«Мрію побувати у всіх країнах світу»

Киянка Діана Карпенко — багатодітна мама і досвідчена мандрівниця. Свою молодшу доньку вона народила у мандрах, і назвала на честь землі, на якій немовля з’явилося на світ, — Патагонія. Діана, здається, про свої мандрівки може розповідати годинами: про вуличні вистави, які разом з друзями ставила у різних країнах світу, про зустрічі з казкарями й іншими цікавими людьми. Мандрівниця знає, як подорожувати з мінімальними коштами, як це робити з малими дітьми. Як знаходити контакт з незнайомцями у чужій країні, і чому подорожі — це найкраща школа життя! Діана розповіла, як в Аргентині власниця житла, у якому вони зупинилися, і оплатили за проживання, весь час позичала у неї гроші. Тільки згодом Діана зрозуміла, що грошей їй ніхто не поверне…

— Діано, розкажіть про себе, де ви навчались? Чому вирішили переїхати з Києва до Варшави?

— До Варшави я переїхала через повномасштабне вторгнення. З України виїхала 25 лютого. А до того кілька років жила у Києві, а ще раніше — у мистецькому хуторі «Обирок» (Чернігівська область). Навчалася у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курсі «режисер телебачення» (заочно). Паралельно навчалася за спеціальністю «диктор та ведучий телебачення» (на стаціонарному курсі).

— Як ви захопились мандрами?

— Захоплення мандрами, як я пізніше для себе з’ясувала, почалося зі школи, з уроків географії. У мене була класна вчителька географії, молода і дуже захоплена своїм предметом. Це якраз той випадок, коли людина горить своєю справою настільки, що цей запал передає усім навколо. У нас були дуже цікаві уроки географії, власне, на них, у класі 6−7-му, у мене з’явився живий інтерес побачити світ. Вже у дорослому віці, коли я відправилася у свою першу мандрівку на Північно-Льодовитий океан, я згадала, як ми вивчали на уроках географії Скандинавський півострів, вчителька нам тоді сказала, що він схожий на тигра. Цей образ мені сподобався і захотілося там побувати. Вчителька розповідала, що Норвегія одна з найдорожчих країн світу, а ще про фйорди, всю цю красу. У свої 11−12 років я подумала: коли виросту, зароблю 10 тисяч доларів і поїду у Норвегію. Думала, мені буде, мабуть, років 30, коли я здійсню цю мрію. Але потрапила я на Скандинавський півострів набагато раніше, мені було 19.

Я тільки закінчила школу і перший курс. Не встигла я до того моменту заробити 10 тисяч доларів (усміхається. — Авт.). За рік заробила максимум тисячу. Працювала «хлопушкою» на рекламі. Сімсот доларів відклала на подорожі і з цими грішми поїхала з друзями автостопом до Північно-Льодовитого океану, власне, через Фінляндію, Норвегію. І потім на острів Шпіцберген, там ми поставили третій табурет… (проєкт «З табуретом до океану» ініціював колишній чоловік Діани — Леонід Кантер. Ідея була у тому, щоб чотири табурети з кухні відвезти до чотирьох океанів, дорогою граючи вуличні вистави з друзями і знімаючи про це документальне кіно. — Авт.). З цього все і почалося, це була моя перша велика мандрівка за кордон у дорослому віці. Та подорож до Північно-Льодовитого океану тривала три місяці, ми їхали через сім країн! А у наступну велику подорож, — до Південного океану ми їхали через дві Америки — Північну та Південну. Подорожували цілий рік! Решта мандрів були короткотерміновими поїздками у якісь окремі країни.

— У вас троє дітей, ви з дітьми подорожуєте?

