«Коли якась жінка хоче зі мною сфотографуватися, донечка підбігає, стає поруч до фотографії і каже: «Це мій тато!»

Під його вже легендарну пісню «Тільки ти моя» молодята часто виконують свій перший танець на весіллі. Зачаровує не лише музика цієї пісні, а й голос виконавця. Як на мене, один з найкращих, найсильніших голосів в Україні.

Але Павло Табаков не лише співак-романтик, він багатогранний виконавець, який любить експериментувати. У його репертуарі — і драйвові рокові композиції, і танцювальні, і у стилі реггі. А зараз Павло замахнувся на створення рок-опери. Каже, 40-річний рубіж у житті — це час для нових амбітних планів.

Про перший успіх, «зіркову хворобу», кабальні контракти з продюсерами, розбірки під час виступу та інше — у розмові з Павлом Табаковим.

— Напередодні нашої зустрічі ввечері я готувалася до інтерв’ю, у блокнот занотувала запитання, а вночі мені приснився сон, що перед розмовою з вами я забула вдома блокнот із запитаннями… Дивний для мене сон. Пригадуєте свій останній дивний сон?

— Напередодні ювілею «2 по 20» я почав копирсатися у собі, розбиратися зі своїм его. Пригадую, у 17 років у мене з’явилася потреба пізнати релігію. Кілька разів перечитав Біблію, ходив на служби у Православну церкву, у Греко-Католицьку, до буддистів, до Свідків, до адвентистів. З того часу пройшов певнеколо свого життя і знову відчув потребу зануритись у себе. Японці кажуть, після 40 років у людини відкривається друге дихання. Хто використовує цей шанс, той розквітає, хто ні, у того з’являється криза середнього віку. Зараз у мене своєрідний «стоп», хочу багато чого переосмислити, аби створити багато нового. Вчора мені приснився дивний сон: я перетворився на вовка і, оскалившись, заходжу в ліс, а там — величезна пантера, з якою я починаю боротися. Думаю, цей сон, власне, й пов’язаний з оцим періодом внутрішніх пошуків.

— Звідки у вас любов до музики? У родині були музиканти?

— Мама — економіст, тато — підполковник міліції. Але і мама, і тато є музикальними людьми. Тато грав на саксофоні, на гітарі, на баяні, співав. Мама також співала, грала на бандурі. Але це було їхнім хобі.

— Коли усвідомлено зрозуміли, що хочете бути музикантом?

— Коли навчався у 9 класі, мене викликав до себе директор школи і сказав: «Я чув, ти співаєш і граєш на гітарі. Будеш виступати за школу». Я тоді захоплювався групою «Бітлз», знав усі їхні пісні, завдяки чому вивчив англійську мову. Тоді співав пісню «Бітлів», хвилювався страшенно, і раптом зал встає, береться за руки і починає співати разом зі мною. Це був перший успіх. Я вийшов окрилений, з розумінням, що я — артист, можу піднімати маси людей.

— Усі артисти мріють про популярність, славу, щоб бути кумирами своєї аудиторії. Як Вакарчук. І, мабуть, чи не усі трохи заздрять Вакарчуку? Я

маю рацію чи помиляюсь?

— Пригадую, як ще нікому не відома група «Океан Ельзи» виступала перед Оперним театром у Львові. Співали «Я — Мікі Маус». Я тоді був студентом і жив зовсім іншою музикою.

Знаю чимало артистів, які справді заздрять топовим митцям. Але я розумію, як довго і як тяжко вони йшли до цієї слави, крізь які терни пробивались до зірок… Це здалеку здається, що бути зіркою — просто і так класно: тебе всі люблять, ти собі співаєш і маєш купу грошей.

Насправді це щоденна важка робота. Артист завжди мусить бути у хорошій формі, зокрема спортивній, бо якщо він у поганій фізичній формі, то не витримає навантаження гастролей, виступів перед публікою. Хтось з вокалістів сказав, що спів — це добре організований крик. Потрібно мати добру фізичну форму, щоб правильно працювали м’язи, діафрагма, щоб співати, коли водночас стрибаєш по сцені. Має бути добра психологічна підготовка, бо є чимало прикладів, коли зірки, особливо молоді, зриваються, у них з’являється «зіркова хвороба»…

— У вас вона була?

— Була. Після проекту «Шанс». Це був 2005 рік, я мав 27 років. Я вже до цього мав багато гастролей з гуртом «Менестрелі», був учасником октету «Орфей», тобто був сформованим музикантом зі своєю історією. Мабуть, цей досвід мене і врятував.

