Передплата 2024 ВЗ

«Хто захоче, повернеться на телебачення чи радіо. На конкурсних засадах»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим публіцистом, членом Наглядової ради НСТУ про реформу на телебаченні

Ось уже кілька тижнів у регіональних телекомпаніях «штормить». Наглядова рада Національної суспільної телерадіокомпанії України взялася за реформи. Йдуть масові скорочення на столичних та обласних каналах. Постраждали і  працівники ТРК «Львів».  Понад 200 її працівників отримали «листи щастя» про звільнення.  Чому реформа, яку проводить НСТУ, вдарила по телевізійниках, і для чого її було проводити, журналісту «ВЗ» розповів член правління Суспільної телерадіокомпанії, публіцист, документаліст Юрій Макаров.

- Пане Юрію, ви член правління Суспільної телерадіокомпанії. Коли вас запрошували на цю посаду, мабуть, ви собі уявляли тут іншим напрям роботи. Чи сподівалися, що доведеться брати участь у конфліктах, коли досвідчені тележурналісти з напрацьованими програмами фактично залишаються без роботи?

- Не всі старі працівники залишаться без роботи. Зараз відбувається скорочення кадрів, але водночас оголошено конкурс. Люди, які отримали попередження про скорочення, мають шанс захистити свій проект і повернутися у штат чи на угоду. Тут уже вирішуватимуть менеджери. Правда, люди розгублені. І збурені. Я вивчив це питання і розумію, що є хтось, хто ображений, але є і маніпуляції. Наприклад, один відомий телеведучий на каналі «Культура» і далі вестиме її. Сталося так, що він чомусь не отримував платні за свою роботу. Знаєте, чому? Бо її за нього отримував хтось інший. Перед тим, як увійти до складу правління, я майже рік працював директором об’єднання документальних фільмів. Тому цю стару НТКУ-шну машину добре знаю зсередини. Були сірі схеми, завдяки яким ця машина і працювала. Без сірих схем не можна було побудувати декорацій для програми, бо для цього не було передбачено коштів. Не можна було доплатити оператору, бо у нього була конкретна ставка. Не можна було купити стільців, бо якоюсь там постановою Кабміну було заборонено купувати меблі. Доводилося вирішувати усе «криво», щоб це телебачення функціонувало. І воно функціонувало частково на героїзмі, а частково на лукавстві. Мета теперішньої реформи у тому, щоб, з одного боку, покінчити з тим режимом, у якому працювали і ще працюють люди. Тішуся, що прийшов Зураб Аласанія і, попри складність, перекрив ці потоки. Мене влаштовує, що маю зараз гідну платню, хоча це не бозна-які гроші. Зате знаю, що буду спокійно спати, мені не доведеться червоніти за те, що я собі заробив ліву копієчку. На цьому, власне, і стоїть реформа.

- Хіба не можна було цю реформу провести іншим шляхом? Що це за така реформа, згідно з якою звільняють усіх журналістів, як це зробили, для прикладу, у Харкові на програмі ранкового шоу. А що вже казати про тих 215 співробітників ТРК «Львів», які одночасно отримали листи про скорочення? Хіба не можна було поступово реформувати наше телебачення?

- Ми так і розраховували. Якби нам не зрізали бюджет наполовину від того, на який ми сподівалися, все було би по-іншому. Ніхто з нас не отримує задоволення від того, що доводиться гасити конфлікт. Але водночас відсіюються непотрібні кадри. Зате є можливість частину людей брати на контрактну основу за тимчасовими трудовими угодами. От у мене за такою системою працює близько 35 відсотків людей. Немає штатних одиниць, а є фахівці, які мені потрібні. Так би не було, якби «Суспільному» не влаштували «п’ятий» кут. Це було зроблено свідомо, бо не граємо за жодну політичну силу. Цього не можуть зрозуміти ті люди, які розподіляють кошти. Якщо ви «не наші», значить, вороги. Всі ми добре знаємо, яким чином різався бюджет, і нескладно зрозуміти, для чого його різали. Для того, щоб реформа «Суспільного» провалилася! А ми дивним чином ще випускаємо нові проекти. І повернемося ще до старих, тільки треба їх робити так, щоб не було соромно. І щоб у тих програмах все було прозоро. От, скажімо, програма вітань, яку щонеділі крутили на Львівському телебаченні, не має жодного документа на авторські права. А це пісні, які хтось писав і має за них отримувати гонорар. Нехай це копійки, але усе має бути законно.