— Зі старшою донькою ми подорожували через два американські континенти. Їй тоді було два роки. У подорожі я завагітніла і народила другу доньку. З двома доньками ми ще так досить активно подорожували. Коли дітей стало троє, то все стало значне складніше. Ми купили авто і наші подорожі набули зовсім іншого формату. Зараз я іноді подорожую з дітьми, але значно менше, ніж це було раніше. Але не дуже через це переймаюся, насправді я встигла до 30 років трішки наїздитися. Я би не сказала, що зараз у мене така сильна жага до подорожі, як це було колись. Хоча у майбутньому планую побувати у всіх країнах світу! Розумію, що з трьома дітьми ця задача значно ускладнилася. Активно реалізовувати цю мрію буду тоді, коли принаймні старша дитина не буде під моєю опікою.

— Я знаю, що ви захоплюєтеся альтернативною освітою. Розкажіть про вальдорфську педагогіку, як застосовуєте ці знання у вихованні власних дітей?

— Я не вважаю себе класною мамою «від природи». Є люди, які обожнюють дітей, інтуїтивно знають, що з ними робити. Я взагалі не така мама, коли в мене народилася перша дитина, я дивилася на свою маленьку «прибулицю», і думала, а що мені оце з нею робить? (усміхається. — Авт.). Як її розуміти, якщо вона не говорить? Мені направду було дуже непросто. Тому я почала дізнаватися про мамівство з усіх можливих джерел: подруги, бабусі, мамкінські форуми, гугл, книжки. Словом, вчилася бути мамою. Зацікавилася психологією людини. Навіть два роки ходила на курси для батьків в студію Світлани Ройз.

Коли старша донька підросла, і настав час школи, мене зацікавили альтернативні підходи до освіти. Спершу разом з однією подругою, а потім з цілою командою активних мам, ми організовували кілька років поспіль «Освітній експеримент». Це був великий сімейний табір, де ми збирали усіх, хто в Україні займається альтернативною освітою, використовує різні підходи, методики, щоб обмінюватися досвідом. Паралельно я організовувала домашню школу на Обирку «Зелене плем’я» (вона існувала 2,5 роки). А потім я зрозуміла, що мені не вистачає системних знань і пішла вчитися на вальдорфський педагогічний семінар. У вальдорфській школі і садочку я вперше побувала в Еквадорі і мене дуже вразили діти, яких я там зустріла. Два роки я вчилася на педагогічному семінарі, але не закінчила третій рік, бо треба було йти викладати у садочок, або у школу, а я в той момент зрозуміла, що не планую наразі пов’язувати своє життя настільки міцно зі школою. Мені це було більше потрібно як для мами, для кращого розуміння дітей. Як вони ростуть, розвиваються, яка еволюція відбувається в людині від нуля до вісімнадцяти років. Врешті я вибрала замість домашньої школи дати дітям досвід вальдорфської. Ми переїхали у Київ. А зараз у Варшаві також знайшли вальдорфську школу і діти продовжують навчання тут. Тема психології, виховання дітей мене і зараз цікавить. Тому цей інтерес я продовжувала реалізовувати, організовуючи екоарт табори «Діти природи» на Обирку. Проєкт тривав 9 років, але, на жаль, через повномасштабне вторгнення зараз він на паузі.