— А як зрозуміли, що маєте «зіркову хворобу»?

— Коли ідеш по Києву і до тебе підбігають люди, хапають за руки, хочуть з тобою сфотографуватися, у цей момент відчуваєш себе особливим, з’являється завищена самооцінка. Та найгірше, що це відбивається на найближчих людях.

Після перемоги у «Шансі» я повернувся до хлопців в «Орфей», і через якийсь час вони питають: «Слухай, що з тобою? У тебе крила виросли?».

— Як це проявлялося?

— Почав часто використовувати займенник «я». Але ми поїхали на гастролі, і там я повернувся на землю. Хлопці дали мені зрозуміти, що нічого не змінилося, що у колективі я такий самий, як і був раніше. І я виробив імунітет до цієї хвороби…

— Після перемоги у «Голосі країни» не сталося рецидиву?

— Ні.

— Ви перемогли у кількох телевізійних талант-шоу. На відстані часу, що минув, не маєте відчуття, що вас, як і інших учасників, там просто використовували?

— Телебачення — це великий танк, якому байдуже, чи ти зірка, чи талановита людина, але поки ти цікавий, тебе використовують. Коли нецікавий, тебе кидають під гусениці і їдуть далі. Талант-шоу дають шанс «вистрелити», далі мусиш сам триматися на плаву. А це найскладніше. Єдине, що мені не подобалось, це кабальні контракти, які пропонують після цих проектів. За всієї нашої дружби з Ігорем Кондратюком, контракту з ним я не підписав. Суть цих контрактів — ти ніхто і звати тебе ніяк. Але, як правило, молоді артисти підписують такі контракти. Бо в результаті отримують популярність.

— Іван Дорн в одному інтерв’ю зізнався, що коли був у групі «Паранормальні», за контрактом віддавав продюсеру 93 відсотки…

— Іван Дорн завдяки групі «Паранормальні» засвітився, його вже знали всі радіостанції. Просто так, без продюсування, без знайомств і грошей потрапити на теле- і радіоефіри неможливо.

Багато нині топових артистів починали з кабальних контрактів. Впевнений, і Тіна Кароль, і Ані Лорак на початках мали саме такі контракти. Але я не хотів підписувати такий контракт. Наприклад, там був пункт, якщо є якісь зйомки з моєю участю, то маю на цей час відмінити усі виступи. А у нашого колективу могли бути гастролі у Франції, Швейцарії, Італії. Ми довго домовлялися про ці гастролі, це була можливість заробити гроші.

Але я і продюсерів розумію. Цими контрактами вони себе страхують. Вони ж не знають, як поведеться виконавець, коли ти його розкрутиш. Продюсер вкладає у нього свою працю, знання, зв’язки, на початках гроші, а через якийсь час зірка почувається самодостатньою, у неї виростають роги і хвіст, і вже продюсер не потрібен. Таких випадків безліч.

Після «Голосу країни» мені так само принесли грубу папку паперів. Переможець як приз отримував можливість підписати контракт з найбільшою у світі компанією звукозапису Universal Music Group. Кажуть: «П'ємо по сто грамів, підписуємо контракт і працюємо!» Але контракт з ними я підписував півроку. На початках за тим контрактом я мав відмовитися на їхню користь від своїх чотирьох альбомів. Я не погоджувався. Ці альбоми напрацював ще до зустрічі з ними. Чому маю відмовлятися? Врешті вони пішли на певні компроміси. Попрацював з ними два роки: ми записали альбом і зняли кліп. Не шкодую про цю співпрацю. Та найбільший плюс від «Голосу» — це величезний досвід.

— За рахунок чого заробляють наші зірки: завдяки корпоративам і весіллям чи сольним концертам, гастролям?

— Найпростіші гроші — це корпоративи. Сольні концерти досить затратні, там треба вкладати багато праці. Якщо виконавець популярний, то заробить. Але не так багато артистів можуть на сольному концерті заробити. Роблять їх задля амбіцій, самореалізації. Дехто сподівається заробити, але виходить «в нуль».

- Від чого отримуєте найбільше задоволення у житті?

— Від народження пісні. Особливо, коли відчуваю, що вона «в десятку». Це екстаз. Це як народження дитини. Коли Скрябіна запитали, чому він не продає пісні, він сказав: «Дітей не продаю». Я так само майже не продаю, вкрай рідко…

— Скільки коштує пісня від Табакова? Наприклад, я хочу купити.

— 500−700 доларів.