- Добре, закрили через порушення програму вітань, знайшли ще у якійсь програмі порушення, тож і її треба закрити. Але чому усіх 215 працівників звільнили? Вони що, всі порушники?

- Хто захоче – повернеться. На конкурсній основі. У мене в об’єднанні, наприклад, була одна програма, яка була мені дуже дорога. Але у кадрі  була така бідність, злидні. І її закрили, хоча мені це боліло. Та коли подивився на цю програму очима глядача і моїх молодших співробітників, зрозумів, що діти праві. Цю програму треба було переробити. І корона мені не впала! Тому атмосфера творчих конкурсів піде тільки всім на користь. 

- Що робити, коли на телебачення приходить новий продюсер – молоденька дівчинка, приводить свою подругу на роботу. А подруга, не маючи відповідних знань і професіоналізму, раптом стає шеф-редактором. Чи кум запрошує свого кума на роботу … Як такого явища можна позбутися?

- Можливо, цього і не варто позбуватися. Телебачення і радіо – робота командна. Коли людина хоче щось радикально змінити, має бути впевнена, що їй у спину не встромлять ножа. Поруч мають бути люди, про яких у тебе  немає бути жодного сумніву, що за твоєю спиною  хтось щось «замутить».

- Чому ви особисто не висували своєї кандидатури на посаду голови наглядової ради?

- У мене немає якостей першої особи. Я з Зурабом працюю давно. Ми робили і тепер робимо програму «Війна і мир», що  для мене надзвичайно важливо. Зураб мене запросив, коли я був, м’яко кажучи, «збитим льотчиком», коли мені частково у часи Януковича перекрили кисень. Ви знаєте, як ставляться до людей, яким недалеко до 60 років? Зураб мене запросив на просвітницький напрям, який мені близький, бо я йому віддав багато років творчого життя. Тому у мене навіть не було півдумки стати головою. Мене влаштовує ось це моє товариство, бо знаю, що ніхто у спину не встромить ножа, рівно ж як і впевнений, що ніхто з нас собі до кишені не покладе навіть 5 зайвих копійок.

- Вас не напружує те, що керівник Національної суспільної телерадіокомпанії Зураб Аласанія не розмовляє українською?

- Можливо, вона у нього не така досконала, але він розмовляє українською. Я сам з російськомовної родини, доклав багато зусиль, щоб вивчити українську. Із Зурабом у нашому внутрішньому спілкуванні поза протоколом, поза робочими стосунками ми спілкуємося тільки українською. Те, що Зураб Аласанія не українець, не має значення. Та якби всі етнічні українці були такими українцями, як Зураб, ми б жили  у іншій країні.

- Ви відомий книголюб. А які дві книжки ви прочитали за останній час?

- Британський мікрохірург Генрі Марш написав дві книжки поспіль: «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» й «Ні сонце, ані смерть», обидві видані у «Видавництві Старого Лева». Цей мікрохірург оперує на мозку, розповідає про різні види пухлин, які він оперував, і про те, що він зрозумів про мозок. Друга його книжка – історії тих пацієнтів, яких оперував. Це – світові бестселери. Зараз читаю третю книжку – так само про мозок: «Ми – це наш мозок» Діка Сваба.  

- Ви захоплюєтеся документальним кіно. Якби вам виділили відповідну суму, який період би обрали для свого сценарію?

- Я би робив такий серіал про Україну від Адама і до наших днів. Є багато речей, що вже відкриті, але є й багато такого, чого ми не подаємо. Правда набагато цікавіша ніж вигадка. А нам нема чого соромитися і приховувати своє минуле.

Схожі новини