Щодо підходів до виховання дітей, то вони у мене дуже змінилися. Якщо з першою дитиною я була такою безумною мамочкою, яка намагалася запхати в свою дитину «все найкраще» (я тоді прочитала книжку «Після 3-х уже пізно», і дуже переживала, щоб встигнути дитині дати всі можливі знання в малючковому віці). Навчала доньку читати, англійської, сушила голову, як же її вчити музиці. Ходила з донькою на розвиваючі заняття з шести місяців. Вчила її вдома по картках Домана — називати слова, кольори, визначні місця. А потім в мене сталося прозріння. Донька навчилася говорити назви різних визначних місць світу. Серед цих картинок була статуя Свободи, та, яка у Нью-Йорку. Було дуже кумедно, коли ми потрапили у Нью-Йорк, і я показую доньці цю статую Свободи наживо. Питаю: «як це називається?», а вона на мене дивиться, кліпає очима і не розуміє, що я від неї хочу (усміхається. — Авт.). І тут до мене дійшло, що ці картинки ніяк не асоціюються з реальністю. Тож у віці двох років я припинила усі ці «розвивашки». На цей час якраз припала наша річна подорож, тож і часу на це не було. У мандрах донька сприймала величезну кількість інформації з реальних місць, подій та від людей. Коли я дізналась більше про гармонійний розвиток дитини, захопившись вальдорфською педагогікою, я зрозуміла, що усі ці «розвивалки» взагалі непотрібні. І змінила свій підхід на такий, що дитині треба максимально зберегти дитинство: пізнанням світу через природу, ігри, фантазію. Писати і читати діти і так навчаться у школі. Тож наступних двох дітей я цьому всьому спеціально не вчила. Але кумедно, що молодший син почав читати і рахувати ще до школи, бо йому просто було цікаво. Тож я прийшла до висновку, що до кожної дитини потрібен свій підхід. У кожної свої таланти, схильності. Задача батьків нічого не педалювати, а просто спостерігати і давати можливості там, де у дитини виникає живий інтерес.

— Мандри потребують коштів. Маєте секрети, як подорожувати недорого (без грошей)?

— Коли мені було 18−19, у мене було величезне бажання подорожувати. Мені було байдуже до комфорту, тому я подорожувала з мінімумом коштів. Їздила автостопом, автобусами, потягами, як-небудь, аби тільки їхати і бачити світ. На той час було досить важко отримати візу у будь-яку країну: у США, Європу, або ж у Мексику, Аргентину, Болівію. Зараз звісно все значно легше, коли є біометричні паспорти і безвізовий режим з багатьма країнами.

У свою другу велику поїздку я поїхала теж з невеликою кількістю грошей, за ці кошти можна було місяць-два жити з сім'єю з трьох осіб у Києві. А мені цих коштів вистачило на рік мандрівки! Половина пішла на подорож по США, а інша половина на решту одинадцять країн двох Америк. Ми сповідували такий принцип: жодних готелів, жодних туристичних місць. Навіть не в контексті економії коштів, а через те, що так цікавіше мандрувати. Бо готелі всюди схожі, а на туристичних маршрутах ти переживаєш подібні емоції, мені ж було цікаво пізнати країну зсередини. І ось такий формат як каучсьорфінг тоді для мене був ідеальний. Ти зустрічаєшся з місцевими, і багато дізнаєшся такого, чого немає в туристичних гайдах. Хоча бували і більш екстремальні варіанти, ніж каучсьорфінг.

Якось у Мексиці ми їхали автостопом разом з дворічною донькою. Коли водій нас висадив в якомусь селі, куди він прямував, була уже ніч. Їхати далі було неможливо, вночі автостопом — не найкраща ідея. Ми мали спальники, і в принципі могли заночувати і просто неба десь у лісочку, але була сильнюща злива. Тоді ми пішли по вулиці цього села, і почали стукати у всі двері й проситися переночувати. Але англійську мексиканці не дуже знають, тож ми не могли толком пояснити, що ми хочемо. Врешті знайшли в одному домі хлопчину, який знав трішки англійську, він зміг перекласти батькам, хто ми і що хочемо. І ця мексиканська сім'я впустила нас до себе. Я потім часто думала: чи могла б я ось так незнайомих людей впустити у свій дім? Можливо, те, що ми були з дитиною, викликало у них довіру. Це була одна з тих ситуацій, яка дала мені віру в те, що світ і люди у ньому добрі до тебе, якщо ти йдеш з відкритим серцем і чистими намірами. Звісно, це екстремальний формат, особливо з дитиною, мало кому таке підходить. Тому мій секрет подорожей з мінімумом грошей простий: сильне бажання і трішки безумства (усміхається. — Авт.). Зараз, звісно, я уже не готова із трьома дітьми до таких пригод.

— Розкажіть про народження донечки під час подорожей. Доньку ви назвали Патагонія. Дуже гарне ім'я!

