«Важливо себе вважати грішником, щоб не бачити гріхів інших…»

«Не бійтеся говорити з Ісусом, Він не є десь далеко на небесах. Він поруч… Він дуже близько…» — ієромонах, студит, духівник Українського католицького університету Лука Михайлович у соборі Святого Юра запитує, хто сьогодні читав Святе Письмо? Кілька рук тягнуться догори… Люди принишкли і слухають, як глибоко і водночас дуже доступно отець Лука розповідає про Ісуса, який ось-ось має народитися…

— Отче Луко, монахи — студити, до яких належите, — це ті, хто молиться по вісім годин?

— Так. Мають так молитися, або мали б намагатися це робити. Я належу до чернечої спільноти монахів Студійського уставу, але зараз мене запросили в Український католицький університет працювати у духовно-пасторальному відділі зі студентами.

— Чернецтво — це назавжди?

— У чернецтва, як у житті, є свої фази. Особа, яка приходить до монастирської обителі, не відразу стає монахом. Має пройти тривалий шлях випробування свого наміру. І щойно тоді кандидат до монашества добровільно складає довічні чернечі обітниці. Чернецтво — це добровільна відповідь людини на запрошення Христа. Але це тільки одна із форм християнського життя. Ченці — це лише досконалі християни. Неправильно розділяти віруючих у Христа на окремі касти у лоні християнства. Ми — один Божий народ. Монахи мають окремі обов’язки перед Церквою, які на себе свідомо беруть. Алгоритм християнського життя — спільний для усіх. Усі мають зберігати Заповіді Божі, вести християнський спосіб життя, відвідувати храм, причащатися, бути вірними: миряни у шлюбі, монахи у чернечому житті.

— Різдво — одне із найбільших свят для християн. Навіть найбільші грішники ідуть до церкви на Різдво. Що для вас Різдво?

— Насамперед передаю усім грішникам вітання (усміхається. — Авт.), нехай приходять до храму. Часто ми самі великі грішники, навіть якщо ходимо до храму щонеділі. Важливо себе вважати грішником, щоб не бачити гріхів інших… Пульс і динаміку Різдва особливо відчуваю у двох моментах: коли приходжу після Служби до келії, вмикаю світло на ялинці, беру в руки молитовник, Боже слово, — і чую… тишу. У вечір Різдва тиша є особливою. Кожен день має свій вечір, але у Різдвяний вечір відчуваю якусь особливу умиротвореність, немовби, молячись, приходжу до Вифлеємських ясел. Це глибоко інтимне відчуття, бо торкається нутра людини. Другий аспект Різдва — давні піснеспіви. Особливий момент, коли співаю «З нами Бог!», коли співаю і слухаю чудові славословія наших колядок.

— А як правильно казати: «Христос народився!» чи «Христос рождається!»? Бо говорять по-різному…

— Думаю, більш точно говорити «Христос рождається!». Подія, яка сталася понад дві тисячі років таїнственно і містично, знову і знову щороку відбувається. Грецьке слово з Нового Завіту «сімерон», яке перекладаємо «днесь», актуалізує й уприсутнює людину у цій події Різдва — мовби дозволяє доторкнутися до Таїнства і Благодаті, яку пережили пастухи, прийшовши поклонитися Христу, царі з Персії, ангели, які співали про Божу славу. У дні Різдва відчуваємо особливу якість нашого життя, мовби світ по-новому відроджується, по-новому починає дихати. Є особлива атмосфера цієї таємниці віри, про яку говорить апостол Павло: «Велика є таємниця віри — Бог явився у тілі».

— На Різдво українці традиційно вносять до хати дідуха, ставлять на столі дванадцять страв, які символізують дванадцять апостолів, збираються родиною, ходять одне до одного в гості, йдуть до церкви, колядують, ходять з вертепами… Де шукати Благодать, про яку кажете? Що є найважливішим?

— Усі народні традиції, які з віками накопичилися у Різдвяному дійстві, є гарними, однак не суттєвими. Вони не складають осердя події народження Христа. Різдво має свою зовнішню оболонку і прояв: ходимо у гості, йдемо на Свят-вечір одні до одних, збираємося родинами, кладемо дідуха… Це усе, даруйте за вислів, — антураж, — зовнішня оболонка. Суть Різдва полягає у тому, щоб людина відкрила своє серце для Божественного немовлятка. І пампушки з кутею тут не завжди допомагають. В одному з літургійних піснеспівів Різдва є риторичний вислів: «Що принесемо Тобі, Христе?». Що ми принесемо? А що взагалі ми здатні принести? У текстах богослужінь часто звучить «чисте серце». Саме воно є найблагороднішим даром для Вифлеємських ясел. Тому у передріздвяний період існує піст, який є часом стриманості, коли людина намагається очищувати своє серце, переображатися Божою силою, ставати більш благородною, милосердною.

