• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли Сартру розповіли, що Станіслав Єжи Лец загубив зошит із «думками», він скрикнув: «Цілий зошит із думками? Боже, тут хоча б одну думку в голові мати!»

«Коли Сартру розповіли, що Станіслав Єжи Лец загубив зошит із «думками», він скрикнув: «Цілий зошит із думками? Боже, тут хоча б одну думку в голові мати!»

Сини геніального польського сатирика-афориста, Томаш і Ян Леци, згадують, яким був їхній батько

Томаш (ліворуч) і Ян під час відкриття меморіальної дошки Станіславу Єжи Лецу

Лише трохи більше ніж півстоліття минуло відтоді, як вулицями Львова ступала нога видатного літератора ХХ століття, автора всесвітньо відомої збірки афоризмів «Незачесані думки» — Станіслава Єжи Леца. А тепер він, львів’янин за місцем народження і громадянин світу за ментальністю і силою таланту, знову «оселився» у рідному місті. На вулиці Словацького, 6, де він мешкав у 1920−1934 і 1939−1941 роках, йому відкрили пам’ятну дошку. А у Палаці Потоцьких презентували унікальний альбом «ЛЕЦ. XX століття», ініціатором якого є публіцист-сатирик, викривач злочинів путінського режиму, правозахисник Віктор Шендерович.

Аби взяти участь у цих унікальних заходах, до Львова приїхали сини Станіслава Єжи Леца — Ян і Томаш. Ян мешкає у Швеції, а Томаш — у Польщі, то де ще їм було зустрітися, як не у Львові?

Ян Лец побував у місті Лева вперше. Він народився 1946 року від шлюбу Станіслава Єжи Леца із Ельжбетою Русєвич. Томаш — на десять років молодший від брата, його мама — Кристина Швятоньська. Незважаючи на те, що мами в них різні, брати дуже схожі між собою: обидва мають «фірмові лецовські» носи, є надзвичайними інтелектуалами, обидва архітектори, знаються на мистецтві, колекціонують високохудожні твори. Збиранням і опрацюванням творчої спадщини батька займається Томаш Лец.

Про невідомі досі сторінки з біографії батька, про те, яким його пам’ятають, який мають улюблений афоризм та багато чого іншого Томаш і Ян Леци розповіли в ексклюзивному інтерв’ю для «Високого Замку».

— Панове, вас завжди багато запитують про вашого знаменитого батька, але розкажіть про ваших мам. Як вони ставилися до батька, як пильнували та підтримували його творчість?

— Ян: Моя мама знала батька ще перед Другою світовою війною. Вона була з Варшави. Там вони і познайомилися з батьком, коли він переїхав туди у 1930-х роках. Тоді у столиці Лец був популярним автором, завсідником кав’ярняного столика Юліана Тувіма. Там почав регулярно публікуватися у сатиричних журналах, зокрема, у «Шпильках». Однак на початку Другої світової війни змушений був тікати до рідного Львова, який у вересні 1939

року захопили радянські війська. Втекли з Варшави разом із Ельжбетою Русєвич. Коли німецькі нацисти захопили наприкінці червня 1941 року Львів, батько опинився у концтаборі під Тернополем, а його мати, а моя бабуся Адель Сафрін — у львівському ґетто, де зійшла з розуму і згоріла живцем під час його ліквідації гітлерівцями.

Після війни, у 1946 році, батька скерували на його духовну батьківщину — до Відня, на посаду аташе з питань культури у дипломатичній місії комуністичної Польщі. Там народився я і сестра Малґожата. У 1950 році наша сім’я виїхала до Ізраїлю, де ми прожили два роки. У 1952 році мама з батьком розлучилися, це був «травмований шлюб».

Ще у Відні батько, коли ще був одружений із моєю мамою, познайомився із Кристиною Швятоньською, майбутньою мамою Томаша. Тож у 1952 році з Ізраїлю до Польщі ми повернулися тільки удвох із батьком, а мама із сестрою залишилися у «Землі обітованій».

Коли ми повернулися до комуністичної Польщі, батьку заборонили писати. Ми тоді «крутилися» по різних письменниках, зокрема львівських, друзях батька. Колеги допомагали йому виживати, вони публікували під своїми прізвищами його переклади з німецької та французької, а гонорар віддавали йому. Мене виховували мама і бабуся Томаша. Бабуся булла дуже спокійна жінка. Мама Томаша, а моя мачуха, пишалася творчістю батька. Ніколи не чув, щоб вони сварилися. Вона була на 12 років молодша за нього. А скільки років було моїй мамі — не знаю. Бо коли єврейки під час війни змінювали собі документи, то зменшували собі кількість років. У результаті мусили більше працювати вже у пенсійному віці (сміється. — Авт.).

