• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Із Наталкою Сумською ми разом бігали за лаштунками театру імені Заньковецької. А потім закохалися одне в одного...»

«Із Наталкою Сумською ми разом бігали за лаштунками театру імені Заньковецької. А потім закохалися одне в одного...»

Не знаючи мови, актор Юрій Розстальний поїхав до Німеччини. Рубав ліс, працював на будові, а за два роки вже грав у німецькому кіно.


Зі сином народного артиста України Віталія Розстального Юрієм ми були однокласниками. У школі Юрко брав активну участь у творчих вечорах, був «заводилом» дружніх вечірок, проводив нас через «чорний» хід у театр імені Марії Заньковецької, на сцені якого грав його батько... Після школи Юрко поїхав до Києва вчитися акторської майстерності, і відтоді ми не бачилися. Стежили за його творчими здобутками за скупими газетними публікаціями. Цього року минуло сорок років, як ми закінчили школу. Юрко приїхав на зустріч з однокласниками з Німеччини, де грає у театрі і знімається у кіно. Про творчість і особисте життя Юрій Розстальний розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Те, що станеш актором, ми бачили ще у школі. Жоден концерт чи конкурс не відбувався без твоєї участі...

- Я, можна сказати, виріс у театрі. Коли я народився, мій батько, Віталій Розстальний, був студентом першого курсу Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Після закінчення його запросили на роботу до львівського театру імені Марії Заньковецької. Батькам у тому ж театрі дали кімнату під житло. Увесь «вільний час» я проводив за лаштунками. Після школи поїхав до Києва, де того ж року став студентом театрального інституту на курсі Валентини Зимньої.

- Щось не пригадую, щоб ми ходили на вистави, у яких ти брав участь. Батьки тебе не залучали?

- Це мене також дивувало. Хоча я страшенно хотів виступати не лише на шкільній сцені, а й на театральній.  Тато, мабуть, не хотів, щоб я з раннього дитинства був прив’язаний до сцени. Хоча одного разу мені таки дали шанс. Коли театр імені Марії Заньковецької був на гастролях у Мінську,  у виставі «У степах України» я вийшов на сцену парубком у масовці.

- Твій батько зі Львова перейшов у Київський театр імені Івана Франка. Мабуть, для тебе там також готували місце?

- Не все так просто. Спочатку я потрапив у Молодіжний театр (тепер — Молодий. — Г.Я.), а потім була армія. Попри те, що у мене була вища освіта, дружина і десятимісячна донечка, довелося змінити сценічний одяг на кирзові чоботи і бушлат...

- І що, бігав з усіма «марш-кидок»?

- Мене взяли в ансамбль «пєсні і пляскі» з довгою назвою — Київського військового округу. Я зробив там таку кар’єру, що через дев’ять місяців мене вигнали.

- За що?

- Про це треба писати роман. Але то не для преси (сміється. — Г.Я.). Було весело... Тоді перевели у нормальну армію — у радіотехнічні війська, де відслужив ще дев’ять місяців. На одному із політзанять поставив незручне запитання. Я знав, що уся техніка, тобто локатори, щоб з’явилося зображення, включаються 12 хвилин. А підльотний час ракети з території ФРН, де стояли американські бази, був лише вісім хвилин. Тож я запитав: «Якщо ми включаємося 12 хвилин, а ракета летить вісім, то для чого ми тут потрібні?!». Замполіт наказав прийти до нього після занять. «У вас що, вища освіта?». Кажу: «Так». «Так от, молодший сержанте, не треба п...ти!». Такого абсурду у тій армії було багато. І завжди у мене з командуванням були проблеми.  Армія мені нічого не дала, зате забрала можливість бачити, як моя старша донечка зробила свої перші кроки...

-   А що було далі?

- Після армії повернувся у Молодий театр. Але ненадовго. У 1985 році поїхав у Мінськ. Бо закохався... Ще моя викладач Зимня колись казала: «Як він умів закохуватися...». Коли на гастролі до Києва приїхав Мінський театр російської драми, побачив актрису Галину Долю... Це було кохання з першого погляду. Я поїхав до неї. Ми одружилися, але через п’ять років я знову повернувся до Києва.

- Цього разу, мабуть, тебе запросили у театр імені Івана Франка?

- Ніхто мене не запрошував. Все влаштувала моя мама, Ніна Андріанівна. Вона пішла у театр, у якому стільки років прослужив батько, і запитала: «Чому мій син повинен тинятися по інших театрах?  Невже для нього тут нема місця?». Так я став актором цього театру.

- То чому ти покинув омріяний театр, як кажуть, насиджене місце, і поїхав до Німеччини?

- Художній керівник театру  імені Івана Франка Сергій Данченко, який ставився до мене як до рідного сина,  був вражений цією новиною. Покликав мене до себе і запитав: «Юрко, а куди ти їдеш? Що тебе там чекає? Ти навіть мови не знаєш. А тут граєш ролі. Отримаєш звання». Відраджував мене їхати. Я відповів, що хочу щось змінити. Тоді були тяжкі дев’яності. Мене несло, і кудись таки винесло.