— Піст є важливим, але часто священики кажуть, що головне не їсти одне одного…

— Коли стримуємося від їжі, то треба стриматисяі від засудження, гніву, заздрості, самовивищення, гордості… Уявіть, що у кімнаті багато крісел, але усі зайняті. Хтось прийшов, а сісти ніде, бо місця зайняті. Цими місцями є частинки нашої душі. Якщо одна з її територій, скажімо, зайнята гордістю або самовихвалянням, чи заздрістю, то там немає місця для чогось іншого. Для того, щоб Христос міг зайти, треба очистити Йому місце. Відмовитися від духовно згубних пристрастей і гріхів. Для цього важливою є внутрішня праця. Піст тілесний — стриманість — теж є своєрідним барометром, оскільки передбачає певний внутрішній тренінг, екзамен, тест: чи я готовий у чомусь бодай маленькому і приємному відмовити собі? Часом стверджуємо, що, мовляв, любимо Бога, готові заради Нього на великі речі. А Бог каже: «Гаразд. Давай в оцей піст спробуй відмовитись бодай від чогось…». І ми перед обличчям власної совісті можемо визнати, що нам непросто дотриматися бодай цього мінімуму. Піст показує нам наш реальний стан. Не треба боятися, коли нам не вдалося досконало дотриматися посту. Бо це можливість побачити ще раз, ким є насправді.

— Священики у храмах напередодні Різдва наголошують на темі явлення у світі Божого Слова у тілі…

— Так, перед Різдвом і святом Богоявлення ці слова є особливими, бо, по суті, святкуємо таїнство з’явлення у світ Слова (Логоса), другої іпостасі Пресвятої Трійці. У ранній церкві Різдво і Богоявлення, до речі, були єдиним празником. У деяких християнських церквах інших традицій так є до цього часу. Тобто це — явлення Бога-Слова у справжньому людському тілі. Матеріальний і духовний світи стають єдиними. Подолано онтологічну прірву між Богом і людиною. Весь цей задум здійснюється завдяки Христу — Слову. Євангеліє від Йоана називає Його Логосом, втіленим Словом. Тобто Ісус є досконалим Висловом Бога-Отця. Христос приходить у світ як Боже Слово. Саме у Божому Слові зустрічаємося з Христом, який, завершивши свою місію на землі і вознісшись на небо, з нами і далі повсякчас перебуває у Слові — в Євангелії.

— Тобто треба частіше читати Біблію?

— Ісус каже: «Коли ви у Слові Моєму перебуватимете, а Слова Мої позостануться у вас, просіть в Моє ім’я все, що хочете, — і буде вам». Ісус перебуває в житті Церкви у формі свого євангельського Слова. Коли Слово входить у наше життя, — воно змінює нас. Ми часто живемо у полоні власних уяв. Черпаємо їх із телебачення, Інтернету, на основі наших ідеалів. Натомість якщо б людина частіше живилася поживою Божого Слова ставала би щоразу іншою, бо Слово перемінює особу. І отримала б правдиві принципи для власного життя, для прийняття правильних рішень, почала б мислити по-новому. Це важливо розуміти тепер, коли ми, українці, очікуємо чудо-реформ. Може, варто, аби кожен «зреформував» свої власні поняття у світлі Божого Слова.

— Читати треба тоді, коли хочеться, чи треба себе дисциплінувати, виділяючи певний час для читання Божого Слова?

— Що було б з людиною, якби робила лише те, що їй хочеться, і тоді, коли хочеться? Звичайно, ніхто різкою до церкви не заганяє. Це добровільний вибір, але було би добре, якби почали вірити усвідомлено. Якщо хтось перебуває у важких життєвих обставинах, відчуває, що є покинутим Богом, думає, що є непотрібним іншим, нехай відкриє Боже Слово. Запросить Ісуса через молитву до свого життя і почне читати святі рядки Божого Слова. Саме так може відбутися діалог Бога з нашою свідомістю — коли наповнимо полички нашого внутрішнього світу Його смислами і сенсами. Поміркуйте, як колись почута пісня починає відлунюватися у нашій свідомості. Так само і Боже Слово. Важливо читати Новий Завіт. Священики, духівники можуть допомогти у тлумаченнях, якщо є щось незрозуміле. Щоп’ятниці о 19.00 тут, в УКУ, на вул. Козельницькій, 2а, проводимо Біблійні зустрічі. Усі охочі можуть не лише прийти, послухати, а й поставити свої запитання, діалогувати.