— Щось надто дешево. Це хіба мені «по блату»…

— Якщо з аранжуванням, «під ключ», то, звичайно, дорожче — десь три тисячі доларів.

— Кого вважаєте найкращим співаком і найкращою співачкою в Україні?

— (Задумався. — Авт.) Знімаю капелюха перед Дімою Монатіком. Він не лише класний співак, а й позитивна, скромна і порядна людина. Викладається на повну. У музичному світі це називається — фірмач. Щодо співачок, то мені багато хто подобається: Альоша, Злата Огнєвич, Тіна Кароль, дует «Анна-Марія».

— Але якщо обрати з них одну.

— Тоді нехай буде Тіна Кароль. Я пам’ятаю її з «Караоке на Майдані». До речі, вона тоді програла нашій Олені Корнєєвій, якій накидали більше грошей.

— Пригадайте найбільш незвичний виступ.

— Це був виступ на День святого Валентина. Напередодні мені зателефонував чоловік з Москви. Каже, познайомився з дівчиною із Донецької області, з Макіївки. Це було до війни. Хотів, щоб я заспівав кілька пісень під її будинком. Так планував освідчитися. Мені не хотілося туди їхати, тому назвав високу суму гонорару…

— Яку?

— Шість тисяч доларів. Мій виступ — аж 15 хвилин. Крім того, переліт, готель, сцена на вулиці під її будинком, феєрверки, телекамери це знімали, купа квітів… Він витратив шалені гроші на таку красиву пропозицію руки і серця. І вона йому відмовила.

— А були якісь конфлікти чи форс-мажори під час виступу?

— Одного разу виступав у крутому закладі у Дніпрі. Це було 8 березня, років десять тому. Сказав, що вітаю усіх жінок Дніпропетровська зі святом, і для вас — пісня. Раптом до мене підбігає бугай, вириває з рук мікрофон і каже:

«Я щось не зрозумів! Чому ти наших жінок не вітаєш? Ми з Донецька приїхали». Я з гумором із цього викрутився, але потім організаторів запитав, як таке могло статися? Де була охорона? Кажуть, були розбірки, і всю охорону перестріляли. Тож вони після цього охорони не наймають.

Був ще цікавий випадок. Після програми «Шанс» мене запрошують у Палац спорту на концерт, де я під овації і скандування «Молодець!» виступав перед 20-тисячною публікою. А потім приїжджаю у Львів і їду у клуб «Місто», де на той час підробляв. Там зайнятий лише один столик. Уявляєте мої відчуття на тлі того контрасту? Але той столик реагував так, що енергетика була не меншою, ніж у Палаці спорту!

— А фанатки бувають надокучливими?

— Буває, записки з телефонами кладуть у квіти чи іграшки. Був один шоковий момент. Після перемоги у «Шансі» я поїхав на виступ у той же клуб «Місто».

У залі сидить мій тато. І під час мого виступу до мене підходить дівчина, знімає футболку, ліфчик і просить, щоб я розписався на її грудях. Я розгубився, кажу, що не можу цього зробити. Вона наполягає. Тоді кажу їй, щоб принесла маркер, бо якщо буду розписуватися ручкою, можу її поранити. У мого тата щелепа відпала…

— Жінка не ревнує, коли знаходить записки з телефонами?

— Ні. Вона розуміла, за кого виходила заміж. Ми познайомились, коли я був на програмі «Шанс», а вона працювала на телебаченні, була сценаристом. Ревнує хіба донечка. Коли якась жінка хоче зі мною сфотографуватися, вона підбігає, стає поруч до фотографії і каже: «Це мій тато!»

— У творчому плані чим зараз живете?

— Пишу зараз чи то мюзикл, чи то рок-оперу на непросту тему — «Андрей Шептицький». Вже зробив презентацію в УКУ (два номери), і їм сподобалося. Хочу показати Андрея Шептицького як людину. Наприклад, я не знав, що він дуже любив шоколад…

— Амбітний проект. Який його бюджет?

— У межах ста тисяч доларів. Наприклад, у бродвейських подібних шоу стандартний бюджет — мільйон доларів.

— Що для вас найцінніше у житті?

— Сім'я, моя творчість і друзі, які не зрадять. Їх небагато, але такі, Богу дякувати, є.

— По життю друзі відпадали?

— Звичайно. На багатьох вплинула моя популярність. Половину телефонної книжки довелося почистити.

— Що є абсолютною цінністю?

— Моє покликання. Ще у Біблії сказано, що талант не можна заривати у землю. Тобто якщо свій талант, даний Богом, не реалізовуєш, з тебе спитають.