— Я завагітніла у Лос-Анджелесі. Тоді постало питання: подорожувати далі чи їхати народжувати до України? І я вирішила подорожувати далі. В Україні була зима, холодно, а в Латинській Америці літо, фрукти, океан… Звісно, ми з донькою трохи змінили формат подорожей в цей момент, якщо кудись приїжджали, то зупинялись там на довше — кілька тижнів/місяць (щодня не вирушали у дорогу, як це було попередні пів року). Півтора тижня провели на Карибських островах з індіанцями Куна Яла, два тижні в Еквадорі, місяць у Болівії, потім два місяці в Аргентині. Доньку я народила у … таксі на парковці пологового будинку. Доньку вирішили назвати на честь тієї землі, де вона народилася. Але в Аргентині не можна називати дитину як хочеш. Треба, щоб ім'я було у книзі імен, а імені Патагонія там не було. Хоча були такі імена як Америка та Аргентина… Нам довелося писати у відповідну службу пояснювальну записку, чому хочемо саме так назвати дитину. І тільки після того, як вони внесли ім'я у цю книгу, ми змогли дати дочечці це ім'я. Тепер усі охочі в Аргентині можуть дати дитині ім'я Патагонія.

— Як ви знаходите контакт з людьми у новій країні?

— У подорожі не має значення, яка у тебе освіта, де ти працюєш. А коли над тобою не висить твоя соціальна роль, і немає жодних очікувань від тебе, значно легше йти у щирий контакт з новими людьми. Вуличні вистави, чи будь-яка інша публічна творчість, — це дуже класний ключик! Коли ми грали вистави, до нас завжди підходили люди знайомитися. Деякі контакти у мене залишилися, з кимось ми спілкуємося, дружимо і їздимо одне до одного в гості. До речі, коли почалося повномасштабне вторгнення і я вирішила виїжджати з дітьми, мені написали десятки друзів і знайомих з усього світу, що готові допомогти чим можуть, прийняти у себе. Для мене люди — найкраща інвестиція свого часу.

— Ви також досліджуєте еко-поселення та комуни у різних країнах світу. Що вас найбільше вразило?

— В Україні тренд «з міста в село» з’явився років зо двадцять тому. У Європі ж є поселення, яким по 40−60 років. Частина з них утворилася на хвилі культури хіпі у 60-х рр. Інші були створені пізніше за дуже різними концепціями. Я була в одному поселенні в Іспанії, де люди об'єдналися … за спільним інтересом до дослідження сновидінь за Юнгом. Спершу вони організували спільний бізнес, а потім вирішили, що хочуть все своє життя будувати з цього інтересу. Викупили землю, побудували кілька будинків ще у 80-х. І дотепер там організовують різні семінари і зустрічі на цю тему. Хтось там постійно живе, хтось приїжджає. Є релігійні спільноти, є духовні спільноти, які до жодної релігії не відносяться, є ті, що створили спільноту за принципами соціократії, є ті, хто просто хоче жити в селі на природі без будь-яких концептів і форматів. Є дуже цікава спільнота, у якій я побувала у Данії, яка побудована за принципами комунізму: коли всі кошти, де б хто не працював, складають у спільний бюджет і отримують з нього рівні для всіх виплати. Ця спільнота була створена довкола ферми. Вони одні з перших, хто почав виробляти у Данії органічну продукцію у великих масштабах і продавати її в супермаркети.

— Чим для вас є подорожі?

— Для мене подорожі — найкраща школа життя! Коли я почала подорожувати, мені було 18. Я дуже хотіла знати, як все влаштовано у дорослому житті. І подорожі виявилися ідеальним форматом. Кращим, ніж університет. Ти зустрічаєшся з дуже різними людьми, різного віку, різних професій, з різних країн, різних культур. У тебе перед очима — жива сучасна енциклопедія людства! Такої палітри світоглядів у юному віці більше ніде не зустріти. Це розширює власні горизонти і дає можливість прожити найрізноманітніші життєві сценарії у дуже стислому проміжку часу.