмату, досліднику культури Андрієві Крижанівському.

— Що любите читати найбільше?

— Раніше захоплювався детективами — у моїй бібліотеці тільки польських кримінальних романів набереться 120. Люблю політичні портрети. Ось на полиці Джордж Вашингтон, ось — Вацлав Гавел, Чанкайші, Сухарто, Ден Сяо Пін. Люблю читати розповіді про іноземні розвідки…

— Який період історії цікавить вас найбільше?

— Колись дуже захоплювався древнім Римом. Потім переймався Середньовіччям, періодом козацтва. Зараз найбільше цікавить XVI-XVII століття, часи Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Багато дізнався про Олександра Безбородька, канцлера уряду Катерини І І, про генерал-фельдмаршала Кирила Разумовського. Це були хлопці українського походження, які стали видатними державними діячами…

А у львівській історії мене найбільше цікавить кінець XIX — початок XX століття, коли почалися різні спортивні рухи. Місто Лева, яке тоді вважали околицею Австро-Угорщини, жило тим же життям, що і Європа. Велосипеди з’явилися на Першій всесвітній виставці у Парижі (1867 рік), а вже невдовзі ровер з великим переднім колесом приїхав до Львова. З Європи до нас прибули і футбол, баскетбол, волейбол, водне поло…

З Молдови привіз два КамАЗи помічного вина для чорнобильців

— Ви згадували своє «електромеханічне» минуле (цій сфері Іван Яремко віддав 33 роки). Кажуть, побували і у Чорнобилі…

— Як заступника головного інженера з питань охорони праці та радіаційної безпеки мене посилали туди організовувати «правильний» вихід на роботу ліквідаторів аварії на атомній електростанції, їхнє навчання, безпеку праці. Кожних два тижні їздив проводити інструктаж. У кого в організмі було більше п’яти «бер» — того виводив з об’єкта. Люди, не розуміючи, що їх підстерігає, не хотіли йти. Як-не-як, мали підвищену уп’ятеро зарплату, їх задарма годували…

— Пригадую, у ті часи негласно рекомендували вживати вино для виведення радіації…

— Я пив червоне з м’якоттю. Сам поїхав у Молдову, домовився з тамтешніми виноробами і привіз два КамАЗи вина для своїх чорнобильців — шість тисяч пляшок! Кожен ліквідатор отримував на місяць дві пляшки вина безкоштовно. Сховали ми те вино у бомбосховищах, що були обладнані на випадок війни. Боялися, щоб хтось його не поцупив…

— Вас ще називають архівістом…

— Відверто кажучи, по архівах ходив замало. Черпав відомості з того, що вже було надруковано, — знання мов дозволяє мені це робити. Дотепер шкодую, що не знаю добре німецької, бо багато цікавого можна було б ще знайти про Львів «австрійського» періоду.

— Як зародилася ще одна ваша велика пристрасть — дружні шаржі? Скільки їх у вашій колекції — сто, двісті?..

— Та ви що! Ось у цьому пуделочку (показує скриньку) є 480 шаржів з автографами їхніх персонажів. Без автографів колись нарахував 30 тисяч шаржів. Почав збирати їх з 1964 року. З газет, журналів перемальовую олівцем. Серед найвідоміших спортсменів, які поставили автографи на цих шаржах, є кілька володарів «Золотого м’яча». Зокрема, найперший з них — відомий англійський футболіст Стенлі Метьюз. Маю також автографи Льва Яшина, Ейсебіо (він приїздив до Львова з командою Португалії), Блохіна, Шевченка…

— Чи не відмовляли вам в автографах?

— Раз було таке. 1969 рік. Московський «Спартак» грав у Львові. Сильна злива. «Карпати» тоді виграли матч 1:0. Того дня наш форвард Володимир Данилюк одружувався. Трибуни кричать: «Дайте Владикові забити гол!». Після фінального свистка я підійшов за автографом до москвича Миколи Осяніна. А він відмахнувся: «Да некогда!..». Видно, розлючений був через поразку.