- Але ж ти не лише грав у театрі, а й знімався в кіно... Не все так було погано.

- Досі показують фільм «Геть сором» за Хвильовим. У 90-х роках минулого століття в Україні зняли перше еротичне кіно «Острів любові», де я зіграв головну роль.  

- І все ж таки ти покинув Україну і поїхав у Німеччину... Що тебе туди понесло?

- Кохання! Ми були у Мюнхені на гастролях з виставою «Тев’є-молочник». Там познайомився з  матір’ю моїх майбутніх дітей. Таня прийшла на виставу, а після її закінчення зустрілися на банкеті у ресторані. Ми сиділи навпроти одне одного на різних кінцях столу, але я встиг закохатися... Почали листуватися, зустрічатися, передзвонюватися...  Її батько у час війни був воїном дивізії «Галичина». Мама — німкеня. Їхня донька Тетяна чудово вивчила українську мову, хоча народилася і все життя прожила у Німеччині. Таня — випускниця філологічного факультету Мюнхенського університету, де відвідувала курс української мови та літератури.

- І ти там затримався надовго...

- Якби Таня не завагітніла нашою Ніночкою, якій на Спаса виповнився 21 рік (Ніна — студентка Франкфуртського університету), я би на так багато років там не затримався.

- Але ж ти зовсім не знав мови, бо у школі ми вчили англійську!

- Щоб не бути залежним від дружини, пішов працювати на лісоповал. У мене тоді така сила була у руках, бо мотопила важила десять кілограмів. А мені її треба було тримати десять годин. Які там фітнес-клуби?! От у лісі був справжній фітнес! Потім працював на будові. Під час роботи вчив мову. Не хотів до кінця своїх днів рубати ліс. І я її вивчив. За два роки я вже грав свою першу роль у німецькому кіно!

- Як тобі вдалося потрапити туди?

- У мене були українські фільми, з яких зробив нарізку. «Стукав» у кастинг-агенції і показував роботи, де був задіяний. Вони бачили, що це не самодіяльність, а професійні фільми. Мене ніхто тоді не запитав, чи маю диплом актора. Ну і, звісно, у житті кожної людини має бути присутній момент везіння. Мабуть, тоді і у мене такий момент настав. Мене спочатку взяли у приватний театр «П’яна миша», а пізніше я став актором  Дюссельдорфського  театру. Після першого Майдану  зіграв у виставі за Юрієм Андруховичем «Перверзія». Це була спільна вистава італійців з німцями про Майдан, з якою ми приїжджали на гастролі до Києва, грали її у Палермо, але всюди німецькою мовою. А потім пішло-поїхало... Як для іноземця, я багато працюю — граю на сцені і знімаюся у кіно.

- Як живуть актори у Німеччині?

- Знаю, що в Україні актори, які знімаються у кіно, заробляють непогано. Звісно, у Німеччині гонорари у рази вищі. Але якщо німецький актор задіяний у серіалі і знімається вже у якійсь двотисячній серії, не так солодко йому живеться. Я знаю одного такого, бачив його очі. Таке враження, що вони згасають... Йому це все набридло, бо грає він одне й те саме. Має відпустку на два тижні взимку і на два тижні влітку, коли зупинили процес, але він — раб цього серіалу! Зате має великі статки. Актори німецьких театрів також завантажені роботою. Вранці репетиції, ввечері — вистави. Для зйомок у фільмах часу нема. Зарплати вимірюються у тисячах євро.

- Зараз граєш у театрі чи знімаєшся у кіно?

- На початку вересня приступаю до зйомок у новому фільмі.

- Не можу не запитати про твоє перше студентське кохання. Ти був студентом першого курсу, приїхав до Львова на канікули і розповів нам, що одружуєшся з Наталкою Сумською. Ми тоді не знали, хто вона і що це — майбутня народна артистка України...

- Пригадую, як ви тоді з Олічкою дивувалися, що мені лише 18 років, а вона старша за мене (сміється. — Г.Я.). На скільки старша — на чотири роки? Хіба то так багато? Ми зналися з Наталкою ще зі Львова, бо ж її батьки також жили у Львові і грали у театрі Заньковецької. Ми разом бігали за лаштунками театру, поки йшли репетиції чи вистави. Тоді це була дитяча дружба. А коли зустрілися у Києві, іншими очима подивилися одне на одного. Я закохався, сподіваюся, вона також.  Батьки не заперечували. Наше кохання запалилося стрімко, наче сірник загорівся. Але так само швидко згасло... Ми залишилися друзями.

- Офіційно у тебе було три дружини, але з Танею живеш найдовше...

- Розумієш, я вже і з Танею розлучився. Але ми є батьками наших двох дітей. Діти розмовляють німецькою і українською.

- То ти тепер знову в пошуку?

- Можливо, я вже й сам не радий тим сердечним пошукам, але ж не все від нас залежить...

Фото з особистого архіву Юрія Розстального.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Із Наталкою Сумською ми разом бігали за лаштунками театру імені Заньковецької. А потім закохалися одне в одного...»