— Як вплинув батько на своїх синів?

— Ян: Дуже добре. Між нами ніколи не було жодних конфліктів. Пишаюся, що в мене такий видатний батько. Хоча завжди почувався тихою дитиною у тіні великого дерева. Батько своєю величчю притлумлював мою активність. Усе моє життя було пов’язане із ним. Це водночас і добре, і зле. Тільки через 50 років я почав мислити (сміється. — Авт.). Зараз тільки починаю творчо реалізовуватися. Але справжня «відлига» у наших стосунках із батьком настала, коли народився Томаш. Спілкування з Томашем укріпило усю родину, життя отримало новий поштовх. Батько не вмів «виховувати», і це було добре. Я так само виховую своїх дітей. Коли дітей не виховують, це є найкраще виховання.

— Томаш: Але контролюєш їх?

— Ян: Не контролюю. І я, і брат, ми зі своїми дітьми більше є приятелями, ніж батьками. Ми не є авторитарні. Діти навіть часом хочуть, щоб я був суворий, але я є лагідний. Наш батько був дуже лагідний. Та війна — це було для нього щось страшне. Усі люди, які пережили війну, мусили прикидатися кимось іншим. Батько був милий до всіх, але в душі він ховав страшну трагедію.

— Томаш: Я досліджую творчість тата. Мама невдовзі після його смерті у 1966 році, разом із ще однією приятелькою, пані Анною, опрацювали його рукописи.

Ця праця є унікальною, бо батько писав від руки дуже невиразно. Розібрати рукописи було важко. Вони відчитали більшість з його рукописів. Це, власне, й був той вклад матері у творчість батька.

Десять останніх років свого життя тато прожив у невеликій квартирі на площі Ринок Нового Міста у Варшаві (помер 7 травня 1966 року від невиліковної хвороби, у віці 57 років. — Авт.). Я тоді був малою дитиною і маю велике щастя, що провів із ним роки, коли він осягнув великих літературних успіхів і був визнаний. Хоча критика вважає його недооціненим поетом. У малому помешканні нас було п’ятеро — ми з братом, мама, тато і бабуся. Тобто там не було умов для писання. Батько зранку виходив до найближчих кав’ярень, де міг спокійно писати. Зазвичай мав при собі маленькі нотатники. Якщо аркушів йому не вистачало, писав на серветках, яких завжди було багато на столиках.

Любив заходити у кав’ярню «Під крокодилом», бо туди мало заходило його знайомих і він міг спокійно писати. Збереглися фото, де він сидить у цій кав’ярні.

Потім приходив додому і передруковував ці рукописи на машинці. Тому ми завжди чули її характерний стук. Тоді знали, що батьку не можна заважати працювати, і поводилися тихо. Але нас ніхто до цього не примушував, це для нас було природно.

Батько часто брав мене у кав’ярні, у бібліотеки. Пам’ятаю його у бібліотеці Союзу літераторів Польщі, як він передивлявся там свіжі газети і шукав, де надруковано його афоризми. Я тоді був «малим децком» і, зрозуміло, засипав його різними дитячими запитаннями. Він намагався мені відповісти, але в кінці завжди додавав: «Як підростеш, я тобі це поясню докладніше».

— До альбому «Лец. ХХ століття» увійшли 180 афоризмів Станіслава Єжи Леца. А скільки їх взагалі є?

— Томаш: Більше п’яти тисяч. Маю усі 59 зошитів його рукописів, а також машинописи. Усе це ще вимагає опрацювання. Донедавна ми не знали, що

Станіслав Єжи Лец збирав вирізки з польських газет, які друкували його афоризми, і вклеював їх до зошитів. Це він робив, щоб не повторюватися, бачити, що пропустила цензура. А цензура тоді діяла активно і друком виходило все менше його афоризмів (це було після 1956 року, під час «польської відлиги». — Авт.). Батько збирав ці вирізки, і саме через це виявилося, що у пресі вийшло дуже багато його афоризмів. Його друкували у різних газетах — «Культурний огляд», «Діа логи» та інших. Але цих газетних афоризмів зовсім не було у його книжкових виданнях.

У першому об’єднаному виданні ми видали 2,5 тисячі афоризмів «з серветок». За його життя друком вийшло 2,5 тис. афоризмів. Тобто 5 тисяч афоризмів. І до тих 5 тисяч ми ще долучили близько 50 афоризмів, які не пропустила цензура.