—  Останніми роками багато обговорюють дату Різдва і те, що на часі святкувати Різдво з усім світом…

— Питання важливе, але непросте. Григоріанський календар, або так званий новий стиль, за яким живе майже весь християнський світ і більшість православних християн у світі, в українському контексті є особливим. Зараз досвідчуємо болісний період нашої новітньої історії — війну з Росією. Нам потрібні єдність, консолідація. Усталені традиції святкування Різдва є фактором, що єднає більшість українців. Звісно, святкування Різдва за новим стилем є більш точним у першу чергу з астрономії. У 2100 році юліанський календар змусить нас змінити дату Різдва. В XXII столітті Різдво припадатиме на 8 січня — і ця дата ще на один день віддалятиме нас від астрономічної точності. Властиво, святкування Різдва Христового припадає не на 7 чи 8 січня, а завжди на 25 грудня. Просто для тих, хто вживає юліанський календар для релігійних празників, 25 грудня випадає за світським календарем на 7 січня. Так було в XX столітті, є в XXI, у XIX це було 6 січня, а в XXII, нагадаймо собі, 8 січня. Однак ми дотримуємося григоріанського календаря у щоденному житті. Ми, українці, живемо у такому календарному каламбурі хто сто років, а хто більше чотириста. Календар — це лише традиція, умовність. Ставити питання, яке Різдво більш правильне, — це з ряду примітивізму, необізнаності і невоцерковленості. Є одне «але». Це сучасний контекст. Українцям потрібні знаки єдності. Єдиний календар важливий. Питання в іншому — чи стане перехід на новий календар справді єдиним для абсолютного загалу традиційних українських церков. Потрібно бути обережними.

— А як прокоментуєте те, що Папа Римський Франциск запропонував внести зміни в молитву «Отче наш», відкоригувавши переклад слів «і не введи нас у спокусу…» Мовляв, Бог не може вводити у спокусу.

—  Треба уважно слухати те, що каже Папа. Навколо цього виникло безліч інсинуацій і примітивних інтерпретацій. Папа запропонував перенести акцент з фрази «не введи нас у спокусу» на щось інше. Бог не вводить людину у спокусу, бо не є джерелом спокус. Понтифік запропонував уважніше вдивитися у первісний євангельський сенс вислову Христа «Отченашу». Зрештою, питання багатьох місць у Святому Письмі також пов’язані з недосконалістю перекладу. Саме у цьому сенсі висловився Папа. Не йдеться про зміну молитви, а про певне уточнення, яке інколи для багатьох було незрозумілим або могло бути неправильно потрактоване.

— Чеський філософ і богослов Томаш Галік каже, що християнство у Європі вже не є релігією просвітницькою, а релігією Любові. Тобто змінюється сприйняття релігії європейцями.

— Папа Венедикт ХVI вперше ввів термін «постхристиянська Європа». Для багатьох на Заході це викликало шок, бо вказало на те, що цінності сучасних європейців зміщені у напрямі секуляризму, відходу від вартостей віри. Сучасна Європа, як і кожне суспільство, має свої виклики. Люди шукають універсальних цінностей. Кажуть: «Християнство — це добре, але нам потрібне щось, щоб нас об’єднувало з людьми інших релігій і культур». Європа, як, зрештою, сучасний світ, є глобалістичним середовищем. Європейський істеблішмент шукає іншу модель цінностей. На цьому фоні зароджується багато небезпечних антропологічних акцентів, де тіло, людська сексуальність, цінності свободи, гендерні питання набувають фальшивих інтерпретацій. Це виклик. Європа — це така собі стара солідна пані, що народилася і виросла на міцних фундаментах віри. Але в дім тієї пані у певний момент прийшли її внуки, які не бажають вірити у те, на чому виросла їхня бабуся, і немовби, даруйте, чекають останнього дня цієї сеньйори.

У Венеції (і не тільки) мене вразило, що майже кожна вуличка названа на честь якогось святого. Релігія настільки увійшла у ментальне тіло європейців, що виражалася у всіх царинах життя. Віра європейців середньовіччя, ранньомодерного часу проектувала також цінності — взаємоповагу, толерантність, ідеал вченості, особистої культури, модель відкритості. Таку Європу ми знаємо. Тому хочемо жити саме у такій Європі. Чому Європа мала потужний розвиток? Бо мала потужний науковий потенціал, ядром якого були християнські середовища. Наприклад, ранні університети. Монахи-бенедиктинці винайшли перші азбуки для багатьох германських племен. Численні інновації у галузі сільського господарства, перші унікальні форми парків і садоводства вели чернечі громади. Тому, коли говоримо про сучасну Європу, то слід мати на увазі, що вона значною мірою живе на християнських дивідендах минулого, які не помножуються, а модифікуються у щось, що є небезпечне.

Отож цитату Томаша Галіка про сучасну релігію Любові, у яку бажають вірити сучасні європейці, важливо уточнити. Не існує любові без джерела любові. Не існує просто цінностей. Важливо розуміти, звідки вони транслюються. Для християн єдиним джерелом любові і правдивих вартостей є Бог. Ми, українці, входячи у Європу, маємо особливу місію: бути знаком цінностей традиційної християнської культури, яка вкорінена у нашу національну і духовну матрицю: культуру, звичаї. У Європу потрібно йти з власним обличчям. Насамперед слід звільнитися від ілюзії про те, що ми є меншовартісними і що мусимо безпринципно брати усе, що нам пропонують. Йти в Європу слід як на ринок. Звідти можна не тільки щось привезти, але можна також запропонувати щось своє.