А от Лев Яшин (тоді він був начальником команди московського «Динамо») у подібній ситуації повівся зовсім інакше. Пропоную поставити автограф, він запитує: «А вы мне подарите портрет?». Кажу: «Леве Івановичу, це у мене єдиний такий екземпляр. Якщо хочете — зроблю вам копію…». Яшин розписався. Коли наступного разу, здається, у 1973 році московське «Динамо» приїхало до Львова, я подарував цьому знаменитому голкіперу його шарж. Яшин подякував, а заодно каже: «Ми їдемо в аеропорт. Вам часом не по дорозі?». Взяли мене у свій автобус і згодом висадили на Науковій, де я тоді мешкав.

— А хто з українських спортсменів вас вразив?

— Футболіст Василь Турянчик — своєю патріотичністю. Окрім київського «Динамо», де був капітаном, раніше грав у львівському СКА. Якось запитав його: «Чому вас у збірну СРСР не брали?». Каже: «А я сам не хотів! Що мені та збірна? Я тут граю за свою українську команду!».

Чорно-білу кицю назвали Капабланкою — на честь чемпіона світу з шахів

(Під час нашої розмови у кімнату заглянув кіт, й господар змінив тему):

— А це — киця моєї внучки Христини. Ми її назвали Капабланкою (коротко — Капа), на честь кубинського чемпіона світу з шахів 1921—1927 років. У Капи і шерсть кольору шахів — чорно-біла.

Шахи — чи не найбільша моя стихія. Всі львівські шахісти — мої великі приятелі: Михальчишин, Романишин, Белявський, молодше покоління. 5 січня цього року було засідання клубу львівських гросмейстерів, де президентом є ісландський гросмейстер Маргейр Петурссон, директор банку «Львів». Граємо бліц, п’ємо каву. Шахісти привітали мене із 75-річчям, Михальчишин вручив годинник із Шахової олімпіади 2016 року в Баку. А Маргейр подарував львівський пейзаж з бурштину…

— Кого вважаєте найсильнішим в Україні шаховим бійцем?

— Белявського! Пригадую 1984 рік. Шахова олімпіада. Каспаров і Карпов окремо грають матч за титул чемпіона світу. Збірна СРСР ставить Белявського своїм лідером — на першу дошку. А перед тим Олександр зламав руку, вона у гіпсі. П’ять партій поспіль Белявський виграє. Гіпс знімають — і шосту партію наш земляк програє. Жартував потім: краще б я і далі грав у гіпсі…

— Знаю, що ви з пієтетом ставитеся до польської культури…

— Моя мама — полька. Її звали так само, як нинішнього Папу Римського — Францішка. Мамині батьки, брат, сестра у 1945 році виїхали у Польщу, але мама з моїм татом (вийшла заміж за нього у 1942 році) залишилися в Україні. Від мами я навчився польської мови…

А взагалі-то для мене більш важлива не національність львів’янина, а те, що ця людина зробила для Львова, для свого народу…

— Як нам відновити підмулені мости польськоукраїнської приязні?

— У мене є книжка поляка Вітольда Шабловського — про криваві події на Волині. Він пише про те, як українці рятували поляків, а поляки — Українців… Знаєте, у побуті були різні люди: політики і різуни. Були ті, що зіпсували між нами добрі стосунки. Тим, хто пхається у цю сферу, треба отямитися… Німці знищили 6 млн. поляків, але тим не менше помирилися: «Ми вам пробачаємо — ви пробачаєте нам». Ми теж повинні до того дійти. Слухав недавно посла Польщі в Україні Яна Пєкла, добре його знаю. Він казав: «Панове, давайте зізнаємося, що і у вас є ідіоти, і в нас є ідіоти. Нехай собі пошумлять…». Що було — то було. Колись були ідіоти, і зараз є.

— Зроблю вам комплімент: добре виглядаєте. Як підтримуєте фізичну форму? Робите на балконі ранкову гімнастику? Моржуєте?

— Ні, хоча міг би, напевно. На дивані не сиджу — весь час рухаюся. Найголовніше — мати чіткий розпорядок дня у голові: що робити і чим займатися. Сиджу із прямою спиною. Може, тому вона мене не болить. А от дружина скаржиться на свою спину, тож я щодня натираю її якимись мастилами або самогонкою. Жартує: «Я на тебе вже стільки того добра стратила, що аж страх…». Багато ходжу, це вкрай потрібно кожному. Не мушу чекати на трамвай чи маршрутку: довго нема їх — і я пішов…