А тепер ми долучили ще 101 афоризм із цих часописів. І ще лизько тисячі афоризмів треба опрацювати. Так що є ще багато роботи.

— Ян: У 1960-х роках батько загубив цілий зошит, списаний афоризмами. Це був грубий шкільний 100-сторінковий зошит. Випадково залишив його в автобусі, коли їхав з дому до Варшави, до будинку письменницької творчості. Після цього він три дні лежав у депресії, був по-справжньому хворий. Знайти зошит не вдалося, хоча давали в газеті оголошення. Дещо він відтворив з пам’яті потім, але не все. Очевидно, хтось знайшов цей зошит, але не повернув, хоча там було написано його прізвище.

Потім мені розповів Адам Міхнік (польський громадсько-політичний діяч, журналіст, видавець, дисидент і політв’язень. — Авт.), що приблизно у той час, коли батько загубив цей зошит, у Варшаві був Сартр (Жан-Поль Сартр — видатний французький філософ, драматург, письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури. — Авт.). З друзями він був у кав’яренці «Пиво» (до речі, у 1968 році її закрили, бо там збирався небезпечний для влади суспільний «фермент». І не просто закрили, а замурували). Сартр не був знайомий із батьком, але знав про його творчість. Так от, коли друзі йому розповіли, що Лец загубив зошит із «думками», Сартр скрикнув: «Цілий зошит із думками? Боже, тут хоча б одну думку в голові мати!» До речі, це ексклюзив, досі про цей випадок ми нікому не розповідали.

— У сучасній Польщі Лец, так само, як і в Україні, не є таким популярним письменником. Чому?

— Томаш: Як і в Україні, він популярний у вузьких інтелектуальних колах, а вони нечисленні. Ми зараз щороку влаштовуємо презентацію «Незачесаних думок». Торік я зробив репринт — 500 примірників — першого видання його поезій «Барви», яке вийшло у Львові у 1933 році. Дарую її друзям у пам’ять про батька. Чотири роки тому ми зробили зустріч під час Ярмарку книжки у Кракові — в одній із найвідоміших галерей. Можливо, організатори не зробили гідного розголосу цієї події? Бо прийшло заледве декілька осіб. Люди не мають часу… Хоча подібна зустріч у мене була у Києві — були натовпи людей. Зараз у Львові, під час презентації альбому «Лец. ХХ століття», також було багато людей.

Як пригадував на львівській презентації наш друг, львівський полоніст і перекладач Андрій Павлишин, навіть на століття Станіслава Єжи Леца, у 2009 році, у Польщі аж такої великої події не було. Було декілька програм по радіо. Думаю, не буде особливих подій і наступного року, коли Лецові виповниться 110 років. Якби не проект Віктора Шендеровича, не було би ні альбому, ні меморіальної дошки у Львові.

У Львові я востаннє був десять років тому. У 2006 році тут була презентація «Незачесаних думок» у перекладі Андрія Павлишина українською мовою в Історичному музеї. Тоді в мене було дивовижне відчуття: у залі було декілька осіб, які не знали батька, але жили у Львові, коли він тут жив. Вони могли з ним десь перетинатися, ходили по тих самих вулицях…

— Чи часто батько згадував про Львів?

— Ян: Львів — це була його любов на все життя. У нього був «культ цісаря». На стіні його кімнати висів портрет цісаря Франца Йосифа. У нас завжди було таке відчуття, що Львів — наш рідний дім. Це місто у батька асоціювалося із постатями його друзів — Леона Пастернака і Яна Спевака. Я вперше приїхав до Львова і бачу тут образи дитинства. Бачу, як співпадає

тутешня атмосфера із атмосферою, яку відтворив батько. Він був по духу «львів'яком». Є аудіозапис із його голосом: там чітко чути, що промовляв він із львівським акцентом, з елементами львівського балаку. Які враження від Львова? Я архітектор і переживаю трагедію міста через архітектуру його домівок.

На щастя, Львів не розвалили і є шанс на реставрування, є шанс, що через місто не проляжуть автостради. Коли ми гуляли Львовом, весь час думав про Голокост, згадував мою бабусю, яка згоріла у ґетто… Намагався якось осмислити ті важкі часи…

Розмовляли Юлія Ліщенко та Іван Яремко

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Коли Сартру розповіли, що Станіслав Єжи Лец загубив зошит із «думками», він скрикнув: «Цілий зошит із думками? Боже, тут хоча б одну думку в голові мати!»